Політична діяльність в Ізраїлі[ред. • ред. Код]

У грудні 1943 року Бегін став керівником підпільної організації «Ірґун», і як її очільник проголосив повстання проти англійського мандату, почавши напади і терористичні акції проти англійських військ, влади та установ. Найвідомішою з них є організація та здійснення підриву штаб-квартири англійців у єрусалимському готелі «Цар Давид».

У 1944 та 1948 роках двічі виникали ситуації, коли «Ірґун» була на межі збройних сутичок із Хаганою, також підпільною єврейською озброєною організацією, що підкорялася керівництву Сіоністської федерації; вважається, що обидва рази лише безпосередня заборона Бегіна на акції супроти одновірців рятувала сіоністів від кривавих міжусобиць.

Бегін — активний учасник Війни за незалежність Ізраїлю; він (як голова Ірґуну) несе пряму відповідальність за жорстоку різанину у Дейр-Ясіні, хоча бзпосередньої участі у звірствах ізраїльських вояків Бегін не брав.

Виступ Бегіна проти угод з ФРН про репарації

У 1948 році після утворення Держави Ізраїль Ірґун була саморозпущена, а її члени ввійшли до Армії оборони Ізраїля. На основі Ірґуна Бегін створив партію «Херут» («Свобода») і, як її керівник, став лідером правої опозиції в Кнессеті. На виборах до Кнессету 1-го скликання 25 січня 1949 року Херут отримала 11,5 % голосів виборців^[1].

За своєю програмою «Херут» продовжував традиції сіоністського ревізіонізму, поєднуючи відданість ідеї Ерец Ісраелю та силового тиску на арабські сусідські країни, з праволіберальною економічною програмою, водночас різко відкидаючи теорії соціалістичної розбудови Ізраїлю.

У 1952 році були встановлені дипломатичні відносини з ФРН і підписані угоди про репарації урядом Німеччини євреям, постраждалим у роки Другої світової війни. Херут на чолі з Бегіном активно виступила проти «прощення ворогу», і Бегін очолив масові антиурядові демонстрації протесту. З огляду на ситуацію в країні, це призвело до неухильного зростання популярності «Херута» та його лідера, і на виборах 1961 року представництво партії в Кнессеті вже зросло до 17 мандатів^[2].

Напередодні Шестиденної війни (1967), коли ситуація потребувала консолідації всіх національних сил, Бегін уперше ввійшов до складу уряду (як міністр без портфеля), і залишався на посту до 1970 року.

Після створення в 1973 році правого блоку «Лікуд», Бегін очолив цей блок і в результаті його перемоги на виборах у 1977 році сформував перший в історії Ізраїлю правий (не-соціалістичний) уряд.

На прем'єрському посту[ред. • ред. Код]

На прем'єрській посаді Менахем Бегін відзначився своєю внутрішньоекономічною і соціальною політикою. Так, на відміну від попередніх урядів, він розгорнув рішучу програму з ліберализації економіки (так званий «жовтневий економічний переворот» 1977 року). Бегін також активно впроваджував у життя заходи зі скорочення соціальної нерівності між більш економічно заможними європейськими євреями (ашкеназі) та євреями, що були вихідцями з країн Сходу (сефарди). Була розроблена спеціальна широкомасштабна програма для піднятя не лише життєвого, а й культурного рівня «східних» євреїв. І якщо соціальні програми знаходили підтримку в широких мас масах ізраїлітян, економічні реформи Бегіна піддавалися критиці, адже стрімка приватизація призвела фактично до втрати важелів впливу на економіку, що не так давно являла майже суцільний державний сектор, що доволі щвидко потягнуло за собою негативні наслідки — ринкові спекуляції та достатньо високи рівень інфляції (наприклад, у 1980 її показник складав 130 %), що навіть змусило Бегіна частково вживати заходів супроти роздержавлення економіки. Однак переобрання Бегіна в 1981 році чітко засвідчило при сприйняття і задоволення в цілому ізраїльського суспільства політики Бегіна.

Бегін, Джиммі Картер і Анвар Садат на підписанні Кемп-Девідської угоди, 1978

Вражаючими були результати зовнішньої політики Бегіна. Він обстоював збереження ізраїльської присутності на окупованих палестинських територіях (Юдея та Самарія), але водночас був прихильниуом мирного врегулювання з Єгиптом шляхом повернення південному сусіду Синайського півострова. Вже незабаром після приходу до влади Бегін став одним з ініціаторів переговорів з Президентом Єгипту Анваром Садатом, що завершилися підписанням у вересні 1978 року Кемп-Девідських угод (повноформатну кінцеву мирну угоду було підписано згодом, перед Білим домом у Вашингтоні 26 березня 1979 року). За це мирне врегулювання відносин досі непримеренних ворогів Бегін та Садат спільно отримали Нобелівську премію миру.

Не такими вдалими за урядування Бегіна були відносини з рештою арабського світу. Так, 1981 року за наказом прем'єра ізраїльська авіація бомбувала і знищила іракський атомний реактор, позбавивши таким чином Саддама Хусейна можливості виготовити атомну бомбу. Взагалі Бегін вважав, що мир з Єгиптом «розв'язав руки» Ізраїлю для повного знищення ОВП, і з цією метою уряд від 1982 року розпочав вторгнення до Лівану (операція «Мир для Галілеї»). Однак великі втрати в Ливані, розкол у суспільстві щодо ставлення до ліванської війни та смерть дружини призвели до нервового виснаження і проблем зі здоров'ям Бегіна, наслідком чого була його відставка 15 вересня 1983 року.

Останні роки життя Менахем Бегін прожив, відійшовши від публічної активності, поперемінно в Єрусалимі та Тель-Авіві, де він помер 9 березня 1992 року. Бегіна поховано на Оливковій горі в Єрусалимі, поряд з могилами бойовиків Ірґуна, страчених англійцями. Його похорони, що не були офіційними, зібрали тисячі вдячних ізраїлітян.