Причини занепаду Київської Русі та її місце в історії українського державотворення Причин занепаду Київської Русі було багато.

Перша — надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до її складу входили не лише українці, але й цілий конгломерат (об'єднання силою) народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори, мало залюднених земель утруднювали і так слабку комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але, якщо князі корилися батьковій волі, — хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого брата, дядька, а іноді й племінника вони не корились. Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних законів престолонаслідування —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від батька до сина, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, і як наслідок міжусобну війну. Ще однією важливою причиною занепаду Київської Русі було те, що в ході історичного розвитку не було створено стабільний адміністративний орган, як це було наприклад у Візантії, яка теж часто переживала міжусобні війни, але завдяки чиновницькому апарату держава змогла проіснувати досить довгий час.

Існування КР сприяло економічному, культурному і політичному розвитку східних слов’ян, формуванню східно-слов’янських народів. Культурні досягнення Русі і прийняття християнства вплинули на всю подальшу історичну долю цих народів, відповідно і всієї Європи.

Входження українських земель до Великого князівства Литовського та особливості їх адміністративно-політичного статусу.

У середині XII ст. виникає Литовське князівство. Його засновник князь, князь Міндовг, мав у своєму розпорядженні організовану армію і скористався ослабленням князівств Русі, приєднавши до Литви частину Білорусії. Політику Міндовга продовжили Гедимін і Ольгерд. Слов’яни сприймали литовців як визволителів від монгольського панування, оскільки литовські князі проводили обрежну та розумну політику. Вони не замірялися на права слов’янського боярства і городян, не впроваджували великих податків і вирізнялися віротерпимістю (слов’яни - християни, литовці - язичники). Приєднання до Литви рятувало українців від князівських міжусобиць. Литовці зазнавали потужного культурного впливу Русі, почали використовувати “Руську правду” як зведення законів Литовської держави. Литовські бояри і князі часто приймали православ’я, а слов’янська мова стала державною. До кінця XIV ст. кордони князівства досягли Чорного моря. 1362 р. Ольгерд захопив Київ і незабаром розгромив татар на р. Сині Води, що означало кінець монголо-татарського ярма на території сучасної України. Східні слов’яни значною мірою сприймали Велике князівство Литовське як спадкоємця Київської Русі, адже 90% населення його складали слов’яни. За Ольгерда держава офіційно стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське. Держава являла собою своєрідну федерацію князівств: великий князь спирався на корінні литовські землі, а в підлеглі слов’янські князівства призначав правителями своїх синів, родичів та вельмож.