Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр.

Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший. Так, скажімо, що сильніше ударити по струні, то більшою буде й амплітуда коливання і відповідно сила звука. Сила звука вимірюється белами. Десята доля бела називається децибелом. Гучність шелесту листя дорівнює приблизно 10 децибелам, голосна розмова — 70 децибелам, а звук літака — 100 децибелам. Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Голосові зв'язки утворюють звуки від 80 (дуже низький бас) до 1300 герців (найвище сопрано, колоратурне сопрано). Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них коротші й тонші зв'язки. Довгота звука залежить від тривалості звучання. Сила, висота і тривалість пов'язані з різними типами словесного наголосу в мовах. Є мови з силовим (динамічним), тонічним (музикальним, висотним) і довготним на-

голосом. Крім того, в деяких мовах довгота є однією з важливих особливостей звуків, за якою вони протиставляються і розрізняються. Наприклад, в англійській, німецькій,чеській та деяких інших мовах розрізняють довгі та короткі голосні.

Особливо важливим для звуків людської мови є тембр (від ФР- timbre "дзвіночок") — звукове забарвлення. Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного. Такі тони називають обертонами (від нім. ober "верхній, вищий"). Якщо

основний тон дорівнює 100 герцам, то виникають обертони в 200, 300, 400 герців. В утворенні тембру провідну роль відіграє резонатор — порожнє тіло з твердими стінками й отвором певного

розміру (для музичних інструментів — їх корпус, у людини — порожнина рота, носа і глотки). Самі обертони є слабкими, але їх звучання може бути посилене резонатором — тілом, у якому відбувається явище резонансу. Явище резонансу (фр. resonance від лат. resonans "той, що звучить у відповідь") полягає в тому, що коливання звучного тіла викликають коливання іншого тіла, яке

перебуває в замкнутому просторі (в порожнині). Так, скажімо, гучний звук у горах відбивається (резонує) відлунням; якщо камертон, який звучить, наблизити до іншого камертона, то той також почне звучати. Як уже зазначалося, резонатором при творенні звуків мовлення є порожнина рота, носа і глотки, яка під час вимови різних звуків змінює свою форму й об'єм, що зумовлює появу різних резонаторних тонів, тобто утворення різних звуків. Зміна форми резонаторів, яка поси-

лює певний обертон, визначає відмінності в тембрі звука. Два звуки можуть бути однаковими за основним тоном, але різними за тембром. Звуки мовлення можуть бути розкладені на ряд прос-

тих коливань, які утворюють певний спектр. Характерні ознаки спектра, тобто тони звука, які найбільше посилюються впливом резонаторів, називають формантами (від лат. formans "такий, що утворює"). Форманти, якими розрізняються мовленнєві звуки, називають мовленнєвими

формантами. Крім мовленнєвих формант, виділяють голосові форманти, які властиві кожній людині. Голосові форманти залежать від особливостей мовленнєвого апарату різних людей. Вони не впливають на розрізняння звуків, але дають можливість розрізняти людей за голосом.

У кожної людини є свій тембр, але й кожен звук має свій тембр. Тембр — це основний параметр звуків, і вони (звуки) розрізняються передусім за тембром (мовленнєвою формантою).

21Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов'язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення. Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творять органами, які виконують життєво важливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлення — це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження. Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними. Органи мовлення складаються з органів дихання й ор-

ганів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три "поверхи" мовленнєвого апарату — нижній, середній і верхній. До нижнього належить апарат дихання — легені, бронхи, трахея та діафрагма. їх функція — накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь. Середній поверх — гортань. Гортань — це своєрідна

трубка, яка складається з персневидного та розміщеного над ним щитовидного хрящів (виступ щитовидного хряща у чоловіків називають адамовим яблуком, або кадиком) і двох рухомих пірамідальних хрящів. До щитовидного і двох пірамідальних хрящів прикріплені голосові

зв'язки — дві натягнуті еластичні мускульні плівки, які складаються з волокон, розташованих у горизонтальному, вертикальному й діагональному напрямках. Це дає можливість змінювати їх товщину і затискати їхні коливальні частини в різних місцях, що впливає на характер

творення звуків. Рухомі пірамідальні хрящі змінюють положення голосових зв'язок, і щілина, утворена голосовими зв'язками й пірамідальними хрящами (голосова щілина),

змінює свою форму В артикуляції розрізняють три фази — екскурсію, куль-

мінацію і рекурсію.

Екскурсія (від лат. excursio "вибігання, вилазка"), або приступ, — початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука. Так, перш ніж вимовити звук [б], потрібно зімкнути губи, щоб потім видихуване повітря їх розімкнуло, а перед вимовою звука [з] необхідно утворити щілину, щоб видихуване повітря могло вільно проходити і тертися об

стінки цієї щілини.

Кульмінація (від лат. culmen "вершина"), або витримка, — положення органів мовлення в момент вимовляння звуків.

Рекурсія (від лат. recursio "повернення"), або відступ, - повернення органів мовлення у вихідне положення. За участю артикуляції органи мовлення поділяються на активні й пасивні.

Активні органи рухомі, вони виконують головну роботу при творенні звуків. До них належать язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння та язичок (у широкому розумінні творення звуків, тобто з урахуванням середнього і нижнього поверхів мовленнєвого апарата, сюди відносять

Ще діафрагму, легені, пірамідальні хрящі й зв'язки).

Пасивні органи нерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію. До них належать зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва, верхня щелепа й поро-

жнина носа. Слід зазначити, що не всі активні органи завжди є активними. Навіть найактивніший мовленнєвий орган — язик — при вимові звуків [б], [п] та інших губних і

гортанного [г] є пасивним. Артикуляція у кожній мові має свої особливості.

Сукупність артикуляційних навичок,характерних для певної мови, називається артикуляцій-

ною базою. Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється в акценті. Так, представникам неслов'янських мов важко оволодіти вимовою м'яких приголосних (в російському мовленні іноземців часто можна почути нужно приходит, трудно писат тощо), а в українців виникають певні труднощі у вимові англійських інтердентальних [3], [9], французького увулярного [г] тощо.