10. Проблема систематизації філософських категорій.

У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій розробив І. Кант.

Їхній склад такий: кількість (єдність, множина, цілісність), якість

(реальність, заперечення, обмеження), відношення (субстанція, причина,

взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Вона

повніша від арістотелівської і структурно організована за тріадичним

законом: кожна третя категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших

двох. Але вона має серйозні недоліки: по-перше, вона є статичною,

по-друге, виключає джерело виникнення і розвитку знання, зокрема джерело

розвитку самих категорій, і по-третє, категорії Канта — це апріорні

поняття людського розсудку, тобто дослідні здатності свідомості, які

існують до початку будь-якого пізнання. Категорії кантівської філософії

лише підібрані і формально упорядковані, але не виведені з якоїсь

спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням

мислення, новою логікою, яку Кант назвав трансцендентальною.

Іншу, динамічну систему категорій навів Гегель. Але завершеної і загальновизнаної системи категорій не існує, хоча

висхідні точки побудови такої системи є. Це, насамперед, принцип

відображення, який утверджує досвідне походження філософських понять;

принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання, згідно з яким

категорії діалектики є водночас і універсальними формами буття, і

універсальними формами пізнання; принцип відповідності історичного і

логічного, який вимагає розглядати логічну послідовність категорій

відповідно до їх історичного виникнення і розвитку. Немає досі

загальноприйнятої класифікації категорій, хоча основа для такої

класифікації є — це фундаментальні принципи діалектики, зокрема принцип

універсального зв’язку і розвитку. Категорії, що відображають усталений

план буття і свідомості, умовно можна назвати зв’язками структури, і,

навпаки, категорії, що відображають мінливий план буття і свідомості, —

зв’язками детермінації.

11. Філософія у Стародавній Індії (загальна характеристика).

Развитие философии в Индии всегда происходило относительно медленно. Усугубляющим фактором стало широкое распространение к III в. н. э. в Индии буддизма, в концепциях которого не приветствуются категоричные ответы на поставленные вопросы, что отрицательно сказывалось на развитии философской логики.^[146] Однако вторжение в Индию мусульман в VIII веке и ренессанс индуизма в XIII веке обострили как теологические, так и философские дискуссии, и к XVI веку в Индии насчитывалось уже около 600 текстов, которые можно считать философскими. Прослеживаются параллели в обсуждаемых философских вопросах и вариантов ответов на них между философами Индии и их современниками из Европы — христианскими философами-схоластами.

12. Філософські школи Стародавнього Китаю.

Распространение буддизма в Китае в III—V вв. привело к появлению отдельной китайской ветви буддизма — чань-буддизма, которая сочетала в себе близкие философии одной из традиционных индийских буддийских школ, Махаяны, и китайского даосизма.^[148] Именно чань-буддизм распространяется в Японию, в Корею, во Вьетнам и в другие страны Дальнего Востока, где получает название «дзэн-буддизм». В Японии комбинация конфуцианства и дзэн-буддизма ложится в основу философии самураев. Буддизм принёс в Китай намного более развитый логический и категориальный аппарат, чем тот, каким пользовались древнекитайские философы, однако к XI веку влияние философии буддизма в Китае снижается, и наблюдается возврат к слегка модифицированному конфуцианству, которое получает название «неоконфуцианство»