54. Плюралізм цінностей: проблема соціального вибору.

Термін «плюралізм» походить від латинського слова «plus», «pluris», що означає «більше». Найпоширенішою в історичному минулому формою філософського плюралізму є дуалізм, згідно з яким матерія і дух виступають однаково первинними й автономними відносно одне одного началами або субстанціями. Проте, такі науки, як психологія, нейрофізіологія, також надають грунтовні пояснення безперервної взаємодії між «видимою» й «невидимою» [Г. Сковорода] частинами людини, і роблять висновок про те, що духовний стрижень визначає способи дії людини та навпаки.

У сучасній зарубіжній політичній філософії та соціології йдеться про такі види плюралізму:

– логічний: утверджує визнання вибірковості в процесі вибору тієї або іншої системи логіки;

Концепція плюралізму в минулому столітті мала великий вплив на цілу низку філософсько-світоглядних напрямів: прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм та інші ірраціональні течії. Водночас, слід підкреслити, зазначені напрями мали також і зворотній вплив на плюралізм, що в результаті перетворило його на впливову доктрину.

55. Вирішення питання про сенс життя у філософії.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б ґрунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних обєктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя.

56. Поняття культури. Типологія культур.

Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Від грецького typos – відбиток, форма, зразок) – науковий метод, основу якого становлять систематизація періодів розвитку культури за найзагальнішими ознаками, властивостями, а також розрізнення культур за найсуттєвішими підставами. Використовується з метою порівняльного вивчення суттєвих зв’язків, функцій, відносин, рівней організації культури.

Тип культури – це ствердження подібності, загальних рис, які знаходимо в деяких культурах, що відрізняються від інших.

Іноді в культурологічних дослідженнях використовують поняття «соціокультурний світ».

Соціокультурним світом називають суспільство, характерною ознакою якого є особливий, специфічний для нього тип культури, що забезпечує цілісність соціокультурного світу. Культура утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність членів суспільства. Це середовище об'єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

головна умова типологізації – наявність одного критерія, за яким і визначають тип культури. Наприклад: спосіб трансляції культурного досвіду (традиційні – нетрадиційні); структури соціальної стратифікації (сільська – міська); хронологічна послідовність; визнання існування особливого утворення або фундаментальної форми всесвітнього соціокультурного досвіду – Сходу та Заходу (відповідно – поділ культур на «східні» та «західні») тощо