61. Плюралізм цінностей: проблема соціального вибору.

Термін «плюралізм» походить від латинського слова «plus», «pluris», що означає «більше». Найпоширенішою в історичному минулому формою філософського плюралізму є дуалізм, згідно з яким матерія і дух виступають однаково первинними й автономними відносно одне одного началами або субстанціями. Проте, такі науки, як психологія, нейрофізіологія, також надають грунтовні пояснення безперервної взаємодії між «видимою» й «невидимою» [Г. Сковорода] частинами людини, і роблять висновок про те, що духовний стрижень визначає способи дії людини та навпаки.

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних філософських учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основі світорозуміння виділяють понад дві субстанції. Сам термін «плюралізм» для визначення філософських вчень, що обгрунтовують погляд, відповідно до якого існує більше двох першооснов або первинних начал буття, уперше запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].

Загальновідомо, сьогодні плюралізм є однією з головних характеристик і гасел різних філософських шкіл і ідеологічних концепцій. Розглядаючи сутність феномену плюралізму, варто розпочинати з його природної основи – розуміння такої цінності, як свобода. Велику кількість праць, присвячених саме цій проблемі, надала людству французька суспільно-політична думка, заклавши певні традиції в розумінні свободи, справедливості, суверенітету, політичних прав.

Дослідження проблеми виникнення плюралізму розпочнемо з провідного французького ідеолога другої половини ХVІ століття Жана Бодена. У його творчості можна простежити також проблему співвідношення між єдиним і множинним суверенітетом. Він вважає, що лише одна людина, лише одна індивідуальна особистість здатна бути суверенною й усі плюралістичні форми суверенів зводяться фактично до індивідуальних суверенів. Такий підхід зачіпає досліджувані проблеми плюралізму, а також різних форм державного устрою та правління.

Далі можна згадати П'єра Бейля, котрий обстоює питання рівноправ'я віросповідань і виступає за узаконення «невірних» релігій поруч з «правильною», що засвідчує певний крок до релігійного плюралізму.

62. Вирішення питання про сенс життя у філософії.

Людина не атомарна істота, що тулиться десь поза світом. Розвиваючись, людина кристалізує все накопичене людством протягом тисячоліть. Це здійснюється завдяки залученню людини до культури — соціальної пам'яті людства — і через механізми біологічної спадковості. Людина генетично

успадковує специфічно людську конституцію тіла, структуру мозку, нервової системи, задатки. Біологічно обумовленими уродженими є анатомо-фізіологічні особливості людини, деякі особливості дії розумових процесів, тип нервової системи. Але вже тут виявляється роль соціальних факторів у формуванні і розвитку людини. Квола від народження дитина здатна надалі стати фізично здоровою, сильною, і навпаки. При формуванні характеру людини недоліки темпераменту можуть бути скориговані. Що ж стосується задатків, то, за деякими даними, існує генетично обумовлений ступінь обдарованості різних людей у різних видах діяльності. Однак широко відомі випадки, коли обдаровані діти виростали посередніми, тобто навіть ступінь обдарованості багато в чому залежить від умов соціалізації і зусиль самої людини.

Прояв біологічних закономірностей життя людини має соціальну обумовленість. Життя людини нежорстке, визначене єдиною системою умов, що охоплює біологічні і соціальні елементи. Біологічні складові єдиної системи відіграють роль необхідних передумов дальшого цілісного розвитку людини. Анатомо-фізіологічні особливості й обдарованість дані людині від природи, але формуються, розвиваються і перетворюються на здібності, характеристики, що конструюють цілісний вигляд людини лише в процесі діяльності та спілкування, включення людини у світ культури, розпредмечення змісту, освоєння історично сформованих форм діяльності і спілкування, соціокультурний зміст. Людина з раннього дитинства вводиться у світ культури за допомогою спілкування з дорослими у формах наслідування, навчання і вчення. Освоюючи олюднену природу, дитина прилучається до буття культури різними способами: вчиться задовольняти природні потреби в соціокультурних формах, опановує здібності, розумно обходиться зі знаряддями праці, символами, словами, уявленнями і поняттями, із усією сукупністю культурних форм. В міру оволодіння ними в людини виробляється механізм самоконтролю, що виражається в здатності вольовими зусиллями регулювати потяги, інстинкти та ін., формується самосвідомість людини, її внутрішнє Я. Людина дедалі більше починає виявляти свободу волі у своєму розвитку. Впливи спадковості і середовища здобувають опосередкованість. Людина стає самостійною у діях, починає виступати справжнім суб'єктом своєї життєдіяльності.

Людське життя є сукупність складових, біологічних, соціальних і зусиль самої людини. Визнання суті людини застерігає не тільки від крайностей біологізаторства або соціологізаторства, але й від розуміння людини пасивним об'єктом зовнішніх впливів — біологічних, соціальних. Кожна людина — неповторна індивідуальність не тільки через унікальність свого генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим на розвиток і реалізацію природного потенціалу. Освоюючи історично сформовані морально-правові норми, правила мислення і граматики, форми побуту та естетичні смаки, людина стає не просто представником певного способу життя, типу культури і ментальності, а залишається унікальною істотою через те, що всі зовнішні впливи пропускає через внутрішню духовну призму і тим самим виробляє власне ставлення до світу, життя, творить свою індивідуальність, духовність і кінець кінцем життя.

Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? В чому сенс життя? Чи життя — просто нісенітниця, безглуздий процес природного народження, розквіту, дозрівання, зів'янення і смерті людини, як всякої іншої органічної істоти? Ці постійні, так звані сущі питання, вірніше єдине питання: в чому сенс життя? хвилює і мучить у глибині душі кожну людину. Людина може надовго забути про нього, заглибитися в буденні інтереси повсякденного життя, або в які-небудь надособисті проблеми, але життя так улаштоване, що зовсім відмахнутися від питання про сенс життя не може навіть найбайдужіша і духовно не пробуджена людина.

63. Поняття культури. Типологія культур.

Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Культура є складною системою буття. У XX столітті вчені А. Кребер та К. Клакхон зробили спробу об'єднати досягнення культурологів усього світу й привели в своїй праці («англ. Culture: A Critical Review of Concepts and Definitions», 1952) 180 визначень терміну «культура». У 1983 р. на XVII Всесвітньому конгресі в Торонто, присвяченому проблемі «Філософія й культура», було наведено вже кілька сотень визначень цього поняття.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією

В праці А. Кребера та К. Клакхона, що зібрали 180 визначень поняття культури, розрізняються 6 їх типів[2]:

Описовий

До цього типу віднесені класичні етнологічні визначення, найвідомішою з яких є визначення Едварда Тейлора:«Культура, або цивілізація, є складним цілим, що включає в себе знання, вірування, мистецтво, моральність, право, звичаї, вміння та навички, набуті людьми як членами суспільства.»

Характерним є трактування понять «культура» i «цивілізація» як синонімічних. Інші дослідники, що вивчали культуру (особливо археологи, етнографи та Культурні антропологи) посилались на це визначення культури або модифікували його. Наприклад, Рут Бенедикт визначив культуру як «складне ціле, що включає навики, набуті людиною як членом суспільства.»

До цього ж типу віднесено визначення антрополога Броніслав Маліновський:«Культура є інтегральною цілістю, що складається з інструментів і товарів споживання, творчих принципів різних соціальних груп, людських ідей і навичок, вірувань і звичаїв.»

Історичний

Визначення, включені до цієї категорії, спираються на фактор традиції як механізму передачі культурної спадщини. Цей тип добре ілюструє визначення Стефана Чарновського:«Культура є колективним благом і колективним доробком, продуктом творчих і перетворювальних зусиль незліченних поколінь (…) Культурою є сукупність елементів суспільного доробку, спільних для ряду груп і завдяки своїй об'єктивності, здатних поширюватися у просторі.»

Нормативний

Нормативні визначення акцентують підпорядкування людей нормам, цінностям і моделям поведінки.

Цьому типу культури відповідає визначення Альфред Кребер та Парсонса:«Культура — це передані та створені сутності й моделі цінностей, ідей і інших символічно значимих систем, які є чинниками, що формують людську поведінку, а також продукти такої поведінки.»

В цьому ж дусі визначає культуру вже Ральф Лінтон:«Культура — це сукупність засвоєних форм поведінки і її результатів, елементи яких є загальними і передаваними між членами даного суспільства»

Психологічний

Психологічні визначення акцентують увагу на психічних механізмах формування культури, акцентується увага на навчанні і наслідуванні при засвоєнні культури. Визначення цього типу сформулювали Станіслав Оссовський:«Культура є певною сукупністю психічних установ, що передаються в рамках даної спільноти через суспільний контакт і залежних від системи міжлюдських стосунків.»

Г. Рогайм:«Під культурою ми будемо мати на увазі сукупність усіх сублімацій, усіх підстановок або результуючих реакцій, зрештою, все в суспільстві, що пригнічує імпульси або створює можливість їх спотвореної реалізації»

Структурний

Зібрані до цієї групи визначення акцентують увагу на структуру тієї чи іншої конкретної культури, і, відповідно, її засадничими елементами і їх внутрішніми зв'язками. Вирізняють чотири категорії культури:

матеріально-технічні,

суспільні,

ідеологічні,

психічні (почуття і відносини).

Генетичний

Зібрані до цієї групи визначення акцентують увагу на походженні культури. П. Сорокін:У найширшому сенсі слово "культура" означає сукупність усього, що створене або модифіковане свідомою чи несвідомою діяльністю двох і більше індивідів, які взаємодіють або впливають на поведінку один одного.

Найлаконічніше визначення культури дав філософ В. Оствальд:Те, що відрізняє людину від тварин, ми називаємо культурою

64. Проблема співвідношення культури та цивілізації.

Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології. Діалектична взаємодія понять "культура" і "цивілізація", філософський аналіз сутністних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.

Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Який зміст ми вкладаємо у термін "сучасна цивілізація"? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.

Термінологічний словник дає таке означення поняття цивілізація (лат. сivilis - громадянський, державний):

1) форма існування істот, наділених розумом;

2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;

3) ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;

4) процес становлення громадянського суспільства;

5) відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного трактування цивілізації не існує. Спочатку термін використовувався для означення епохи, якій передували дикунство і варварство: „Цивілізація – остання ступінь розвитку людства після дикунства і варварства” (Л.Морган).

На побутовому рівні під терміном "цивілізація" розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. У згаданому вже науковому дослідженні "Занепад Заходу" О.Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура - це є певний "живий організм" з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає "смерть" і залишається форма - цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий. Однак, коли ми говоримо про сучасну цивілізацію, О.Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться "фаустівський вік культури" і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор "Занепаду Європи" розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів.