36. Поняття істини (об’єктивна, абсолютна, відносна, конкретна) та її критеріїв.

́стина — одна з центральних категорій гносеології[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності[3].

У тлумачному словнику української мови істина трактується також як правда, як положення, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом[4]. В мовах програмування «істина» — одне з двох значень, які можуть приймати логічні змінні[4]. У формальній логіці істиною вважають одне з двох логічних значень, яке приписують судженням (висловлюванням).

Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.

Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).

Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

37. Провідні теорії пізнання (скептицизм, діалектика, агностицизм, конвенціалізм, синергетика).

Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

У повсякденному використанні скептицизм (грец. σκέπτομαι — замічати, зауважувати, розглядати) може означати таке:

сумніви щодо певного явища чи існування або властивостей певного об'єкту,

метод судження, що засновується на неприйнятті передвчасних висновків.

У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:

(принципову) обмеженість знання,

отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,

брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).

У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.

Агностици́зм (грец. a — «не, без», грец. γνώσις — «знання, пізнання») — філософська установка, відповідно до якої неможливо однозначно довести відповідність пізнання дійсності, а отже — вибудувати істинну всеосяжну систему знання.

Агностицизм (грец. α-γνωστικισμός — від гностицизм (див. гнозис)) — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягнене через природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом.

Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму.