1.Україна в умовах глобалізації.

2. Науково-технічний прогрес та економічне співробітництво.

3. Розвиток засобів масової комунікації та інформації. Література:

 Основна:

1. Історія України ( підручник); Пометун О.І,11клас, К.: Освіта, 2011

2. Історія України (підручник); Кульчицький С.В., 10 клас, К.: Генеза – 2010

3. Новітня історія України; Кульчицький С.В., 10 клас, К.: Генеза – 2004

4. Історія України (підручник); Кульчицький С.В., 11 клас, К.: Генеза – 2010

5. Новітня історія України; Турченко Ф.Г.; 11 клас, К.: Генеза . - 2006

Допоміжна:

1. Енциклопедичний довідник: історія України. Упор. Підкова І.Р., Шуст Р.М., Гирич І.Б., 7-11 класи , Генеза. – 2008

2. Історія України в таблицях (посібник). Іващенко О.М., Поліщук Ю.М., 7-11 класи, Генеза. – 2006

3. Нариси з історії України (посібник). Грицак Я.Й., 9-11 класи , Генеза. – 2006

4. Історія епохи очима людини. Білоножко С.В. та ін., 10 клас, Генеза. – 2004

5. Історія України (посібник). Гусєв В.І. та ін., 10-11класи, Вища школа. - 2002

6. Історія України (навчальний посібник для старшокласників). Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С., ВД "Києво-Могилянська академія". - 2009

7. Довідник з історії України (із завданнями). Земерова Т.Ю., Скирда І.М., Весна. – 2010

8. Довідник юного краєзнавця Харківщини / Упоряд. В.А. Редіна, О.О. Сіталова. – Харків: ОблСЮТур, 2005. – 112 с.

Інформаційні ресурси:

1. www.history.org.ua. Інститут історії Національної Академії наук України

2. www.nbuv.gov.ua. Національна бібліотека України ім. І.І. Вернадського

3. www.memory.gov.ua. Український інститут національної пам’яті

4. www.uk.wikipedia.org. Україномовна версія он-лайн енциклопедія «Вікіпедія»

5. history.vn.ua. Книги та підручники з історії України та всесвітньої історії

 Студенти повинні знати: хронологічну послідовність головних подій періоду розбудови незалежної держави; соціально-економічне становище України у 90-ті роки — на початку XXI ст.; різні точки зору щодо оцінки процесу розбудови незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; основні чинники, особливості й тенденції розвитку.

Ключеві поняття лекції: «інфроструктура», «глобалізація», «НТП», «масові комунікації».

Тезисний виклад матеріалу заняття відповідно плану

1.Україна в умовах глобалізації.

Основною рисою сучасного світового розвитку стала глобалізація.дослідження в області глобалістики, глобальних трансформацій та глобальної економіки відкрили її нові закономірності.Глобальна трансформація та інтеграція - це об’єктивні процеси.антиглобалізм, що активно поширюється останнім часом, є специфічною формою протесту проти силових методів глобалізації з боку США та Інших основних глобалізаторів.нині, коли тенденції та процеси глобалізації стали пануючими, «привид антиглобалізації» бродить усіма континентами. За таких умов стратегія розвитку України на першу чверть 21-го століття не може бути сформована І прийнята Верховною Радою без повного врахування факторів силової глобалізації та глобальної інтеграції, котрі будуть чинити рішучий вплив на життя нації.При цьму приорітет неодмінно має бути відданий внутрішнім процесам, внутрішній інтеграції економіки та суспільства, Інтравертивному характерові політики, для того, щоб Україна могла вписатися в нові історичні умови.Виникає протиріччя між Інтравертивними та екстравертивними напрямками національної стратегії.вихід тут тільки один.внутрішня стратегія та політика України мають бути глобально орієнтованими - конкурентоздатними та ефективними, з точки зору протидії новим руйнуючим впливам глобалізації, І пргаматичними, з точки зору використання нових можливостей та переваг, які вона приносить.критерієм ефективності стратегії слугують рівні міжнародної конкурентоздатності країни та людського розвитку.Поки Україна займає 100-те місце у світі за другим з двох цих показників, ні про яку глобальну конкурентоздатність не може бути й мови, а ефективність національної стратегії прямо залежить від здатності вищого керівництва налагодити систему державного менеджменту. Недивлячись на свої величезні масштаби, глобалізація вже увійшла у фазу глибокої кризи, яка безупинно поглиблюється.З області фінансів та економіки «глобальний капіталізм» перейшов у область соціальну, гуманітарну та політичну.Некерована, насильницька глобалізація загрожує вже не тільки бідним та відсталим країнам, але й країнам-лідерам, не виключаючи США як головного глобалізатора.За короткий час всередині цього світового процесу зародився І розгортається його антипод - внутрішня криза.Одночасно посилюються зовнішні антиглобалізаційні впливи,конфлікти,масові протести. На фоні такої картини вимальовується певна перспектива,яка, напевно, буде непростою.глобалізаційні та антиглобалізаційні тенденції та конфлікти поширюються.з’являться нові можливості, виклики та загрози, збільшаться ризики невпорядкованої,неконтрольованої глобалізації.Тому на даному переломному етапі особливо важливо визначити сутність, місце, роль та вплив глобалізації на процеси світового та національного розвитку,розкрити механізми її дії,виявити шляхи вирішення проблем безпеки.Дане явище можна розглядати з двох точок зору - як природний,об’єктивний процес І як силові, насильницькі дії в Інтересах глобалізаторів. Відомо,що вже на своїх початкових стадіях глобалізація демонструє все нові І нові небезпеки та ризики,масштаби яких виявляються загальнопланетарними.Тому мова має йти про загальнолюдську відповідальність за те,що відбувається на земній кулі, І про загальнолюдські зусилля стосовно гармонізації світобудови.західні глобалізатори помиляються, якщо думають, що можуть взяти від глобалізації тільки позитивні результати, а негативні залишаться країнам, щорозвиваються та перехідного періоду. З посиленням глобалізації розрив у рівнях розвитку багатих та бідних країн різко зростає.Причина цього - ріст нееквівалентного обміну.Статистика ООН показує, що різниця між бідними та багатими державами за показниками виробництва ВВП на душу населення склала : в 1960 р. - 1:30; в 1990 - 1:60; в 1999 - 1:90.Розрив збільшується в прямій чи опосередкованій залежності від процесів чи наслідків глобалізації.Якщо за 30 років (1960 - 1990) він виріс в 2 рази, то за останні 10 років - 1,5 рази.коефіцієнт прискорення складає +2,0.Це приблизно відповідає рівню глобалізації економіки, який визначається показниками збільшення експорту та Імпорту провідних країн. За таких умов доля України не може не викликати побоювань, оскільки вона виявилася неготовою ні до глобальної конкуренції, ні до глобальної інтеграції.Одночасне включення України в глобальні та регіональні, європейські інтеграційні процеси пов’язані з величезним ризиком та загрозою.Перспективи для України залежать від її здатности знайти новий національний шлях, нову модель розвитку - модель глобального Інтегрування.національна стратегія,заснована на традиційному інституціональному характерові розвитку, стає надзвичайно небезпечною.насьогодні, при відсутності будь-якої національної стратегії, на фоні хаосу та інерції всі намагання Інтегруватися в європейські та глобальні структури вочевидь безуспішні І навіть руйнівні.Сучасна економіка України з промисловістю, що провалюється, надзвичайно низькою технологічністю, відсталою організацією промисловості, не може витримати навантажень глобальної конкуренції. Очевидно, що інтеграція та глобалізація тягнуть за собою підвищення ступеню взаємозалежності національних економік одна від одної.Тобто, стосовно нашої держави можна зробити висновок, що найближчим часом роль експорту для неї не зменшиться.На думку вчених,головною проблемою розвитку українського товарного експорту є низький потенціал конкурентоздатності на зовнішніх ринках продукції,низька технологічність та наукоємкість товарів.За Україною все дужче закріплюється місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з підвищеними рівнями трудоємкості (головним чином, праці середньої кваліфікації),енерго- та матеріалоємкості та з низьким рівнем екологічності.Так парадигма розвитку експортної структури протирічить національним структурним приорітетам та перспективам розвитку структури світового господарства вцілому. 2. Науково-технічний прогрес та економічне співробітництво.

Одним із найважливіших орієнтирів розвитку українського суспільства є побудова економіки, в основу якої буде покладено інноваційну модель розвитку. Перед Україною постає завдання зміни самої парадигми підприємництва, переходу до інноваційного підприємництва як домінуючого феномена поведінки на мікрорівні господарювання.

Результати наукової, науково-технічної, інноваційної праці, передусім у вигляді системної техніки нового типу і базових нових технологій, стали вирішальними структуроутворюючими чинниками поетапного переходу на інноваційний тип економічного розвитку господарських систем різного рівня, забезпечення їх високої ефективності та економічної стійкості у ринковому середовищі.

Таким чином, прискорений інноваційний розвиток із притаманним йому зміцненням та ефективним використанням науково-технічного потенціалу є провідним чинником економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності як окремих підприємств і галузей, так і національної економіки України в цілому.

Необхідність державної науково-технічної й інноваційної політики зумовлена насамперед тим, що інновації та пов'язаний з ними технологічний прогрес відіграють ключову роль у підвищенні ефективності як економічного, так і соціального розвитку. Економічним результатом технологічних інновацій стало те, що сьогодні уряди ринково розвинутих країн вже не можуть обійтися без відповідної інноваційної політики, яка на національному рівні формується шляхом поєднання державної промислової та науково-технічної політики.

З метою запобігання нераціональному використанню національних ресурсів, актуальними завданнями, що постають перед Україною, виступають виокремлення ключових галузей, а також створення дієвого механізму підтримки пріоритетних виробників та вдосконалення на цій основі структури виробництва.

Попри всі економічні негаразди трансформаційного періоду, Україні вдалося зберегти розгалужену мережу наукових організацій та потужний науковий потенціал. У структурі української промисловості та сфері послуг є ряд секторів, які, маючи унікальні високі технології, здатні виконати роль експортного тарану. Це, насамперед, авіакосмічна промисловість, суднобудування, енергетичне машинобудування, космічні послуги з виведення об'єктів на навколоземну орбіту, послуги з розробки програмного забезпечення, металургійна, хімічна промисловість тощо.

Україна належить до восьми держав світу, що мають необхідний науково-технічний потенціал для створення найсучаснішої авіаційної техніки. Підтвердженням цього є розробка нових моделей літаків: Ан-70, Ан-140, Ан-148, Ан-74 ТК-300, Ан-38, організація серійного виробництва літака Ту-334.

Україна входить до десяти найбільших суднобудівних держав світу. Протягом останніх років наші корабели створили сучасні транспортні та промислові судна, які користуються попитом серед таких європейських країн, як Греція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Норвегія та ін.

До значних досягнень можна віднести також міжнародні програми використання ракет-но-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобал старт». З двадцяти двох базових технологій ракетно-космічної галузі Україна володіє сімнадцятьма.

Така зміна у технологічній структурі інвестицій сприяє впровадженню нових технологій, відновленню устаткування і, врешті-решт, розширенню інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання. При цьому структурні зміни, що відбуваються, зумовлюють більш раціональне використання інвестиційних ресурсів, перш за все фінансових. На думку В. Просяник, це пов'язано з тим, що своєчасність і ефективність структурних перетворень повною мірою залежить від обсягу наявних фінансових засобів.

У 2001 р. відбувалося також повільне зростання кількості створених зразків нових типів техніки та освоєних у промисловому виробництві нових видів продукції машинобудування. Разом із тим істотні зміни в процесі інноваційної трансформації промисловості ще не відбулися, результативні показники інноваційної активності ще досить невисокі.

Інструментом реалізації об'єднаних стратегічних зусиль для підвищення конкурентоспроможності у загальнонаціональному та міжнародному плані може стати дієва державна інноваційна політика, в якій повинні знайти відображення:

• удосконалення законодавства в інтересах пріоритетного розвитку інноваційного підприємництва, у тому числі оподаткування, кредитно-фінансові пільги та створення сприятливих умов для приватних інвестицій в інноваційну інфраструктуру;

• заходи з подолання зарегульованості й адміністративних бар'єрів на шляху розвитку інноваційного бізнесу на ринку нових технологій, конкурентоспроможних товарів і послуг;

• організація моніторингу за виділеними бюджетними ресурсами й ефективністю їх використання перерозподільчими структурами, перехід на контрактні відносини між державними замовниками і суб'єктами інноваційного підприємництва;

• реорганізація, об'єднання, координація дій державних структур і громадських організацій у сфері розвитку інноваційного підприємництва на принципах соціального партнерства;

• розвиток інноваційної інфраструктури.

Орієнтація України на інноваційний тип розвитку актуалізує проблематику трансферу технологій та стратегій комерціалізації інтелектуального продукту. Розвинуті країни, використовуючи міжнародний трансфер технологій, намагаються не лише зміцнити свої конкурентні позиції, а й змінити структуру своєї присутності на світовому ринку. Для країн з перехідною економікою активізація трансферу технологій є вагомим фактором реструктуризації економіки та джерелом збільшення надходжень до державного бюджету.

На перший погляд, найбільш очевидною стратегією участі у міжнародному науково-технологічному обміні для України є розвиток міждержавного технологічного трансферу технологій у межах групи країн з подібним політичним устроєм і рівнем економічного розвитку. У цьому випадку не потрібно витрачати значні кошти на адаптацію технологій, які передаються до виробничої інфраструктури. У той самий час виникають проблеми, що зумовлюються однотипністю таких країн - політичною нестабільністю і неринковими виробничими традиціями. Тому більш прийнятним засобом стимулювання комерціалізації науково-технічного потенціалу в країнах з перехідною економікою, до яких належить Україна, є трансфер технологій між державами з різним соціально-економічним рівнем розвитку. Такий обмін буде взаємовигідним, оскільки технології «середнього» рівня експортуються з країни з більш високим до країни з нищим рівнем розвитку. Інфраструктура країни з перехідною економікою є досить прийнятною до прогресивних технологій, до того ж країни-експортери технологій часто беруть участь у розвитку інфраструктури країн - імпортерів.

Країни-реципієнти можуть використати цю ситуацію й адаптувати за допомогою нових наукових досягнень відповідні елементи своєї інфраструктури, що у майбутньому стануть основою для розвитку вітчизняних технологій. Розвинуті країни заінтересовані в імпорті високих технологій з країн, що реформуються, оскільки розробка таких технологій власними силами потребує витрат значних коштів. При цьому країни-імпортери можуть заощаджувати на пошуках оптимальної виробничої інфраструктури, що означає скорочення строків до початку повноцінної віддачі інновацій, а країна-експортер має вигоду від імовірних субсидій на вдосконалення технологій і можливості супроводжувати технології, які передаються.

Економічна інтеграція як форма міжнародних відносин буде ефективною лише за умови наявності адекватної національної системи управління. Сама інтеграція може лише надати додаткового імпульсу поступальному розвитку економіки держави, але вона не вирішує більшості внутрішніх проблем становлення національного господарства. Аналіз світового досвіду й оцінка національного потенціалу дозволяють окреслити контури перспективної науково-технічної політики України, реалізація якої може забезпечити реформування її науково-технічного комплексу відповідно до завдань побудови динамічної інноваційної економіки:

• аналіз перспектив виходу основних елементів національного науково-технічного комплексу на світовий рівень і визначення обмеженої кількості довгострокових науково-технічних пріоритетів;

• забезпечення ефективної державної підтримки пріоритетним напрямам НДДКР та інститутам, що мають найвищий потенціал інноваційного впливу на розвиток конкурентоспроможних галузей матеріального виробництва;

• усунення правових і організаційних бар'єрів для розвитку підприємництва в науково-технічній сфері;

• створення привабливих організаційних, правових і економічних умов для активізації міжнародного технологічного співробітництва шляхом залучення в країну науково-технічних підрозділів транснаціональних корпорацій.