Тезисний виклад матеріалу заняття відповідно плану

1. Активізація опозиційного руху.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були: практично бездержавний статус України, панування партійно- радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно спричинили виникнення легального руху за права людини, який жорстоко переслідувався режимом.

Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Ґельсінською групою (УҐГ, 1976–1988).

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50–80-х років були:

• самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп;

• національно-культурницька, яку презентував рух «шістдесятників»;

• правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

2. Форми діяльності дисидентів, боротьба за національне визволення.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби.

Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Л ьвові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років утискання у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.

Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід у статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від знущань адміністрації, організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень і надання медичної допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи булла відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоча під тиском міжнародної громадськості окремим диссидентам вдалося прорватись крізь «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що також загрожувало тривалим ув’язненням. Пильному контролю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою.

Репресії проти правозахисників

Більшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за вироком суду за ґратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75 %.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках по 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті «Зрада батьківщини», яка передбачала смертну кару.

Утворення Української Ґельсінської спілки

Погром 1972–1973 рр. примусив учасників руху опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання у Ґельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх до активізації легального правозахисного руху.

На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у Москві на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню Ґельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і генерал Петро Григоренко.

Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада 1976 р. У Декларації про створення Української громадської групи сприяння виконанню ґельсінських угод (усталена її назва: Українська Ґельсінська група — УҐГ) зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Ґельсінською Нарадою». Декларацію, з поданням домашніх адрес, підписали: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колишній секретар парткому СПУ, згодом виключений з КПРС (1974 р.) і СПУ (1975 р.) за «ідеологічні ухили» Микола Руденко. Група робила спроби зареєструватися як громадська організація. Вона подала офіційним інстанціям свої установчі документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів УРСР 14 жовтня 1977 р., але й воно залишилось без відповіді.

Загальна харак теристика Українсько ї Ґельсінсько ї груп и (УҐГ) (1976–1982)

Створення	9 листопада 1976 р. у Києві було проголошено створення Української громадської групи сприяння виконанню Ґельсінських угод, або Української Ґельсінської групи (УҐГ)
Основне завдання	Ознайомлення урядів країн-учасниць Ґельсінської наради і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта
Засновники	О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий, Н. Строката-Караванська, М. Руденко
Підсумки діяльності	Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї діяльності. На початку 1988 р. на її основі постала Українська Ґельсінська спілка (УҐС)

Релігійне дисидентство

Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької — у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х — початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисидентства.

Найбільш активно боролися за відновлення своїх прав греко- католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах.

Значна частина населення цих областей таємно відправляла релігійні обряди. Існувало декілька сотень (до 350) парафій (громад).

Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. За кордоном церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.

Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. 1982 р. колишній в’язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви.

Придушення дисидентства

На початку 80-х років дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Дисиденти на той час не мали активних зв’язків з масами, здатних забезпечити їм дієву і рішучу підтримку, бракувало їм і належної організованості. За соціальним складом дисиденти були представниками інтелігенції, які не здатні були протистояти владній репресивно-каральній машині.

Проте незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила влада, дисиденти доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України зі складу Радянського Союзу і створення власної незалежної держави.

Розправи над дисидентами

(форми і методи боротьби з дисидентським рухом)

1. Арешти:

• 1-ша хвиля арештів — серпень–вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб);

• 2-га хвиля арештів — 1970–1972 pp. (заарештовано понад 100 осіб);

• 3-тя хвиля арештів — початок 1980-х pp. (заарештовано близько 60 осіб).

2. Позасудові переслідування

1) Звільнення з роботи.

2) Виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок.

3) Позбавлення радянського громадянства.

4) Організація громадського осуду.

3. Ізоляція в психіатричних лікарнях.

Значення дисидентського руху

1. Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів.

2. Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.

3. Відкривав Україну світові.

4. Н абутий дисидентами досвід та ідеологічні напрацювання були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності.

5. Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва.

6. Із середовища дисидентів вийшла когорта політиків незалежної України.

7. Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури.

Особливості руху

1. Стає більш масовим і організованим.

2. Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух набув яскраво вираженого антитоталітарного характеру.

3. Погляди дисидентів представляли майже весь ідеологічний спектр.

4. Зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями.

5. Заперечення насильницьких методів боротьби.

6. Прагнення легалізувати свою діяльність.

7. 80 % дисидентів становила інтелігенція.

Течії дисидентського руху

1. Національно-визвольна течія.

2. Демократична правозахисна течія.

3. Релігійна течія.

Методи боротьби дисидентів

1. Листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР. Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн.

2. Акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправності народів.

3. Видання і розповсюдження листівок, самвидаву.

4. Індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

5. Створення правозахисних організацій.

Викладач____________ Неонета О.В.

_{(підпис) (П.І.Б.)}

Лекція 26

Тема: Перебудова у Радянському Союзі й Україна.

ПЛАН