Характерні особливості інтродукції в міське озеленення XX ст.

З початку XX ст. помітно прискорюється процес вводу в садово-паркове будівництво екзотів, акліматизованих у XIX ст. в ботанічних і дендрологіч­них садах, а також декоративних садових форм. Найбільше екзоти і деко­ративні форми поширюються в період масового озеленення міст 50-70-х років. Потім цей процес почав сповільнюватися, по-перше, внаслідок згор­тання інтродукційної діяльності міських декоративних розсадників; по-друге, через перевірки біолого-екологічних властивостей деревних і чагар­никових рослин у несприятливих умовах міського середовища; по-третє, внаслідок перенасичення парків, садів і скверів екзотами, які почали виті­сняти з насаджень стійкі до несприятливих умов середовища декоративні аборигенні види. І все ж для сучасного міського озеленення характерне широке використання екзотів. Якщо в середині XIX ст. питома вага екзотів серед видового складу, наприклад, у Львові становила 21 %, то в даний час близько 80 %. Помітно збільшилась кількість екзотів у внутріквартальних насадженнях: якщо в старій житловій забудові частка екзотів становила 17-21%, то в нових житлових районах – близько 60%.

У вуличних посадках екзоти трапляються рідше (25-40%). Деяким екзотам завдяки їх високій вітальності віддають перевагу перед абориген­ними ландшафтноутворюючими породами. Якщо в минулому столітті в парках можна було побачити фітоценози, створені із декількох екзотів то в нових парках екзотів-едифікаторів значно більше і вони займають значні ділянки (дуб червоний, сосна Веймутова, сосна Банкса, модрина японська, акація біла, клен сріблястий, клен ясенелистий). У снігозахисних і декоративних посадках пришляхових смуг часто трапля­ються фітоценози, створені із тополі Сімона (вид і пірамідальна форма), білої акації з підліском із пухироплідника та жимолості татарської.

Охорона і консервація пам’яток садово-паркового мистецтва

Консервація пам’яток садово-паркового мистецтва передбачає обме­жений зв’язок історичних, естетичних і технічних завдань з природними. Старовинні парки посідають останнє місце в зеленому господарстві міста. Тому паркобудівельники приділяють таку велику увагу паркам, яким ви­повнилося 80 і більше років і в яких дерева-едифікатори досягають фізіоло­гічної зрілості, а деревостани поступово входять у період деструкції на­мету.

Основні елементи садово-паркових ком­позицій і вибір для них рослинного матеріалу склались в епохи ренесан­су, бароко, романтизму і тільки удосконалювались в епоху еклектики (кінець XIX ст.) і сучасного модернізму. Системи озеленення міста, які почали формуватися у минулому столітті, в останні десятиріччя, особливо в 50-70-ті роки, розвинулись. Проте розширення зеленого господарства послабило його розвиток, що негативно вплинуло на рівень естетичних і санітарно-гігієнічних якостей зелених насаджень.

Багато міських насаджень (парки, сквери, бульвари, вуличні алеї) пе­ребуває у піці старіння і потребує консерваторських заходів, а також реставрації та реконструкції.

Необхідно розробити нові проекти розвитку комплексних зелених зон міста з прогнозом не менше ніж на 50 років (період переходу основ­ної маси зелених насаджень післявоєнного періоду у вік старіння).