46. Воля у праві: проблема розумності і свободи волі.

Розумністю права є людська свободна воля. Це не означає ціл­ковитого заперечення емпіричного і розсудливого правопізнання; ні, але вони мають похідне, субсидіарне значення. Філософське ро­зуміння і позитивне пізнання права мають різне завдання, і кожне з них має свою «сферу» прикладання.

Осмислити право як елемент людського буття у його цілості й граничності, як атрибут людського духу, тож як стан «свободи», тобто самозумовлюючої людської волі, — означає вирішити завдан­ня філософії права і вказати емпіричному правознавству на підста­ву більш глибокого розуміння предмета.

Це завдання зумовлює основні риси класичного правового філософування. «Розумне право» називають природним правом. Природне право є «право розуму» або «розумне право», а оскільки розум є здобутком філософії, то його мохна називати «філософсь­ким правом». Природне право реальне, to воно є станом свободи, самозумовлюючої людської волі, тож природне право не тільки ре­альне, але має суттєву абсолютну реальність. Природне право є вну­трішньою, смисловою сутністю позитивного права. Будь-яке пози­тивне право містить в собі природне право як свою родову сутність і постає її специфічним видовим визначенням; всезагальне, родове має місце завжди в усіх своїх особливих і одиничних видозмінах.

У який спосіб співвідносяться між собою розум і воля? Відпо­відь класичних філософів права на це питання однозначна»... Не слід уявляти собі, що людина, з одного боку, мисляча, з іншого — во-ляща, що в неї в одній кишені — мислення, в другій — воля, бо це бу­ло б пусте уявлення. Різниця між мисленням та волею —лише різни­ця між теоретичним та практичним відношенням, але вони не скла­дають двох можливостей — воля є особливий засіб мислення» . Тож мислення та свобода волі по суті одне й те ж. Воля є енергією чи си­лою душі.

Гегель, загалом,.сприймає вчення про свободу волі Канта. За Кантом, кожна річ у природі діє відповідно до її законів. Тільки ро­зумна істота має волю, чи здатність чинити згідно з уявленнями про закони, тобто згідно з принципами. Оскільки для виведення вчин­ків з законів потрібен розум, то воля є не що інше як практичний розум . Воля автономна і ключем до пояснення такої автономії є поняття свободи як субстанції цієї волі. Інакше кажучи, за Кантом, людина як природна істота, тобто як чистина природи, наділена відповідно «емпіричним» характером, повністю визнає на собі дію законів природи. З цієї точки зору вона несвободна, бо перебуває під впливом зовнішнього світу. Однак, завдяки своєму «пізнаваль­ному» характеру, тобто волі, людина свободна і підкорюється лише своєму практичному розуму. Тож саме завдяки волі духовне життя людини не зумовлюється тією механічною причинністю, котра па­нує в фізичному світі. Людина практично свободна, тобто її воля непідвладна примусу з боку чуттєвих потягів. Тож, щоб не довелося людині здійснити і пережити на її жит­тєвому шляху, — в глибині її волі залишається жити розумне волін-ня свободи, яке класичні філософи права називають «право само в собі». І там, де люди говорять про право, про мораль і про державу коли відсутнє таке усвідомлення права, — vim залишається лише йо­го спотворення.

Це можливо виразити таким чином, що право дається свідо­мості людині внутрішньо, як її власний розумно-вольовий стан; сво­бодна воля людини є живим буттям права і водночас мірилом оди­ничних правозмін. Тож свободна, розумна і всезагальна сутність волі є «право само в собі», яке протистоїть «існуючому» праву. Те, що справедливе, що розумне і веде до свободи, утворює предмет цієї волі.