1. Визначення понять "об'єкт науки" та "предмет науки" та їх значення для поділу юридичного знання на окремі галузі. 00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

Перш за все слід відзначити, що доволі часто поняття "об'єкт науки" та "предмет науки" не розділяють. У цьому випадку, як правило, під предметом науки розуміють частину дійсності, яку вивчає (досліджує) та чи інша наука. Не можна сказати, що такий підхід є абсолютно неправильним, однак його не варто розглядати як достатньо науковий і змістовний.

Ще більш неточним є уявлення про те, що предмет науки це "певне коло закономірностей, які вивчаються будь-якою сферою людської діяльності". Навіть якщо допустити, що ці закономірності існують, то перш ніж їх досліджувати наука спочатку повинна встановити їх.

Тому оскільки, як уже зазначалося вище, багато наук вивчають одні і ті ж самі явища, феномени і т. п. (зазначене переважно стосується соціально-політичних і юридичних наук), то звідси завжди виникає питання про те, як виокремити предмет дослідження однієї науки від предмета дослідження іншої в тому випадку, якщо коло явищ (феноменів і т. п.), які вивчаються цією наукою збігаються чи близькі.

Саме для вирішення проблеми науково обґрунтованого і чіткого розмежування наук у контексті часткового чи повного співпадіння явищ, які ними досліджуються, була здійснена спроба введення в науковий обіг, наряду з поняттям "предмет науки", також поняття "об'єкт науки".

Згаданий підхід отримав достатньо широке поширення в юридичних науках. Його зміст досить вдало виклав М. Байтін: "Кожна наука має свій об'єкт і предмет дослідження, які тісно співвідносяться, але не співпадають. Поняття об'єкта ширше, ним охоплюються явища зовнішнього світу, на які розповсюджується пізнання і практичний вплив суб'єктів, людей.

Предмет же - це частина, сторона, той чи інший конкретний аспект об'єкта, що досліджується даною наукою; це коло найбільш суттєвих питань, які вона вивчає.

Якщо об'єкт виступає, як правило, загальним для низки наук, то предмет однієї науки не може співпадати з предметом іншої. Будь-яка наука має характерний лише для неї предмет, яким і визначається самостійність, унікальність і особливості тієї чи іншої науки, її відмінність від інших систем знань". Якщо додати до зазначеного вище, що у такому випадку предмет науки розуміється як "коло питань, які вона вивчає", й таким чином можна отримати повне уявлення про цей підхід.

Ідея використати поняття "об'єкт науки" в контексті визначення предмета конкретної науки стала широко використовуватися в юридичній літературі в середині 70-х років XX ст. Серед її прибічників можна назвати В. Тенненбаума, А. Васильєва, Ф. Фаткулліна, А. Стрілова та ін.

З огляду на це щодо підходу, що розглядається, є свої "плюси", але йому притаманні і певні "мінуси". Можна назвати такі методологічні недоліки використання поняття "об'єкт науки" при визначенні предмета тієї чи іншої науки, як: • вважаючи, що об'єктом (а відповідно, і предметом) науки є елементи об'єктивної реальності, виникає питання: а що робити у випадку, якщо наука досліджує феномени, які чи не являються явищами за своєю сутністю, чи не можна однозначно стверджувати, що досліджуване взагалі існує.

• у багатьох випадках, особливо на етапі становлення (формування, відокремлення) конкретної науки, визначити різницю між об'єктом і предметом науки буває дуже проблематично, а іноді і недоцільно. Тут слід враховувати, що проблема визначення предмета конкретної науки стає актуальною на заключному етапі її виділення в рамках наукового поля - коли її наявність в структурі знання викликає певний конфлікт, як правило, з суміжними науками.

• в окремих випадках використання поняття "об'єкт науки" в контексті визначення предмета науки не дає можливості розмежувати деякі науки. Особливо наглядно це проявляється в юридичних науках.

Крім того, при дослідженні питання розмежування наук у контексті проблеми їх предмета дослідження важливо враховувати, що:

• навряд чи можна провести чітку межу між різними науками, особливо соціально-політичного та правового блоку. Тому правильною є точка зору Д. Керімова, який вважає, що "неможливо провести абсолютну розмежувальну лінію між предметами суспільних наук, оскільки самі суспільні явища і процеси органічно між собою пов'язані, взаємодіють і взаємопроникають у процесі свого розвитку". Варто також визнати, що "це твердження не означає, що виключається можливість визначення предмета тієї чи іншої науки. Відмежування предмета однієї науки від іншої має йти не лише по лінії розчленування об'єктів дослідження, а й за аспектами, рівнями і цілями дослідження у випадках співпадання їх об'єктів";

• предмет будь-якої науки носить історичний характер, тобто є безпосередньо пов'язаним з етапом, на якому перебуває в конкретний момент часу наукове знання загалом і, власне, його окрема частина. Важко не погодитись з Л. Спірідоновим, який пише, що "сам предмет науки історичний. Він змінюється у міру залучення в сферу пізнання все нових і нових якостей і явищ державної і правової дійсності і виключення з неї всього того, що виявляється примарами, помилками. Не випадково науковці визначають предмет як виділену частину об'єкта вивчення: виділити, тобто залучити в дослідження, можна тільки те, що піддається теоретичному аналізу історично даними засобами пізнання";

Враховуючи все вищевикладене, надамо таке визначення об'єкта і предмета окремої науки:

Об'єкт науки — це об'єктивна реальність явища, що вивчається. Іншими словами, це — відносини та явища, що реально існують у світі, і на які спрямовується пізнавальна діяльність людей.

Предметом науки є сукупність закономірностей та особливостей явищ об'єктивної дійсності чи теоретичних знань про них, які вивчаються цією наукою. Відмінність цих двох понять полягає в тому, що об’єкт науки — це реально існуючі явища, а предмет — це результат теоретичного обґрунтування при дослідженні цих явищ. Під терміном „закономірності” мається на увазі стійкі, характерні зв'язки, які виражають сутність даних соціальних явищ.

2. Об،єкт і предмет теорії права (основні точки зору , їх характеристика та аналіз).

Найбільш простий та очевидний підхід до визначення об'єкта ТДП полягає у зведенні цього об'єкта до держави і права. Це допустимий підхід, але, як зазначалось вище, він є не зовсім вдалим, точніше будемо говорити про державно-правову дійсність як об'єкт ТДП.

Однак в юридичній науці висловлювалась принципово інша точка зору стосовно об'єкта ТДП, а саме: об'єктом ТДП пропонують розглядати "дані окремих юридичних наук".

Цей погляд можна побачити:

• у чистому вигляді у деяких вчених, що представляють у ТДП галузеві науки (С. Братусь О. Іоффе, М. Шаргородський та ін.);

• у непрямому вигляді у деяких сучасних теоретиків держави і права (Д. Керімов, А. Сурілов,0. Скакун та ін.).

Якщо погодитись з думкою згаданих вище авторів, то виходить, що ЗЮН - це наука, що компілює та переробляє вторинний матеріал, який надається іншими науками. Думається, що із-за такого підходу ЗЮН не може бути розглянута як самостійна наука, оскільки "нові знання не могли б бути досягнуті... узагальненням даних інших юридичних наук". Важко не погодитися з цією тезою П. Недбайла. До речі, підхід, який тут критикується, був відкинутий як неправильний (відносно філософського знання) ще Платоном.

Тому, на наш погляд, об'єктом дослідження ТДП є державно-правова дійсність, а не дані та теорії, напрацьовані у галузевих юридичних науках.

До вищезазначеного слід додати ще два зауваження:

• ціла група авторів взагалі не розмежовує поняття об'єкта ТДП та її предмета. До них можнавіднести І. Гойман-Калинського, Г. Іпанця, В. Червонюка та ін.;

• історично склалось, що ТДП досліджує питання, пов'язані з пізнанням самого процесу пізнання державно-правової дійсності, тобто методологією юридичних наук. Хоча існує точка зору, що методологія юридичної науки - це самостійна наука, однак остання позиція не отримала достатньо широкого поширення в науці, незважаючи на те, що, як бачимо, вона є досить обґрунтованою та логічною. З огляду на це, слід враховувати, що нині методологія юридичних наук також формує об'єкт вивчення ТДП, тобто методологія є третім компонентом, що входить до складу об'єкта ТДП.

Можна констатувати, що на сьогодні об'єкт ТДП є двоєдиним за своєю природою. Він складається з двох відносно самостійних одне від одного явищ: державно-правової дійсності та методології юридичних наук.

Таким чином, як бачимо, об'єктом ТДП, з одного боку, є державно-правова дійсність, тобто держава і право у своїй нерозривній єдності, а також явища безпосередньо та нерозривно з ними пов'язані та немислимі поза їхнім контекстом (правосвідомість, правова культура, законодавча техніка тощо), а з другого - об'єктом ТДП виступає методологія пізнавальної діяльності в юридичній науці.

Переходячи до розгляду питання про предмет ТДП, слід зазначити, що в ТДП з цього питання існує доволі стійка, загальноприйнята точка зору. Підходи вчених-теоретиків до цього питання різняться в деталях, у тлумаченні окремих моментів, що стосуються ТДП як самостійної науки тощо. А сам предмет визначають як "закономірність виникнення, розвитку та функціонування права, правосвідомості та держави взагалі, про типи права та держави, зокрема про їхню класово-політичну та загальнолюдську сутність, зміст, функції та їх кінцевих долях".

Щоб дати більш правильне розуміння питання про предмет ЗЮН-ТДП слід його розглядати у контексті чіткого визначення об'єкта ЗЮН-ТДП.

На наш погляд, при розгляді питань, пов'язаних з визначенням об'єкта та предмета ТДП, слід виходити з того, що:

• ТДП вивчає державно-правову дійсність, а не державу і право (тим більше не право). Іншими словами, об'єктом ТДП є державно-правова дійсність. Тут слід уточнити, що ТДП вивчає не саму державно-правову дійсність, а лише певний її образ, що формується в уявленнях конкретних соціальних суб'єктів. Не випадково А. Сурілов з цього приводу зазначав, що "предмет пізнання теорії держави і права - теоретичні положення чи те, що носить ідеальну, логічно очищену форму". В той же час, з його точки зору, "ідеалізація чи відображення державно-правових явищ у науковій теорії не має нічого спільного з їхньою волюнтаристською, довільною інтерпретацією". Тобто об'єктом та предметом дослідження ТДП є не сама державно-правова дійсність, а її відображення у свідомості суб'єкта пізнання, тобто деякий суб'єктивний образ державно-правової дійсності (її окремих проявів). Саме формування об'єкта та предмета ТДП, що опосередковане процедурою виділення, носить суб'єктивний характер;

• специфічною особливістю об'єкта ТДП на сьогодні є те, що ТДП вивчає і методологію юридичної науки як певний самостійний відокремлений феномен;

• об'єкт ТДП вивчається в єдності та в усіх своїх проявах. В. Хропанюк, який не розмежовує об'єкт та предмет ТДП, торкаючись фактично питання про об'єкт ТДП, пише, що "предмет теорії держави і права складають держава і право в їх єдності... тому що вони є органічно взаємопов'язаними частинами надбудови суспільства та існувати ізольовано не можуть". Звичайно, через абстрагування в процесі пізнавальної діяльності відбувається виділення тих феноменів, подій, явищ тощо, які, на думку досліджувача, дають можливість вирішити поставлені перед ТДП завдання. Однак слід визнати, що таке виділення є суб'єктивною за своєю природою операцією.

• ТДП вивчає державно-правову дійсність загалом, а не її прояв в окремо взяті й країні. Як пише Є. Темнов з цього питання, "вивчаючи державу та право в цілому, державноправова теорія не обмежується аналізом досвіду якоїсь країни чи окремого регіону або напряму державно-правового життя, а на підставі вивчення держави і права різних епох, усіх областей та напрямів державно-правової дійсності, визначає загальні та специфічні закономірності їх розвитку, основні ознаки та суттєві риси";

• основна мета пізнавальної діяльності у межах ТДП - сформувати певне уявлення про найважливіші закономірності та особливості виникнення, функціонування та розвитку об'єкта дослідження (тобто державно-правової дійсності). Говорити проте, що ТДП вивчає "закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права" некоректно з низки причин, зокрема:

а) у рамках такого підходу презюмується, що ці закономірності вже встановлені. А це означає, що ми пізнали абсолютну істину відносно того, якими є ці закономірності;

б) за такої постановки питання ми a prion вирішуємо парадигмальну проблему - чи існують закономірності взагалі.

• пізнавальна діяльність, що здійснюється в рамках науки ТДП, крім своєї глобальної та високої мети - пізнання істини - має й більш "приземлені" завдання. Ці завдання носять загалом практичну спрямованість та безпосередньо пов'язані з конкретними проблемами державно-правової практики;

• метою досліджень, що проводяться в рамках науки ТДП, з одного боку, є встановлення та вивчення найважливіших закономірностей та особливостей виникнення, становлення, розвитку (у тому числі перспектив) та функціонування державно-правової дійсності в цілому та її окремих елементів для подальшого безпосереднього використання в юридичній практиці, а з другого - формування адекватного та розвинутого категоріального апарату юридичних наук, та одержання максимально істинних результатів в ході гносеоевристичної діяльності в області юридичних досліджень. Особливо слід підкреслити, що ТДП формулює, обґрунтовує, уточнює та розвиває загально-юридичний категоріально-понятійний апарат, а не апарат окремо взятої науки - ТДП. Як це не дивно, але більшість авторів до компонентів, що формують предмет ТДП, що пов'язаний з категоріально-понятійнийм апаратом, не включають взагалі. Щоправда, в науковій літературі іноді можна зіткнутися з іншою точкою зору щодо даного питання, яка є іншою крайністю. Наприклад, І. Грязін пропонує саме категоріальний апарат розглядати як центральне питання ТДП. Уявляється, що це перебільшення. Але недооцінювати цю складову в предметі ТДП теж не можна, оскільки важко не погодитись з відомим ученим вітчизняної юридичної науки В. Нерсесянцем, який вважає, що "предметна єдність юридичної науки (і разом з тим системна цілісність усіх юридичних наук) можлива лише за смислової єдності та, отже, несуперечливості всіх юридичних понять, а це досягається лише за наявності вихідного спільного юридичного поняття та відповідних йому всіх більш конкретних юридичних понять".

На підставі всього вищевикладеного надамо такі визначення об'єкта і предмета ТДП:

• об'єктом теорії держави і права є

• у першому наближенні соціально-політична дійсність,

• У другому наближенні державно-правова дійсність, тобто держава і право, взяті в єдності та в усій повноті свого прояву, а також соціальні феномени, безпосередньо пов'язані з державою та/або правом (правосвідомість, правопорядок, правова культура тощо), та методологія пізнання цієї дійсності;

• предметом теорії держави і права є сукупність (в ідеалі - система) уявлень і даних про найважливіші аспекти прояву державно-правової дійсності, які виділяються та досліджуються з метою встановлення й вивчення закономірностей та особливостей виникнення, становлення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності загалом та її окремих елементів для формування адекватного та розвинутого апарату юридичних наук та подальшого безпосереднього використання одержаних знань в юридичній практиці, а також основні моменти методології виділення та вивчення об'єктів та предметів юридичних наук (у тому числі ТДП), застосування наявних знань про державно-правову дійсність на практиці з метою одержання максимально істинних результатів у ході пізнавально-евристичної діяльності, а також юридичної практики.

3.Проблеми належності, допустимості діяльності та істинності методу.

На сьогодні в науковий обіг введено значну кількість прийомів, способів, засобів, методів і методик пізнання та практичної діяльності, які іноді конфліктують у процесі застосування між собою, а іноді взагалі взаємно виключають один одного.

У зв'язку з цим у кожного вченого і практика виникає питання, який саме прийом, спосіб, засіб, метод, методику обрати в конкретному випадку, та як поєднати всі ці інструменти пізнання в єдину несуперечливу систему здобуття істинного знання.

Як уявляється, залучення конкретного прийому, способу, засобу, методу і методики у дослідження здійснюється на основі вирішення комплексу питань, пов'язаних із проблемами відносності, допустимості, істинності і доцільності методу. А перетворення розрізнених прийомів, способів, засобів, методів, методик в єдину систему залежить від (а) вибору методологічних принципів дослідження та (б) належної реалізації останніх у процесі побудови методології дослідження.

Тому, ще раз наголосимо, що однією з центральних та найважливіших проблем методології є проблема відносності, допустимості, істинності і доцільності методу.

Тому уявляється необхідним з'ясувати питання: "Що стоїть за такими поняттями, як: "відносність", "допустимість", "доцільність", "істинність"?

У разі відповіді на питання про відносність методу, суб'єкт пізнання здійснює певну практично-рефлексивну дію, під час якої намагається співвіднести метод, який передбачає використати, з об'єктом (предметом, явищем і т. п.) дослідження. Метою такого співвідношення є з'ясування тих характеристик об'єкта (предмета) дослідження, інформацію про який хоче отримати суб'єкт пізнання, які можуть бути зафіксовані, описані, проаналізовані і т. д. за допомогою даного конкретного прийому, способу, методу і т. д. У випадку, якщо в процесі вказаної операції дослідник дійде висновку, що такі характеристики існують, тоді прийом, спосіб, метод і т. д. відноситься до об'єкта (предмета) дослідження, тобто є відносним.

Відносність методу досить тісно пов'язана з його істинністю, тобто достовірністю інформації, що отримується за його (методу) допомогою. При цьому слід враховувати, що метою наукової, а точніше будь-якої пізнавальної діяльності, є отримання істинного знання (істинної інформації) про об'єкт (предмет, явище тощо) дослідження. При цьому "є абсолютно очевидним, що достовірність фактів і висновків, отриманих дослідником, залежить від способу, яким останній дійшов до даних фактів і висновків, тобто від використаного ним методу.

Оскільки всебічний розгляд питань, що стосуються розуміння істини не є метою даної лекції, в подальшому нами буде використовуватись термін "істинне знання" в класичному його розумінні, а саме: істинним є знання, що містить інформацію, яка відповідає реальній дійсності.

Пам'ятаючи наведені зауваження, розглянемо проблему істинності прийому, засобу, методу і т. д.

У літературі, що заснована на об'єктивістській позиції, термінами і словосполученнями "істина", "істинне знання" тощо, як правило, визначають об'єктивну істину, підкреслюючи тим самим, що інформація про об'єкт (предмет), яка отримана в процесі діяльності суб'єкта пізнання або яка міститься в судженні, адекватно описує об'єкт (предмет), що існує в дійсності, дає про нього достовірну інформацію.

Зазначена концепція істинності базується на матеріалістичній інтерпретації теорії відображення, базовими тезами якої є визнання:

а) існування об'єктивної істини,

б) можливість її пізнання;

в) того, що знання є відображенням об'єктивної реальності.

Було 6 не правильним абсолютизувати практичне значення істинного знання, в тому розумінні, що якщо ми не можемо застосувати дане знання на практиці нині, то це не свідчить про те, що це знання позбавлене сенсу. По-перше, істинне знання має значення саме по собі, а по-друге, та обставина, що ми не можемо нині застосувати на практиці те чи інше знання, не означає, що завтра воно не буде застосоване, більше того, застосоване таким способом, що без цього практичного застосування не можна буде уявити буття взагалі.

Тому,під час розгляду істинності в якості одного з критеріїв застосування конкретного прийому, способу, методу і т. п. в дослідницький процес необхідно:

• розглядати істину як інформацію про дійсність, яка дає можливість соціальному суб'єкту реалізовуватися в соціальному бутті (зокрема, здійснювати юридичну практику, яка вкладається в ті критерії істинності, що задовольняють суспільство на даному конкретному етапі його розвитку);

• враховувати історичний характер істини, а також її історичність;

• пам'ятати, що абсолютно істинного методу, тобто методу, який би надав абсолютне знання, немає (до речі, саме цим сучасне сприйняття наукового знання багато в чому відрізняється від класичного);

• не забувати в процесі оперування поняттям "істина", про який саме аспект істинності йде мова: одна справа, коли нас цікавить аксіологічний аспект істини, а інше, коли розглядається її онтологічний та/або праксіологічний аспект.

• чітко розуміти, що, говорячи про те, що те чи інше знання є істинним, маємо на увазі певну ступінь істинності цього знання;

• враховувати існування конкретного зв'язку між мірою істинності та методологічними принципами, які покладені в основу методології.

Слід також відзначити, що один і той же метод залежно від характеру та варіанта його конкретизації може дати різну ступінь істинності. Причому відповідь на питання про те, який саме з варіантів (за умови відносності цього методу (способу, прийому тощо) до об'єкта (предмета) надасть більш істинне знання, буде залежати, зокрема, від того, що саме досліджується за допомогою цього методу.

Водночас слід відзначити, що багато в чому ступінь істинності отриманого знання залежить не від набору методів, використовуваних в дослідженні, а від їх поєднання, надання пріоритету тим чи іншим з них і т.д., тобто від характеру методології як певної системи, а відповідно, від того, на яких саме принципах вона (ця система) побудована.

Таким чином, як бачимо, багато в чому питання про істинність того чи іншого методу залежить від:

• оцінки суб'єктом пізнання необхідного рівня істинності очікуваних результатів;

* правильного вирішення питання про відносність методу;

• тих методологічних принципів, які закладені в основу методології дослідження тощо. Тому можна стверджувати, що проблемами в даному випадку є не лише трактування самого поняття "істина", а й:

• проблема об'єктивного і суб'єктивного в інформації, яка отримана за допомогою того чи іншого методу (прийому, способу тощо) в процесі здійснення відповідної процедури пізнання;

• проблема адекватного визначення цілей і завдань дослідження, його предмета;

• проблема вирішення питання про відносність методу;

• проблема принципів дослідження в контексті проблеми відносності методу і т.д.

В юридичній практиці ми часто стикаємось з проблемою допустимості конкретного методу з точки зору його відповідності (невідповідності) приписам, що містяться у законодавстві.

Справді, проблема допустимості методу вирішується в першу чергу, виходячи з тих методологічних принципів аксіологічного характеру, якими керується суб'єкт пізнання.

Особливо слід підкреслити, що проблема допустимості більшою мірою, ніж всі інші розглянуті вище, залежить від конкретно-історичного моменту в межах якого вона виникає та вирішується. Те, що було нормальним і допустимим декілька століть тому, нині може набути характеру жодною мірою недопустимого і такого, що суперечить усім канонам людства.

Однак необхідно підкреслити, що проблема допустимості і в радянській період, і на сьогодні (практично в усіх країнах пострадянського простору) розглядається виключно в контексті проблеми законності.

Вважаємо, що такий підхід до розуміння проблеми допустимості для юридичних наук є недостатнім. Розгляд проблеми допустимості в юридичній науці та практиці фактично лише в контексті законності збіднює не тільки саму постановку питання, а й нівелює значення цієї проблеми. Крім того, такий підхід не може призвести до якогось більш-менш прийнятного її вирішення.

Саме тому необхідно відзначити таке:

• допустимість методу - це проблема з якою стикаються (вчені всіх без винятку галузей науки, зокрема юридичних);

• вирішення питань, пов'язаних з допустимістю методу, лежить в площині етико-моральної, естетичної, культурологічної і т.д. проблематики;

• проблема допустимості, з якою стикається дослідник, зумовлена науковими і загально-світоглядними принципами, установками та стереотипами конкретного суб'єкта пізнання, включаючи співвідношення його індивідуальних установок з тими, що панують в суспільстві, притаманні окремому етносу, соціальній групі;

• багато в чому саме позиція щодо допустимості методу зумовлює структуру методології пізнання тощо.

Крім того, ще одним критерієм відбору методу пізнання для його подальшого включення до методології дослідження є доцільність. Проблема доцільності застосування методу, з одного боку, призводить до проблеми істинності, а з другого, і це основне, знову ж до проблеми допустимості.

Під час вирішення питання про доцільність застосування конкретного методу (прийому, способу і т. д.) фактично вирішується питання про те, якого ступеня достовірності (істинності) нам необхідне знання в даному випадку, та який обсяг ресурсів, у тому числі розумових, у процесі застосування того чи іншого методу є сенс витратити для отримання необхідної кількості істинного (певного ступеня істинності) знання.

Що стосується доцільності у контексті аспекту допустимості, то тут, перш за все, слід відзначити, що така постановка питання можлива лише в тому випадку, коли цінності розуміються не як універсальні і непорушні (в об'єктивному розумінні) феномени, а як певні установки, відступи від яких є припустимими або можливими в силу суб'єктивних побажань чи зовнішньо основоположних велінь чи обставин. В останньому випадку при виборі того чи іншого методу, застосування якого носить з точки зору допустимості дефектний характер, може виникнути проблема доцільності відступу від тієї чи іншої цінності в процесі пізнання. Щоб проілюструвати викладене, звернемось до правового експерименту як методу визначення шляхів правового регулювання.

На жаль, проблемі відносності, допустимості, істинності і доцільності методу у вітчизняній юридичної літературі приділено дуже мало уваги, хоча ця проблема для методології юридичних наук, а в певних випадках для соціальної і юридичної практики, є однією з центральних.

На завершення розгляду цього питання слід зазначити, що, з одного боку, саме методологічні принципи виступають підґрунтям для вирішення питань, пов'язаних з відносністю, допустимістю, істинністю і доцільністю того чи іншого методу в конкретному дослідженні. Однак, з другого - слід враховувати, що і самі принципи методології можуть бути скореговані, виходячи із завдань, що вирішуються дослідником, які, як і принципи методології, здійснюють безпосередній вплив на формування змістовної сторони зазначених критеріїв відбору методів.