24. Головна подія та ідея твору, сценічний герой – учасник та виразник.

ІДЕЯ (польськ. — ісіеа, нім. — Ісіее, франц. — ісіее, лат. — ісіеа,

від грец. — ісіеа — бачити; у російській мові термін у позатеатральному

значенні відомий з 1710 р.) — поняття, пристосоване естетикою

Просвітництва до мистецтва, — головна думка твору, виявлена

у художній формі; у системі Станіславського і практиці його послідовників

— один з елементів режисерського аналізу драматичного

твору, форма вияву дидактичної функції театру; інколи ідея трактується

як заклик митця, звернений до глядача.

Уперше вимога «ідейності» театру починає формулюватися

у XVIII ст., коли посилюється дидактична функція мистецтва. Зокрема

автор праці «Драмматической словарь, или показанія по алфави-

ту всех Россійскихт> театральньіхт> сочинений и переводові, ст> озна-

ченіемі) ймень известньїх сочинителей, переводчикові) и слагателей

музики, которня когда били представленн на театрах^, и где и в і

которое время напечатани...» (1787) писав у коментарях до п’єс:

«Мисль в і сей трагедій, так как и во всехі) сочиненияхі) его [Й. Гете],

подражаніе единой натуре и не следуя правилам!)». «Оная піеса на-

полнена довольно хорошими мислями, огромними хорами, и при-

ятними аріями...» [про ліричну комедію «Томас Жонь или Най-

деньшпь» за романом Г. Філдінга]. У той же час самі автори інколи

уникали говорити про ідею власних творів. Так, Гете (у «Розмовах

з Гете» Екермана) казав: «Запитують: яку ідею хотів я втілити у своєму

«Фаусті»?... Справді, гарний був жарт, якби я спробував таке багате,

строкате і надзвичайно різноманітне життя, яке я вклав у мого

«Фауста», нанизати на худеньку мотузочку одної-єдиної ідеї твору».

Надзвичайно велике значення надавав ідеї Олександр Остров-

ський, який у записках 1854 року залишив такий запис: «Идея пьесьі

«Божье крепко, а вражье лепко» — брак дело божье. Любовь и сожи-

тие только крепки в браке, только над браком благословенне..,».

Великого значення ідеї надавав німецький теоретик драми Густав

Фрайтаг, який у праці «Техніка драми» висунув її на перше місце се

ред інших інструментів власної технології. «Ідея, — пише Фрайтаг, —

стає ядром, з якого, неначе промені, вільно розвиваються елементи

задуму, вона діє так само могутньо, як таємнича сила кристалізації,

визначаючи єдність дії, сутність характерів і загальну побудову драми

». Однак при цьому Фрайтаг припускав, що митцеві «легше відчути

ідею за законами його мистецтва, ніж висловити в одному реченні

основну думку свого твору». Фрайтаг наводить приклади «ідеї» у класичних

творах: у «Марії Стюарт» Шіллера — ревнощі королеви, які

примушують королеву знищити свою суперницю; у «Підступності

і коханні» Шіллера — ревнощі молодого дворянина, які примушують

його вбити свою кохану-міщанку; так само й «Огелло» — ревнощі.

Термін «ідея» вживався також у практиці українського театру

корифеїв («Панас недоволен тим, що нема значних, пануючих ролей

— писав у листі І. Карпенко-Карий, — але то байдуже, я не пишу

ролей, а пишу п’єсу, в котрій дружнім ансамблем треба висловить

основну ідею самої п’єси» ); у його ж п’єсі «Житейське море» ідейні

драми протиставляються «безідейним[драмам]» («драми з сучасного

нашого життя <...> одноманітні, аж нудить, безідейні; флірт —

і більш нічого»; цим терміном у неабстрактному його значенні користується

і Михайло Старицький («... Порівнявши свою п’єсу з її,

знайшов, що весь сценарій у мене другий, що навіть характери вималювані

зовсім інше (Прісі і московки), що чимало єсть нових

лиць, що навіть ідея друга (у неї, як і в розповідку, все зводиться

до суєвір’я темного люду: московку убивають без причин, а від того

лише, що вважають її за відьму <...>)... У мене ж гине московка

від подій соціальних і впливу наших законів: чоловіка її після шлюбу

взято в москалі, і вона вдовує уже п’ять чи шість літ; нема дивного,

що молода натура не витримала вдовства і закохалась...»); цей

термін зустрічаємо також в Івана Франка («ідейна основа» та ін.).

За визначенням Я. Мамонтова, концепція якого формувалася у річищі

концепції Фрайтага, ідея — «це провідна думка, що обумовлюється

цілим світоглядом автора і проходить через п’єсу як організуючий

фактор <...>; ідея — це те, що автор доводить своїм твором, що напрошується

на імперативний вислів <...>; ідея завжди — заклик або при-

суд, або обурення, а частіш за все і те, і друге, і третє». Яків Мамонтов

наводить також приклади визначення ідеї у різних творах: «подивіться,

яка прекрасна людина в своїх природних виявленнях і до чого доводять

її ваші дурні вікові забобони» («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра).

Леся Українка так визначала ідею своєї драми «Камінний господар

»: «перемога камінного, консервативного принципу, втіленого

в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни

А й н и , а через неї і над Дон-Жуаном, «лицарем волі»».

Протягом тривалого періоду це поняття активно використовували

у своїй практиці режисери радянського театру. Зокрема, у практиці мистецького

об’єднання «Березіль» «ідея» пов’язувалася із «цільовим настановленням

»: «після усвідомлення цільового настановлення йде процес

уявлення постави, накреслюються основні схематичні лінії, встановлюється

ідея п’єси-постави». Інколи у практиці «Березоля» вживалося

також словосполучення «ідеологічне настановлення» (М. Верхацький).

Режисери радянського театру у своїй практиці так визначали ідею

п’єси: «Кохання сильніше за смерть» («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра

— М. Кедров), «Кохання — сила взаємоприборкання героїв» («Приборкання

норовливої» В. Шекспіра — О. Попов), «Капіталізму —

смерть» («Єгор Буличов та інші» М. Горького — Б. Захава), «Ні особистого

щастя, ні справжнього успіху у мистецтві неможливо досягнути,

якщо $ людини немає великої мети» («Чайка» А. Чехова — Б. Захава),

«В експлуататорському суспільстві немає щастя простій людині — воно

вкрадене у цілого народу» («Украдене щастя» І. Франка — Г. Юра) та ін.

Одшк «теперішнє становище мистецтва, — писав Теодор Адорно

у «Теорії естетики», — вороже тому, що жаргоном автентичності називають

«авторським закликом». Ефектного запитання східнонімецької драматургії:

«Що він має на увазі?» — вистачає тільки на те, щоб залякати

боязливого автора і його марно ставити будь-якій із Брехтових п’єс, бо

програма Брехта, зрештою, полягала в тому, щоб спонукати до мислення,

а н;е продукувати крилаті вислови <...>. З видатних п’єс Шекспіра

можна вичавити того, що сьогодні називають «авторським закликом»,

не більше, ніж з Бекетових творів <...>. Жодного заклику не можна вичавити

з «Гамлета», але від цього його правдивий зміст не зменшується.

Великі митці — Гете, що писав казки, і не меншою мірою Бекет — не хотіли

навіть братися до інтерпретації, а тільки наголошували на різниці

між правдивим змістом і свідомістю та намірами автора».