5. Діяльність українців у і та II Державних думах

Щоб припинити дальший розвиток революційного руху, царат змушений був піти на деякі поступки демократичного характеру. Так, 17 жовтня 1905 року уряд проголосив маніфест, у якому обіцяв «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та спілок». Права законодавчого органу надавалися новоствореній Державній думі, яка розпочала свою діяльність 27 квітня 1906 року.

Задовольнившись обіцяними гарантіями конституційного правління, українські ліберально-демократичні партії погодилися взяти участь у виборах до Думи. На відміну від лібералів, радикали вирішили їх бойкотувати. Унаслідок цього така провідна українська партія, як УСДРП своїх кандидатів узагалі не висунула. Цілком логічним результатом такої тактики було обрання до Думи лише невеликої жменьки українських лібералів. Проте значно більша кількість українців була обрана за мандатами російських партій. Через це з 497 членів І Думи 102 були представниками від дев'яти українських губерній.

Коли Дума розпочала роботу, українці для відстоювання своїх інтересів швидко організували Українську парламентську громаду, до складу якої увійшли 42 особи. її очолив адвокат і громадський діяч із Чернігова Ілля Шраг.

Для надання думській громаді практичної допомоги, її чіткого ідейного спрямування зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський, який уже був обізнаний з досвідом діяльності українських депутатів в австрійському парламенті та крайових сеймах Галичини й Буковини. У столиці Російської імперії він налагодив видання журналу «Украинский вестник», на сторінках якого друкувалися виступи думських депутатів, звіти про засідання парламенту, статті на політичні теми.

Сам М. Грушевський опублікував у журналі 22 статті, присвячені, головним чином, обґрунтуванню національної програми думської громади. Програма передбачала:

• національно-територіальну автономію України зі своїм обласним сеймом;

• запровадження української мови в народній школі як мови викладання, а в середній і вищій школах — українських дисциплін як предметів викладання «зі збереженням за російською значення мови загальнодержавної». Українська громада збиралася поставити ці

вимоги перед Думою в декларації, яку мав проголосити з думської трибуни І. Шраг. Проте здійснити цю акцію не вдалося, бо 8 липня 1906 року, після 72 днів існування, Микола II розпустив І Державну думу.

Вибори до II Державної думи українські соціал-демократи вже не бойкотували, а тому її склад значно «полівішав». Серед 102 депутатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій та по 11 кадетів і соціал-демократів. Українські делегати без зволікань узялися за організацію своєї фракції, що налічувала 47 осіб, більшість з яких становили селяни.

Засновуючи вдруге свою громаду, українські делегати видали спеціальну відозву, яка стала своєрідною політичною платформою їхньої діяльності в Думі. Згадавши про насильство, за рахунок якого зростала Російська імперія, автори відозви пропонували практичні заходи для перетворення «тюрми народів» на конституційну державу, у якій нові закони забезпечили б усім громадянам рівні права.

Платформа української громади фактично базувалася на основі програмних засад УСДРП:

• автономія України;

• свобода слова, друку, зборів, спілок і віросповідань;

• українізація школи, судочинства й церкви.

Для того щоб мати підготовлені педагогічні кадри, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, викладання української мови в учительських семінаріях.

II Дума проіснувала лише 103 дні. З червня 1907 року її теж достроково розпустив цар.

День розпуску II Державної думи увійшов в історію під назвою третьочервневого контрреволюційного перевороту, який засвідчив остаточну поразку демократичної революції в Росії та початок сумнозвісної столипінської реакції.

Революція 1905-1907 pp. мала великий вплив на розвиток національно-визвольної боротьби українського народу. Вона зазнала поразки, але сприяла пробудженню національної самосвідомості. Українські партії в ході революції набули важливого політичного досвіду. Революційна боротьба підготувала бійців, які згодом, у лютому 1917 року, змогли повалити царський режим.

Столипінська реакція

Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто "лівими". Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.

З 1907 по 1910 pp. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уряду Росії П.Столипін.

З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок - Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.