25. Політичний режим: суть та мета

Політичний режим - теоретична категорія, яка існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв'язку з категоріями форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів здійснення державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно пов' язане з поняттям політична система і розглядається тільки у зв' язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення цих понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється, а в деяких випадках політичну систему і політичний режим роз' єднують як досить далекі одне від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму достатньо складно.

Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємо-зв' язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає такі основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і неполітичних організацій та структур; характер існуючих у суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; стан засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.

Поняття політичний режим

Політичний режим (від франц. regime) - державний суспільний устрій, спосіб правління. Це функціонування політичного життя, що складається внаслідок політичних дій соціальних суб' єктів у системі певних політичних владних інститутів, структур, політичних відносин і взаємодії людини і суспільства. Політичний режим - сукупність засобів і методів, що визнача-

ють спосіб здійснення влади, склалися стосовно державної влади та суспільства як найбільш показові, і які відображають становище прав та свобод громадян, відношення владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становища політичної культури. Французький політолог Моріс Дюверже дає змістовну формулу політичного режиму як "певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску". Нині ж визнане визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період. Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства.

Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс, як відображення політичної мети, має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Однак в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві, або невміло реалізується, то будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс може схибити. Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням влади, жорсткій, міцній дисципліні та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо позбавити політичний режим форм реалізації одного принципу і побудувати його на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, руйнівні для суспільства, і тому ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут, у здійсненні управління державою, очевидно, дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності.

Природно, політичний режим - політичне явище, що створюється органічним поєднанням трьох політичних інститутів - політичної організації суспільства, системи прав і свобод людини, системи методів і механізму здійснення влади. Основними компонентами політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легіти-мності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на яких базується той або інший режим, і які відповідають інтересам, потребам і сподіванням населення. Практично законність політичного ладу відображається через відповідність походження та дій влади вимогам демократії. Протягом декількох століть створювалась формула західної плюралістичної демократії. Політолог Жан-Луї Кермонна відмічав, що "політична влада народу, яка відправляється вільно, відображається більшістю, що поважає права меншості". Тут чітко визначено: демократія завжди є політичною владою більшості над всім народом, і завжди незмінні повага думки меншості і її право вільно конституювати опозицію.

Якщо форми державності визначаються трьома категоріями: формою правління або відносинами між центральними органами держави; політичним режимом як сукупністю способів і методів існування державної політичної влади; державним устроєм або структурою органів державного управління (відносини між центральною владою і владою на місцях, а також системоутворюючий принцип державної побудови), то політичний режим визначається трьома основами: економічною, політичною та ідеологічною. Економічною основою виступає власність на основні засоби виробництва в різноманітних формах (в чиїх руках власність, в інтересах того класу, соціальної спільності і створюються сприятливі умови політичного і економічного життя). Політичною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний можновладцям. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устрою. Але на практиці визначеність виявляється, по-перше, в тому, що держава - головний інститут диктатури панівного класу - по-різному підпорядковує йому волю всіх елементів соціальної структури. Подруге, клас - носій диктатури - самоорганізується, перетворюючи свою волю на волю державну. Такий самовплив є не що інше як демократичний метод здійснення влади. Та, залежно від розчленування панівного класу і характеру внутрішньокласових відносин, демократичний метод може проявлятись в межах від повної самоорганізації до примусу окремих соціальних спільностей, панівних верств. Все вирішує ступінь єдності загальнокласового інтересу. В ставленні ж до трудящих і соціальних верств держава - влада заможних - виступає органом насилля, застосовуючи до них диктаторський метод здійснення влади. Ступінь і рівень диктаторства, насильства залежить не тільки від сили їх опору, а й від зростання людського фактора у виробничому процесі: чим більше від нього залежить підвищення продуктивності праці, тим меншим є ступінь прямого насилля. В сучасних умовах це змушує правлячі кола вдаватися до консенсусу, до допуску елементів самоорганізації частіше, аніж до насильницького підкорення. Утвердження системи прав та свобод - не самомета, а засіб досягнення економічних та політичних інтересів.

Звичайно ж, на практиці політичний режим виступає одночасно демократичним (для імущих) і тоталітарним (для неімущих), що ставить трудящих під повний (тотальний) контроль держави. Подвійність політичного режиму проявляється на всіх етапах розвитку людського суспільства (в рабовласницькій державі, в давніх Вавилоні, Римі, Афінах та ін., у феодальних суспільствах, у капіталістичному тощо). Відповідно до нових форм правління змінювалися і методи здійснення влади. Однак основну роль у наданні політичному режиму демократичного фасаду відіграє система політичних прав і свобод. Безліч визначень політичного режиму, що найчастіше не виключають, а доповнюють одне одне, говорить про те, що природа політичного режиму досить складна, але має ряд тісно пов' язаних один з іншим вимірів. Головним виміром змісту політичного режиму виступає міра здійснення влади і реалізація суб' єктами, що володарюють, принципів легітимності в політичній діяльності. ^ші виміри змісту політичного режиму наступні: засіб і порядок формування представницьких установ;

взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влад; становище і умови діяльності політичних партій і масових рухів; правовий статус особистості, гарантії здійснення людських прав; співвідношення допустимого і забороненого; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; політична стабільність суспільства; характер політичної свідомості. Політичний режим - це концентрована характеристика системи, що функціонує, з позицій конкретно-історичних принципів її легітимності.

Типи політичних режимів

Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних реалій, а прагне науково розробляти їх розвиток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класифікація грунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифікації - універсальні взаємозв'язки в природі і суспільстві дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.

На відміну від класифікації, мета типології - відобразити узагальнений спосіб сукупності. Створюється особлива абстракція - тип, що дозволяє відобразити сукупність не в обмежено-загальному вигляді і не з якого-небудь одного боку, а в "чистому" вигляді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеальних типів визначають терміном тип, типологія. Термін "ідеальний тип" ввів Макс Вебер. "Ідеальний" не означає "досконалий", це - "чистий", "простий". У такому сенсі світ політики багатший, ніж політичні переконання, що, певно, спрощені, є результатом типологізації. В дійсності держави та режими часто-густо - комбіновані типи, що включають елементи більш ніж одного ідеального типу. Сучасні політичні режими поділяються на два великих типи: демократичні та антидемократичні. При аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі, Андронік Мігранян) використовують якісну шкалу, що включає шість об' єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократич-ний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим. Недемократичні режими сучасного світу, за пропозицією іспанського політолога Хуана Ліндса, поділяються на два типи: тоталітарні та авторитарні. Концепція тоталітаризму привнесена як аналітична концепція 50-х років XX ст., коли ще жива пам'ять про нацистську Німеччину та фашистську Гталію. Саме тоді американські політологи, в основному емігранти з Європи, почали формувати концепцію тоталітарних політичних структур і державних систем.

В сучасних умовах у типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, які складають суть основи їх відмінності один від одного.

У різноманітних визначеннях сутності процесу еволюції державного ладу сучасної України найчастіше використовують тезу про перехід від тоталітаризму до демократії. Звідси й політичний режим України вважається проміжним, який поєднує риси:

тоталітарного у вигляді деяких рис політичної культури (впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм, егалітаризм, догматизм, примітивізація політичної культури). В своїй основі знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівні політичної системи;

авторитарного у вигляді відчуженості влади від громадян, адміністративно-командних механізмів управління, примату адміністративно-владних відносин над правовими, особливо концентрації влади у керівної особи порівняно з підлеглими;

анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади; 2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій; 3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил і сил, що претендують на виключне право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності своїх опонентів); 4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля;

суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тією мірою, яка її владним структурам притаманна: 1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, намагання не адекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці; 2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни, використання популістських настроїв певних соціальних груп для реалізації вузько корпоративних інтересів; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища "соціальних низів" та маргінальних верств суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращання матеріального рівня життя.

Спираючись на підписання конституційного договору і прийняття нової Конституції українськими політологами висловлювалась точка зору, що після цього в Україні переважає авторитарно-демократичний режим із створеними передумовами для трансформації у демократичний. При цьому вказується, що на сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:

громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і неспеціалізованими функціями відповідно до вирішення сучасних модернізаційних завдань, слабкістю громадських інститутів впливу на владу;

патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-економічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства;

малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими органами державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням внаслідок незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенції, процедур прийняття рішень, мотиваційних механізмів до висококваліфікованої праці;

політична неструктурованість державної влади, обумовлена не тільки слабкістю політичного потенціалу громадськості, а й свідомим гальмуванням владними структурами цього процесу через зволікання у прийнятті нового партійного і виборчого законодавства;

партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-домінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч декларованим програмним цілям;

слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі взаємопорозуміння стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових взаємовигод, а не на основі тимчасових кон'юнктурних ситуацій;

виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює зберігання корпоративно-кланових засад формування політичної влади через відсталі механізми висування кандидатів і голосування;

сильні рецидиви щодо єдиної державної ідеології, відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілізованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх ідеологій (особливо комуністичної). Виходячи з типологізації Е. Шілза, політичний режим України можна назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з іншого – об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.

Разом з тим в українській політології існує інша оцінка існуючого в Україні політичного режиму та вектора його розвитку. Зокрема говориться про те, що всі аргументи на користь відсутності тоталітарного режиму в Україні не витримують критики. Вказується на те, що такі ознаки тоталітаризму, як наявність політичної сили, що продовжує утримувати практично безмежну владу над суспільством, тотальний контроль за самодіяльністю людини, непідзвітність влади громадській думці збережено майже без змін. Водночас відмова від механізму політичного та ідеологічного терору, перехід до іншої економічної системи дають підстави стверджувати про переростання традиційної форми тоталітаризму в новітню, модернізовану й модифіковану. Складовою цього процесу є відмова від офіційної державної ідеології, яка за новітніх умов може відігравати лише роль вторинного чинника у змаганнях за утримання чи перерозподіл влади у межах існуючого типу політичного режиму.

До суто об'єктивних характеристик режиму додається й низка суб'єктивних його ознак, що випливають із характеру діяльності державно-владних структур. Спостерігається періодичне посилення авторитарних та охлократичних тенденцій у їхній діяльності, що за умов граничної слабкості елементів демократії призводить до посилення тоталітаризму.

На цій основі робиться висновок про неототалітарний вектор еволюції політичного режиму сучасної України. Характер взаємодії держави і суспільства зазнав значних "кількісних" змін, але трансформація не набула "якісного" характеру, що засвідчує відсутність переходу до нового типу політичного режиму. Водночас сам факт наявності трансформації обумовив вивільнення певного, неоднозначного і поки що непомітного сегмента у структурі політичного режиму, в якому почався розвиток демократичних елементів. Це дозволяє стверджувати, що, попри значну інерцію свого розвитку, неототалітаризм перебуває у стані протиборства з демократичною альтернативою. "Перехідність" у цьому контексті означає скоріше невизначеність остаточного підсумку їхнього змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму, а отже, його певну історичну самобутність.

"Перехідний період" став не стільки часом утвердження демократії, скільки етапом повільного та болісного розпаду тоталітаризму.

Таким чином, відсутність інститутів громадянського суспільства і громадянської ментальності, його політичної та соціальної структурованості, відчуження влади від більшості людей, неможливість для самих громадян постійно контролювати владу і впливати на ухвалення рішень – усе це характерне для сучасного посткомуністичного українського суспільства.

26. Демократія, її сутність, критерії та принципи

Демократія - (від старогрецького DEMOS - народ і CRUTOS - влада) - народовладдя - це одна з основних форм пристрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень по більшості; ідеал суспільного пристрою: свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність і т.д.; соціальний і політичний рух за народовладдя [1]. З моменту виникнення демократія пов'язана з державою, а значить з примусом, і в кращому разі є владою більшості над меншістю, а частіше всього формою правління добре організованої привілейованої меншини, більшою чи меншою мірою підконтрольної народу.

Демократичний режим - характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяє йому робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу.

Характерні риси демократичного режиму:

1) Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори повинні бути чесними, змаганнями, регулярно проводяться.

2) Періодична виборність основних органів держави. Уряд народжується з виборів і на певний, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб вона спиралася на виборний уряд.

3) Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, зовсім не недостатнє. Лише поєднання правління більшості і захист прав меншості складають один з основних принципів демократичної держави. Якщо ж відносно меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти і чесності виборів і зміни законно вибраного уряду.

4) Рівність прав громадян на участь в управлінні державою: свобода створення політичних партій та інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.

Демократичні держави різні, але всі вони мають загальні об'єднуючі риси: народовладдя - тобто визнання народу джерелом влади, сувереном; уряд засноване на згоді керованих; правило більшості; правило меншини; гарантії основних прав людини; вільні і чесні вибори; рівність перед законом; справедливе судочинство; конституційне обмеження уряду; соціальний, економічний, ідеологічний і політичний плюралізм; цінності співпраці і компромісу.

Сучасна демократія - це представництво інтересів, а не станів [2]. Всі громадяни в демократичній державі, як учасники політичного життя рівні. Рівність ця двоякого роду - рівність перед законами і рівність політичних прав. Сучасна демократична держава - це держава правова, в якому на практиці здійснено розділення трьох властей і створені реальні механізми захисту прав і свобод громадян.

2. Основні різновиди демократичних режимів

Розрізняють такі основні різновиди демократичних режимів [3].

Ліберальні демократії виходять з пріоритету прав особистості над правами держави. Тому вони першорядну увагу приділяють створенню інституційних, правових та інших гарантій для індивідуальної свободи, що запобігають будь придушення особистості владою. У цих цілях ліберальні демократії прагнуть створювати механізми, що дозволяють забезпечувати права індивіда за рахунок обмеження влади більшості. Сфера діяльності держави тут зводитися, головним чином, до охорони громадського порядку, забезпечення безпеки та юридичний захист прав громадян. Важливе значення при такій формі демократії надається поділу влади, вдосконалення механізмів їх взаємного стримування та урівноваження з метою запобігання зловживань владою, створення умов для прояву автономії особистості.

Слід зазначити, що ліберальні демократії в дійсності є досить рідкісне явище. До такої форми демократії тяжіють, наприклад, Сполучені Штати Америки. Однак і тут спроби її здійснення в "чистому" вигляді постійно наштовхуються на необхідність подолання суперечностей між індивідуальними, груповими і загальними інтересами. Сучасне держава покликана виступати не тільки гарантом індивідуальних прав і свобод, а й регулювати економічні та соціальні процеси з метою гармонізації інтересів різних суспільних груп.

Плюралістичні демократії, які характерні для більшості західноєвропейських країн, виходять з того, що головними суб'єктами політики є не індивіди і не народ, а різні групи людей. При цьому вважається, що тільки з допомогою групи особистість отримує можливість політичного вираження і захисту своїх інтересів. І саме в групі, а також у процесі міжгрупових відносин формуються інтереси і мотиви політичної діяльності індивіда. Народ же розглядається як складне, внутрішньо суперечливе утворення, і він тому не може виступати головним суб'єктом політики. У плюралістичних демократіях основну увагу приділяється створенню такого механізму політичної взаємодії, який забезпечував би можливість усім громадянам відкрито висловлювати і відстоювати свої інтереси. Домінуюча роль в цьому механізмі відводиться незалежним групам політичного впливу. Тут діє безліч угрупувань - партій, громадських об'єднань і рухів, - прагнуть брати участь в реалізації влади чи впливати на діяльність правлячої групи. Важливе значення надається також забезпечення балансу інтересів різних соціальних груп, створення противаг узурпації влади найбільш могутніми громадськими групами або більшістю громадян.

Колективістські демократії, відомі також під назвою Народні демократії, навпаки, виходять з того, що саме народ як цілість, а не окремі індивіди або групи людей володіє неподільним і невідчужуване правом встановлювати закони й визначати діяльність уряду. Колективістські демократії, так чи інакше, визнають пріоритет народу або ототожнюється з ним великого соціального суб'єкта у вираженні загальної волі і здійсненні влади. Такі демократії фактично виходять з однорідності народу як соціального суб'єкта, непогрішності його волі, і тому вони абсолютизують принцип підпорядкування меншості більшості, а також заперечують автономію особистості. Спроби здійснити колективістську демократію в "чистому" вигляді приводили на ділі до правління від імені "народу" вузької групи осіб, до придушення політичних прав і громадянських свобод, до жорстоких репресій проти іншого інакомислення. Досвід їх реалізації в ряді країн показує, що влада народу не може бути реальною без одночасного визнання та інституційно-правового закріплення особистості в якості найважливішого суб'єкта політики.

Прямі демократії виходять з того, що сам народ повинен приймати найважливіші політичні рішення, а представницькі органи влади слід звести до мінімуму і зробити повністю підконтрольними громадянам. При тенденції розвитку в країні прямої демократії, як це має місце, наприклад, у Швейцарії, постійно розширюється коло питань, що вирішуються безпосередньо громадянами. Це і прийняття найважливіших законодавчих актів, і вибір політичних рішень стратегічного характеру, і прийняття рішень місцевого значення. Неважко бачити, що плебісцитарна демократія дозволяє розвивати політичну активність громадян, забезпечувати міцну легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави та посадових осіб.

Представницькі демократії навпаки, виходять з того, що воля народу може виражатися не тільки безпосередньо ним самим під час голосувань, але і його представниками в органах влади.

При такому підході демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Участь громадян у прийнятті політичних рішень при цьому в цілому не відкидається, але воно обмежується дуже вузьким колом питань. Відносини між народом і його представниками будуються на основі довіри і контролю у формі періодично проведених виборів, Конституційного обмеження компетенцій органів влади і посадових осіб при їх повної незалежності в межах закону.

При оцінці відповідно до її першим, найважливішим принципом - суверенітетом народу - демократія класифікується в залежності від того, як розуміється народ і як здійснюється ним суверенітет. Таке, здавалося б, очевидне і просте поняття як "народ" трактувалось в історії політичної думки далеко не однаково. На відміну від сучасного розуміння як усього населення країни, приблизно до середини ХIX століття демос, народ ототожнювався або з вільними дорослими чоловіками, або з власниками, що володіють нерухомістю або іншими чималими цінностями, або лише з чоловіками.

Обмеження народу певними класовими або демографічними рамками дає підставу характеризувати держави, що піддають політичної дискримінації певні групи населення і, не надають їм виборчих прав, як соціально обмежені демократії і відрізняти їх від загальної демократії - держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.

Аж до початку ХХ століття жодна з існуючих раніше демократій не представляла всьому дорослому населенню країни рівних політичних прав. Це були переважно класові і патріархальні демократії. В історії політичної думки переважала трактування народу як простого люду, незаможних нижніх шарів, черні, які становлять більшість населення. Таке розуміння демосу зустрічається ще в Аристотеля, який вважав демократію неправильною формою держави, трактував її як влада демосу, черні, не здатною до управління, виваженим, раціональним рішенням, враховує загальне благо. У сучасній політичній теорії такий тип правління відображає поняття "охлократія", що в перекладі з грецької означає "влада черні, натовпу".

Отже, в залежності від розуміння складу народу його влада може виступати загальну або ж соціально (класово, етнічно, демографічно і т. п.) обмеженою демократією, а також охлократією.

3. Політичні процеси якого типу переважають в рамках демократичних режимів і як вони протікають?

Політичний процес можна визначити як упорядковану послідовність дій і взаємодій політичних суб'єктів, пов'язаних з реалізацією владних інтересів і целедостижение і, як правило, створюють і відтворюють політичні інститути. Політичний процес є розгортання політики в часі і в просторі у вигляді впорядкованої послідовності дій і взаємодій.

У західній політології існує кілька систем типологізації політичних процесів. Перша з них створена в рамках порівняльної політології Л. паєм який, порівнюючи політичний розвиток західних і незахідних країн, пов'язував їх принципові відмінності з культурним «кодом», що визначає практичні орієнтації населення та його поведінку. Ці відмінності обумовлені цивілізаційними особливостями західного і незахідного світу. Узагальнивши емпіричні спостереження, Л. Пай створив класичний ідеальний тип, здатний виразити своєрідність Заходу і унікальність незахідних суспільств. Протиставлення західного світу незахідному, засноване на відмінності культур, дозволяє зрозуміти, чому ідеї демократії розвивалися в межах історичного заходу і були чужі незахідному світу.

Л. Пай розмежував політичні процеси західного і незахідного типу. У статті «незахідних політичний процес» він формулює 17 пунктів, за якими розрізняються політичні процеси в західних і незахідних суспільствах [4]: ​​1. У незахідних суспільствах немає чіткої межі між політикою і сферою суспільних та особистих відносин. 2. Політичні партії схильні претендувати на вираження світогляду та представництво способу життя. 3. У політичному процесі переважають кліки. 4. Характер політичних орієнтації припускає, що керівництву політичних угруповань належить значна свобода у визначенні стратегії і тактики. 5. Опозиційні партії і прагнуть до влади еліти часто виступають в якості революційних рухів. 6. Політичний процес характеризується відсутністю інтеграції серед учасників, що є наслідком відсутності в. суспільстві єдиної комунікаційної системи. 7. Політичний процес відрізняється значними масштабами рекрутування нових елементів для виконання політичних ролей. 8. Для політичного процесу типово велика відмінність у політичних орієнтаціях поколінь. 9. Незахідні суспільства відрізняються незначністю консенсусу щодо узаконених цілей і засобів політичної дії. 10. Інтенсивність і широта політичної дискусії мало пов'язані з прийняттям політичних рішень. 11. Відмінною рисою політичного процесу є висока ступінь сумісництва і взаємозамінності ролей. 12. У політичному процесі слабо вплив організованих груп інтересів, що грають функціонально спеціалізовані ролі. 13. Національне керівництво змушене апелювати до народу як до єдиного цілого, не розрізняючи в ньому соціальні групи. 14. Неконструктивний характер незахідного політичного процесу змушує лідерів дотримуватися більш певних поглядів у зовнішній, а не у внутрішній політиці. 15. Емоційні та символічні аспекти політики відтісняють на другий план пошуки рішень конкретних питань і загальних проблем. 16. Велика роль харизматичних лідерів. 17. Політичний процес обходиться в основному без участі «політичних брокерів».

У вітчизняній політичній науці в залежності від соціокультурних і соціально-економічних характеристик процесу виділяють технократичний, ідеократичної і харизматичний політичний процес.

Політичний процес технократичного типу генетично властивий англосаксонським та романо-німецьким державам. Він відрізняється наявністю традицій еволюціонізму, безперервного і поступового адаптування політичних інститутів і механізмів до мінливих умов середовища, пріоритетом технологічного (процесуального) підходу при внесенні змін у політичну систему та рольові функції, виключенням з політичної практики радикальної ломки політичних структур, створених протягом століть.

Політичний процес ідеократичної типу характерний для більшості держав, які переживають початкові стадії модернізації. Він відрізняється пануванням однієї ідеї, щодо якої є загальнонаціональний консенсус. Пануюча ідея визначає цілі, і спрямування політичного процесу, тип державного устрою, принципи і механізми формування та оновлення правлячої еліти, форми і способи участі громадян у політиці.

Політичний процес харизматичного тина характеризується всевладдям лідера-харизми, під політичні цілі якого підлаштовуються ідеологічні доктрини і політичні інститути. Він багато в чому сам визначає мету, і спрямованість політичного процесу.

За масштабом просторово-часових параметрів політичні процеси можна підрозділити на глобальні і локально-регіональні. Перші роблять свій вплив на загальний хід світової політики. Другі зачіпають інтереси локального співтовариства і складових його груп. Але, слід враховувати, що нерідко результат того чи іншого локального процесу може мати вплив на світову політику.

27. Тоталітарні і авторитарні політичні режими: основні риси

Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму і авторитаризму.

У перекладі з пізньолатинської "тоталітарний" означає "як такий, що відноситься до цілого". Зміст тоталітаризму обгрунтував ідеолог італійського фашизму Дж.Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування людини державі і розчиненню індивіда в політичній історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 p., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава". В подальшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативному розумінні - як протилежність демократії. Спочатку під тоталітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті "Таймс" (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР.

Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є.Замятіна, О.Хакслі, Дж.Оруелла. Роман Є.Замятіна "Ми" - це прогноз розвитку суспільства, побудованого на засадах колективізму, де раціонально обґрунтовані всі сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспільства - особистість (замість неї - номер). О.Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж.Оруелла "1984".

З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х.Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і З.Бжезинським, найбільш популярна в політології.

Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталітаризму" (1954):

офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільства;

масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;

монополія партії над ефективними засобами комунікації;

концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

централізований контроль і керівництво економікою;

система терористичної поліцейської влади.

Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додаткового пояснення. Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена "держава-партія". Сама партія монополізує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається "розчинення" громадянського суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними "приводними ременями" в механізмі влади партії, приводити її генеральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б.Муссоліні з написом "Муссоліні завжди правий".

Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х.Арендт, при тоталітаризмі був реалізований принцип: "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація - держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все - від виховання дітей до випуску продукції -контролюється з єдиного центру.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики "великого стрибка" і "культурної революції" (50-х - середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: досягнення "народного капіталізму" і завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше "добудований": партія володіла монополією не тільки на політичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного виробництва, централізованого розподілення робочої сили.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.

Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як режим, зміст управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зверху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опозицію.

2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча еліта створює під себе "партію влади").

3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або расовий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким виступають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвитку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.

4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, "всенародні обговорення", мітинги. Особливо часто використовував організацію масових маніфестацій і смолоскипову ходу А.Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному настрої. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера.

5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів. Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).

Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних аристократичних режимів.

Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного режиму:

Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам.

Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонструють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.

Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

"диктабланда" - режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського суспільства;

"демократ ура" - є елементи демократії (багатопартійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу правлячої партії;

"делегативна демократія" передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі рішення не законодавчому органу, а президенту.

28. Держава - це досить складне соціальне і юридичне явище. Існує багато визначень терміну "держава". Так в Древньому Китаї даосисти визначили, що держава - це частка єдиного природного процесу розгортання закону. Аристотель підкреслював, що держава - це тип суспільства, що є союзом несхожих особистостей, які об'єднуються задля спільного блага, задовольняючи власні потреби через обмін товарів і послуг. На думку Леніна держава є машиною (знаряддям) для підтримання панування одного класу над іншим.

На сьогодні існують різні тлумачення терміну "держава" юристами-науковцями:

- це політична організація суспільства, що має владні повноваження з управління територіально-організованим населенням з метою здійснення загально соціальних справ;

- це суб'єкт міжнародного публічного права;

- це сукупність офіційних органів влади (державного апарату), що діють у масштабах усієї країни;

- це особлива політико-територіальна організація суспільства, що володіє суверенітетом, спеціальним апаратом управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкової сили для всього населення країни, яка створюється для керівництва суспільством і виконання загальносуспільних справ.

Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу краще розуміти це складне явище:

1) наявністю державного суверенітету, тобто верховенства, повноти, єдності та неподільності влади всередині країни та її рівноправності і незалежності у міжнародних відносинах. Державний суверенітет виникає з моменту реалізації національного суверенітету - права нації самостійно визначати свою подальшу долю, включаючи право на самовизначення і створення суверенної держави. Державний суверенітет України виник з моменту прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням;

2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення (народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках) чи підданства (в монархіях).

Громадянство (підданство) - це постійний правовий зв'язок держави та індивіда, що виражається у їхніх взаємних правах та обов'язках;

3) наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що перебувають на території держави. Цю владу здійснюють спеціально утворені органи держави, які відокремлені від населення, у своїй сукупності утворюють державний апарат, завданням якого е тільки керування справами держави і суспільства;

4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом;

5) наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими законами порядку і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ;

6) наявністю державних символів (Державного прапора, Герба, Гімну), грошової системи та ін.

Підсумовуючи вище визначені ознаки можна охарактеризувати державу, як суверенну, політико-територіальну цілісність, яка має найвищу концентрацію влади в соціально неоднорідному суспільстві та здатна вирішувати загальні справи.

1.3. Функції держави

Функції держави - це основні напрями її діяльності, обумовлені завданнями, сутністю та соціальним призначенням держави.

Розрізняють:

1. Основні функції держави, які реалізуються протягом всього й" існування, без яких розвиток та існування держави неможливе:

- економічна;

- політична;

- правоохоронна;

- гуманітарна;

- інформаційна;

- охорони здоров'я населення;

- оборонна та ін.

2 Додаткові (неосновні) функції - це напрямки діяльності держави, які е складовими основних функцій і завдяки яким вони реалізуються.

Так, додатковими функціями такої основної функції, як "охорона здоров'я населення" є :

- розвиток медичної науки;

- створення профілактичних та лікувальних медичних закладів;

- підготовка медичних кадрів різної кваліфікації (лікарів, медсестер, фельдшерів);

- розвиток фармацевтики;

- забезпечення потреб медицини матеріальними засобами та ін.

Тільки у своїй сукупності додаткові функції забезпечують виконання основної функції держави.

Основні функції держави, залежно від різних критеріїв, можна класифікувати на різні групи:

1. За територіальною спрямованістю:

а) внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни і які забезпечують внутрішню політику держави:

- економічна;

- політична;

- соціальна;

- екологічна;

- гуманітарна;

- правоохоронна та ін.

б) зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, які забезпечують зовнішню політику держави:

- дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами;

- міжнародного співробітництва у різних сферах;

- природоохоронна;

- підтримання міжнародного правопорядку;

- захист держави від зовнішніх посягань та ін.

2. За сферою суспільного життя:

а) економічні функції:

> захист різних форм власності;

> розвиток виробництва;

> створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність;

> розпорядження об'єктами державної власності та ін.;

б) політичні функції:

- розробка внутрішньої політики держави;

- створення умов для розвитку демократії;

- забезпечення прав громадян на вільну, в тому числі опозиційну політичну діяльність;

- охорона і захист конституційного ладу та ін.;

в) гуманітарні функції:

> розвиток науки і культури;

^ забезпечення освіти та виховання населення;

> розвиток національної самосвідомості народу;

> охорона культурної спадщини та ін.;

г) соціальні функції:

- забезпечення соціального захисту громадян;

- створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування;

- створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними;

- створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.;

3. За часом виникнення:

а) постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування (основні функції)

б) тимчасові, які реалізуються в певних умовах. Так, у разі стихійного лиха чи техногенної катастрофи держава приймає міри по ліквідації негативних наслідків, що виникли, допомагає постраждалим та інше. Але здійснення такої функції припиняється після відновлення причиненої шкоди і досягнення поставленої мети.

Держава для реалізації своїх функцій використовує різні форми:

1) правотворчу - створює необхідні закони і підзаконні нормативні акти, що регулюють суспільні відносини у різних сферах;

2) організаційну (виконавчу) - забезпечує виконання приписів нормативно-правових актів;

3) правоохоронна - за допомогою спеціальних правоохоронних органів забезпечує законність і правопорядок в народному господарстві та інших відносинах;

4) правозастосовчу - шляхом видання компетентними органами актів застосування права, які є обов'язковими для виконання адресатами;

5) контрольно-наглядову, за допомогою якої здійснюється нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма суб'єктами. Цю форму забезпечують органи Антимонопольного комітету та його регіональних відділень, Контрольно-ревізійної служби, прокуратури, органів галузевого нагляду та ін.

29. Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що іс­нували й існують, на такі групи, які дадуть змогу розкрити їхню соці­альну сутність. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясу­вати, чиї інтереси виражали чи виражають держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — це сукупність держав, які мають спільні за­гальні ознаки і відображають відповідний рівень їхнього розвитку на певному історичному етапі.

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний.

1) цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифіка­ції держав поняття "цивілізація", що включає соціальноекономічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи — еконо­мічної, політичної, соціальної і духовної. Прихильники цього пі­дходу (Г. Кельзен, М. Коркунов, А. Дж. Тойнбі) співвідносять державу насамперед із духовноморальними та культурними фа­кторами суспільного розвитку.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеоло­гії, національного характеру, менталітету, географічного середо­вища, вони поділяють цивілізації на первинні та вторинні

До первинних цивілізацій, яким притаманна командноадміністративна організація державної влади, віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна цивілізації.

До вторинних цивілізацій, які характеризуються переду­сім правовою організацією державної влади, віднесені: західно­європейська, східноєвропейська, північноамериканська, латино­американська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки).

Цивілізаційний підхід безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн, дозволяє бачити в дер­жаві не лише інструмент політичного панування одних верст на­селення над іншими, але й найважливіший фактор духовнокультурного розвитку суспільства. Проте суттєвим недоліком такого підходу є недооцінка соціальноекономічних факторів, звеличування культурного елемента, відсутність визначення іс­торичних закономірностей розвитку держав, зміни одного типу держави іншим.

2) формаційний підхід оснований на економічних факторах, таких, як стан розвитку виробничих відносин, спосіб виробництва, які зрештою визначають певний історичний тип держави. Відповід­но до марксистських положень, що становлять теоретичну осно­ву цього підходу, класова сутність держави, у кінцевому підсум­ку, визначається економічним фактором, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом, за формою і змістом зу­мовлена економічним ладом суспільства. За марксистською фор­маційною теорією підставою типології держави є суспільноекономічні формації.

Формація — це історичний тип суспільства, яке базується на певному способі виробництва матеріальних благ і його основі — формі власності.

В історії людства таких формацій було п'ять:

1) первіснообщинна;

2) рабовласницька;

3) феодальна;

4) буржуазна (капіталістична);

5) комуністична (перехідним етапом до якої була соціалістична). Перехід від однієї суспільноекономічної формації до іншої від­бувається внаслідок зміни типів виробничих відносин, що віджили, і заміни їх новим економічним ладом.

З кожною формацією, крім первіснообщинної та комуністичної, пов'язаний певний історичний тип держави.

Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак держави, що існують в межах однієї суспільноекономічної формації, які виражають її соціальну сутність і соціальне призна­чення в суспільстві.

Марксистськоленінська теорія виділяє чотири типи держави за­лежно від форм пануючої в них власності:

1) рабовласницька;

2) феодальна;

3) буржуазна (капіталістична);

4) соціалістична.

У сучасних умовах в Україні за формаційною ознакою виділя­ють такі типи держав:

1) рабовласницька держава, яка виникла у ІУШ тисячолітті до н.е. в країнах Близького Сходу (Єгипет, Лівія, Вавилон) та у УІІІУІІ тисячолітті до н.е. в Європі (Греція, Рим). її економіч­ною основою був рабовласницький спосіб виробництва. Значно­го розвитку виробничі відносини досягли у Стародавній Греції та Римі. Соціальну основу цих держав складали клас рабів та ра­бовласників. Рабовласники були вільними людьми, а раби були як знаряддя праці, їх не визнавали суб'єктами права, перелік і обсяг їх прав і обов'язків визначалися рабовласниками і вони ці­лком залежали від волі останніх, що закріплювало соціальну не­рівність. У зазначених державах існували різні форми правління: монархія, аристократія, демократична республіка, але найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичні ре­жими — авторитарний, деспотичний. У цей період були розроб­лені демократичні норми державного права Греції та класичне приватне (майнове) право Риму;

2) феодальна держава, яка виникла в Європі в УУІ ст. н.е. на ос­нові рабовласницької держави, що потерпіла крах. Характерними ознаками такої держави є закріплення соціальної нерівності та ві­дносин сюзеренітету — васалітету; визнання селян вільними лю­дьми, але економічно залежними від феодалів; закріплення моно­полії феодалів на основні засоби виробництва та політичну владу; затвердження власності на землю, як основи суспільства. Одноча­сно з одержанням права власності на земельну ділянку її господар (феодал) вступає в право володіння, користування і розпоряджен­ня селянами, які проживають на цій ділянці й адміністративно за­кріплені за нею. Відносини феодалів з селянами у цей час супро­воджувалися абсолютним політичним і соціальним безправ'ям останніх. Формами правління були ранньофеодальна монархія, представницька монархія, абсолютна монархія і феодальна міська республіка. Феодальне право було відверто класове, неузгоджене, значний вплив у якому мали релігійноправові норми; 3) буржуазна (капіталістична) держава, яка виникла в результаті революцій XVIIXVIII ст.ст. та внаслідок впровадження капіта­лістичного способу виробництва. У цей період ліквідується будьяка особиста позаекономічна залежність виробника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає осно­вою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторканності приватної власності, свободі договірних відно­син, політичній та ідеологічній свободі. Основною формою цієї держави в період її становлення і розвитку виступала буржуаз­нодемократична республіка, в якій проголошували формальну рівність громадян перед законом, декларували права і свободи особи. Відносини між буржуазією і виробником, який позбавле­ний власності на знаряддя і засоби виробництва, будуються на підставі економічної залежності й економічної експлуатації з ме­тою отримання прибутку. Існуюча майнова нерівність, різке ро­зшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством породжувала соціальні конфлікти. У цих умовах воля і сила держави були спрямовані на захист інтересів буржуазії. У буржуазній державі відбувалося поступове зростання ролі права, апарату держави, розширення сфери впливу та функцій держави; закріплення на конституційному рівні таких інститутів і прин­ципів демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парла­ментаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологіч­ний плюралізм, особисті та політичні права і свободи людини і громадянина тощо.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні держави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в ас­пекті апарату панування буржуазії і поступово переростають в постіндустріальні держави соціально орієнтованого типу;

4) соціалістична держава, яка виникла в Росії на початку ХХ ст. Головними її ознаками теоретики соціалізму вважали, насампе­ред, провідну роль держави в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечувати справедливий розпо­діл результатів праці. Економічну основу цієї держави повинна становити економіка, провідну роль у якій відіграє загальнона­родна (державна) власність на засоби виробництва. Працівники повинні залучатися до вирішення загальнодержавних і загально­суспільних справ, і здійснювати контроль за діяльністю держав­ного апарату. Відносини між класами у такій державі втрачають соціальноантагоністичний характер.

Усі теоретики соціалізму вбачали соціалістичну державу такою, що служить народові, побудованою на принципах гума­нізму, демократії, колективізму і справедливості. Однак при цьому слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держави і до їх переходу необхідний тривалий історичний пере­хідний період. Поряд з такими країнами, як Китай, В'єтнам, Пі­внічна Корея, Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Івеції, Австрії, Індії, Єгипті, Сирії та інших країнах.

Соціалістична держава в марксистськоленінському розу­мінні в умовах перехідного періоду — це держава диктатури пролетаріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, по­винна бути диктаторською по відношенню до буржуазії і демок­ратичною до широких верст населення, яке в перспективі має прийти до народного самоврядування. Проте, як свідчить досвід СРСР та інших країн Східної Європи, одержавлення усіх основ­них засобів виробництва і тотальне втручання держави у суспі­льне і особисте життя зводили нанівець ідею загальнонародної власності, дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, що проголошувалися, і тим самим суперечило вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості;

5) держава соціальнодемократичної орієнтації — це перехідний тип держави, який існує в період переходу від буржуазного типу держави до держави соціальної демократії, який характеризує якісно новий етап організації влади. Головними її ознаками є: організація політичної влади більшості населення країни; забез­печення реального здійснення основних прав і свобод людини і громадянина; задоволення загальнолюдських потреб на засадах гуманізму і справедливості; існування приватної, державної та комунальної форм власності; наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умов для їх консолідації і со­лідарності.

30. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.)

Руська Правда – ознака законності і державності первісної України

Створення української національної держави та обмеження її суверенітету у другій половині XVII ст.

Українська національна державність на початку ХХ століття.

Виникнення УРСР.

Українська незалежність наприкінці ХХ століття

1. "Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-кня­зівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—ЇХ ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов'янських племен: Русь, Поляни, Древ­ляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднан­ні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В одному з джерел IX ст. повідомляється, що "у русів існує клас рицарів", тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців "правителям віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду", тобто розв'язання спірної спра­ви поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав свою територію і збирав данину з населення.

У IX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константи­нополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя. Такого роду воєнні та полі­тичні акції характерні для держави**.

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східно­слов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов'ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціально-економіч­ного розвитку, а була створена пришельцями із Скандінавії — "норманськими" або "варязькими" князями.

Сучасна історична й історико-правова наука також виступила проти норманізму. Б.Греков, Д.Лихачов, В.Мавродін, І.Рибін, С.Юшков, П.Толочко, М.Котляр, В.Смолій та інші переконливо критикували основні положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з покликан­ням варягів, а з явищами, характерними для розвитку суспільно-економічного ладу східних слов'ян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов'ян нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що і Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян, їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розши­ряти свої території. За князя Олега (882—912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залеж­ність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912—945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972 pp.) і Володимир (978—1015 pp.) здійснювали походи у землі в'ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Дав­ньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основ­них етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завер­шувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь всту­пила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігає­ться тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зарод­ження української, російської та білоруської державності.

2. Руська Правда –

ознака законності і державності первісної України

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 pp., які свід­чать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київсь­кої Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візан­тійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Піз­ніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад, про убивство гос­подарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір (статті 21, 38 Кр. Пр.; ст. 40 Пр. Пр.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила про спадщину, зна­чна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїми коріння­ми сягає в глубочінь століть).

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема, говориться: "Так судив Ярослав, так вирішували і його сини", у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київ­ської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався Сінодальним (бібліотека Сіно-да), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов'язані також з особами, які їх знайшли (Карамзінський, Татіщевський), Список Археографічний був знайдений Археографічною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Прав­да (Ск. Пр.). Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відби­вають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеода­льної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений. Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстоло­гічний аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Кр. Пр. поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті 19—41), Покон вірний (ст.42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10—30-ті pp. XI ст., а Правди Ярославичів — 50—60-ті pp. XI ст. Виникнення Кр. Пр. як єдиного збірника дослідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Створення Поширеної редакції Правди пов'язується з князю­ванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Пр. Пр. чітко поділяється на дві частини: "Суд Ярославль Володимиричь" (статті 1—52) і "Устав Володимирь Всеволодовича" (статті 53—121). Джерелами її були Кр. Пр. і статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи).

Третя редакція Руської Правди — Скорочена — з'явилася у другій половині XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків Пр. Пр., зумовлену потребами уже централізованої Руської держави, і датують час її складання — XV ст.

Руська Правда — найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтверд­ження цьому — статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялась класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової бороть­би, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюцію права.

Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497 p.. Судебник 1550 p. і навіть деяких статей Соборного уложения 1649 p.

3. Створення української національної держави

у другій половині XVII ст

У 17 ст. щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільс­тва в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Поспо­литої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та ук­раїнська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівс­тво із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польсько­го короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена прак­тикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація ко­зацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було макси­мально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорі­зької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержа­ло правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипло­матичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Украї­ною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — нада­вати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

4. Українська національна державність на початку ХХ століття

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На пер­шому -етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республі­ку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німець­кими військами. Особливою проблемою в національному держав­ному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного держа­вного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянсь­ких збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Поль­щею, Румунією, Чехословаччиною.

5. Виникнення УРСР

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Украї­нську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катерино­слава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще вірили в більшовицькі лозунги. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

6. Українська незалежність наприкінці ХХ століття

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і полі­тичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розви­ток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демо­кратизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політи­чного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюро­кратичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочав­ся процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет Ук­раїни, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну дія­льність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити держа­вний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українсь­ка Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були змінені на споконвічну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівно­правного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтова­риство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

31. Форми державного правління і державного устрою

Форма державного правління - це організація верховної влади, структура і порядок утворення органів державної влади та її взаємини з громадянами.

Форма державного правління вказує на те, як організована верховна влада в державі, в який спосіб формуються її центральні органи та яким чином вони підпорядковуються один одному.

Існують дві основні форми державного правління: монархія та республіка.

Монархія (від грец. шопагсШа - одновладдя) - перша історична форма правління, в якій верховна влада (повністю або частково) належить одній особі.

У політичному світі існують кілька різновидів монархії:

абсолютна монархія - характеризується зосередженням у руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади;

конституційна (парламентська) монархія - форма правління, за якої повноваження монарха обмежені конституцією; така монархія може бути дуалістичною, де глава держави наділений переважно виконавчою владою, і частково - законодавчою; однак більшість сучасних демократичних монархій - парламентські, в яких уряд формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху;

вибірні монархії, в яких главу держави обирають правителі державних утворень і регіонів;

теократичні монархії, де у влади знаходиться вище духовенство (Ватикан).

У сучасному світі монархічний лад утримується в 11 розвинутих країнах і в 23 країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, серед яких є абсолютні монархії (Катар, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати та ін.), конституційні (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.), теократичні (Ватикан, Саудівська Аравія), виборні (Федерація Малайзія, Бутан).

Отже, монархія як форма правління виникає в Стародавньому світі і в процесі історичного розвитку людства набуває цілого ряду специфічних рис (абсолютна, конституційна і т.д.). Вона і на сьогодні залишається ефективним способом організації спільної життєдіяльності людей.

Республіка (від лат. - res - справа і publicus - суспільний, всенародний) - друга історична форма державного правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що періодично обираються населенням на певний визначений строк. Історії відомі рабовласницька, аристократична, радянська, плутократична республіки. У сучасному світі існують три основні різновиди республіки: президентська, парламентська та змішана (президентсько-парламентська).

Президентська республіка. Основними характерними ознаками президентської республіки є:

Президент (від лат. praesidens, буквально - той, що сидить попереду) одночасно є главою держави і главою уряду. Посада прем’єр- міністра в таких державах відсутня. Сучасний інститут президентства був запроваджений у США, де в 1789 році першим президентом держави був обраний Дж. Ва ши нгтон.

Президент як глава держави одноособово або з наступним схваленням парламенту формує склад уряду і керує його діяльністю. Члени уряду зобов’язані здійснювати політику, яка проводиться президентом, і несуть відповідальність безпосередньо перед ним. Уряд тут не має самостійного статусу, а є адміністративним органом президентської влади.

Президентська республіка базується на системі

жорсткого розподілу влади, коли кожна з гілок влади має чітке коло своїх повноважень і значну самостійність. Взаємовідносини різних гілок влади здійснюються на основі системи стримувань і противаг (наприклад, вето, імпічмент та ін.). Парламент не має права оголосити вотум недовіри урядові, а президент не має права розпустити парламент. Такий статус і роль президента в президентській республіці обумовлені тим, що обирається він на прямих і загальних виборах (або колегією виборників) і таким чином має загальнонаціональну підтримку.

Парламентська республіка. Її характерні ознаки:

Уряд формується на парламентських засадах, тобто він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті. У більшості країн членство в уряді сумісне зі збереженням депутатського мандата. Це дозволяє через присутність в уряді лідерів правлячих партій, найбільш впливових депутатів здійснювати контроль за діяльністю парламенту. Склад уряду повною мірою відбиває партійну структуру парламенту.

Уряд у парламентській республіці є відповідальним перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку. Це урядова криза. Але в парламентській республіці може статися і парламентська криза, яка призводить до розпуску парламенту і призначення дострокових виборів.

Головою парламентської республіки є президент, який обирається або парламентом, або спеціально створеними зборами. Функції президента є суто представницькими: він може репрезентувати країну у міжнародних відносинах, звертатися з посланням до народу, закріплювати своїм підписом закони, користуватися правом відкладного вето тощо.

Ключовою фігурою в парламентській республіці є прем’єр- міністр (канцлер), котрий, як правило, є лідером партії, що здобула перемогу на виборах. І хоча канцлер офіційно не є главою держави, реально він перша особа в політичній ієрархії.

Класичним прикладом парламентської республіки є Німеччина. У системі державної влади посада федерального канцлера відіграє тут ключову роль. У визначенні політики важлива роль належить також і парламентській фракції правлячої партії та її партнерам по коаліції.

Змішана (напівпрезидентська) республіка. Така форма існує в Австрії, Болгарії, Ірландії, Росії, Україні, Франції. Головні її характеристики:

Подвійна відповідальність уряду: перед президентом і парламентом.

Поєднання сильної президентської влади з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду.

Главою держави є президент, який обирається загальнонародними виборами і тому є ключовою фігурою в політичній системі суспільства.

Змішана форма правління є найбільш складною управлінською системою, яка до того ж є і найбільш затратною. Наприклад, адміністрація президента багато в чому дублює кабінет міністрів. Досить часто за змішаної форми правління дві особи (прем’єр і президент) несуть відповідальність за внутрішню і зовнішню політику держави. Таким чином, відповідальність перекладається з однієї особи на іншу, а в результаті ніхто відповідальності не несе. Водночас цей недолік інколи може обернутись і на позитивну характеристику. Це відбувається тоді, коли президент відправляє прем’ єр-міністра у відставку, знімаючи цим напруження у політичній системі.

Класичним прикладом напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може усунути президента, котрий, у свою чергу, має право розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє країну на міжнародній арені, має право відкладного вето на рішення парламенту і право введення надзвичайного стану.

Форма державного устрою - це територіально-організаційна структура держави, яка визначає порядок поділу країни на складові частини (штати, землі, області), їх правовий статус, співвідношення центральних і регіональних органів влади. За устроєм держави бувають унітарними, федеративними і конфедеративними.

Унітарна (від лат. ипіїаБ - єдність) держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно- територіальних одиниць, які не мають ознак політико-державної незалежності.

Для унітарної держави характерним є наявність таких ознак:

єдина конституція;

єдина система ви щи х органів державної влади та управління;

єдине громадянство;

єдина система права;

єдина судова система.

Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади. Утворення унітарних держав було зумовлено такими факторами:

моноетнічним складом населення держав, що тільки-но народжувались;

самою природою тогочасної влади, яка вимагала жорсткої ієрархії;

впливом домінуючих у доіндустріальних суспільствах тенденцій централізації, уніфікації, завоювання інших держав і т.д.

Сьогодні унітарна держава є найбільш поширеною, така форма устрою існує в більш як 150 державах світу.

Унітарна держава має як переваги, так і недоліки.

До її переваг можна віднести:

економічність, тобто не дуже великі витрати на утримання урядових структур;

простоту і оперативність прийняття рішень;

значну стійкість в екстремальних умовах.

Недоліками унітарної держави є те, що вона:

закріплює авторитаризм і створює сприятливі умови для встановлення тоталітаризму (диктатури);

ігнорує специфічні особливості етнонаціональних спільнот;

як правило, позбавляє ініціативи регіональні й місцеві владні структури;

інколи провокує зародження екстремізму та сепаратизму тощо.

Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Норвегія, Швеція, Данія, Фінляндія та ін.) і децентралізованими (Бельгія, Італія, Іспанія, Франція).

Централізованими вважаються такі унітарні держави, де підпорядкування регіональних органів влади центру здійснюється з допомогою посадових осіб, призначених з центру. У децентралізованих унітарних державах регіональні органи влади формуються незалежно від центру і діють більш розкуто і самостійно. Останнім часом у світі посилюється тенденція до децентралізації унітарних держав.

Федерація - це союз (об’єднання) окремих державних утворень. Головна ідея федералізму полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади суб’єктів федерації у наданні їм певної політичної самостійності.

Принцип федералізму державного устрою покликаний забезпечити вільне об’єднання і рівноправну взаємодію спільнот, які відрізняються за своєю специфікою, і створити оптимальні можливості для саморегуляції регіонів та етнічних меншин, а також наблизити владу і управління до громад. Цей принцип уособлює в собі поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів.

Федерація створюється на основі розподілу функцій між її суб’єктами і центром, що зафіксовано в союзній конституції. При цьому виникає феномен трирівневої компетенції: частина питань є лише компетенцією союзних органів, друга - суб’єктів федерації, третя - спільної компетенції.

У ХХ столітті процес федералізації набрав глобального (світового) масштабу і був названий вченими “федералістською революцією”, яка змінила політичну карту світу. На початок 1995 р. нараховувалося близько 40 держав з федеративним устроєм, де проживало 70 % від населення планети (США, Аргентина, Бразилія, Росія, Об’єднані Арабські Емірати, Канада, Індія тощо).

Територія, де розташована федеративна держава, вважається єдиною, хоча складається з різної кількості суб’єктів: “штати” (США, Індія, Мексика, Бразилія, Австралія), “землі” (ФРН, Австрія), “кантони” (Швейцарія), “провінція” (Аргентина, Канада, Пакистан), “республіки” (Росія)

та інші. Більша частина федерацій побудована за адміністративно- територіальним принципом (Австрія, Бразилія, США, ФРН та інші). Решта федеративних держав побудована за етнотериторіальним принципом (Бельгія, Індія, Швейцарія та інші).

Конфедерація - це союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об’ єдналися для досягнення певних цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.

Прикладом конфедерацій можуть бути давні ліги грецьких міст, середньовічні ліги німецьких, італійських міст та інші. Деякі конфедеративні утворення існували досить тривалий час: Швейцарія (1291-1849), Нідерланди (1579-1795), Німеччина (1815-1864) тощо.

Сьогодні конфедерацій у розумінні спільної держави не існує, хоча їх поява не виключена. Натомість існує низка конфедерацій як міждержавних утворень.

Згідно з західною етнополітологією конфедерації поділяються на три групи:

співтовариство (Європейське співтовариство, СНД);

асоціація - вільне об’ єднання малих держав з великою державою (на сьогоднішній день Іспанія і Франція здійснюють спільне управління над Долиною Андорри);

ліга - об’єднання незалежних держав, що утворюється для специфічних цілей (НАТО, Ліга арабських держав).