80. Ідейно-художній аналіз думи «Олексій Попович»;

Зокрема, щодо образу Олексія Поповича однойменної української думи О.Потебня дотримувався тези не про його спадковість від билинного Альоші, як про це писали М.Дашкевич, О.Веселовський (у ХХ ст. – П.Павлій, М.Плісецький), а про оригінальність думи, її глибший зв’язок із сербськими піснями про Леку Дукадинця й Марка Кралевича та болгарською про Станковича Дуку. В монографії „Пояснення українських і споріднених народних пісень” О.Потебня зазначав, що Альошою Поповичем Ростовським російських билин і Олексієм Поповичем Пирятинським укр. думи „можна побачити лише дуже несуттєву схожість, що не дає підстав для висновку про те, що укр. дума є „переробкою билинного образу, або що „південний Олексій Попович доживає свій вік в образі Олексія Поповича української думи” . Навпаки, в наступній болгарській пісні про Станковича Дуку із стихій укр. думи знаходимо: бурю на морі, сповідь грішника, головний його гріх проти матері, камінь йому на шию, висновок про непростимість гріхів щодо матері й сестри і поздоровлення слухачам”.

Дума про Олексія Поповича — українська дума про козака Олексія Поповича. Існує близько 30 записів твору. В більшості їх буря на морі стихає від одного визнання своїх гріхів Олексієм Поповичем. В даному ж варіанті море заспокоюється тільки після принесеної жертви, яку символізує кров з урубаного мізинця головного героя думи. Подібний старовинний мотив зустрічається в російській билині про Садка. Твір перегукується також з російською билиною про Олексія Поповича та з деякими південнослов'янськими піснями. Провідною є самопожертва козака-воїна в інтересах товаришів.

Ой по Чорному морю,

ой на каміні біленькому

там сидіев сокіль (sic) ясненький,

жалібненько квилить-проквиляє

і на Чорнеє море спилна (sic) поглядає,

що на Чорному морю все недобре починає,

зла супротивна хвилешна хвиля уставає,

судна козацькії, молодецькії

на три части розбиває.

89. Ідейно-художній аналіз пісні літературного походження

Безперечно написана на початку 18 ст., ця пісня не могла зберегтися у первісному вигляді, без змін, однак, напевно, і в авторському варіанті вона мала ті риси народно пісенної поетики, що дали їй можливість поширитись по всій Україні і пережити століття.

Приблизно такими ж давніми є пісні, авторство яких приписують легендарній український народній поетесі Марусі Чурай. Загально відома легенда оповідає трагічну історію кохання дочки полтавського полковника Чурая і сина його найближчого друга – Гриця. Її туга в час розлуки з милим виливалася у піснях. Найвідоміші з них “Засвіт встали козаченьки”, “в кінці греблі шумлять верби”, “Болить моя головонька від самого чола”, “Віють вітри, віють буйні”, “Чого ж вода каламутна” та ін. Серед них є також жартівливі – “Грицю, Грицю до роботи”.

Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться,

Ой як болить моє серце,

А сльзи не ллються.

Трачу літа в лютім горі

І кінця не бачу.

Тільки тоді і полегша,

Як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя,

Серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок,

По смерті не забуде...

Пісня Марусі Чурай «Віють вітри, віють буйні» передає почуття самотньої дівчини, яка страждає в розлуці з «милим чорнобривим». Для неї це — «люте горе», вона себе порівнює з билинкою в полі, що росте на піску, без роси, на спеці. Починається твір поетичним паралелізмом (дерева гнуться — сльози не ллються) і закінчується риторичними питальними та окличними реченнями (Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися). Має струнку організацію, дуже мелодійний, і донині користується популярністю.