61. Вивчення історичної пісенності у фольклористичному доробку Драгоманова

Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислен¬ня історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економіч¬ними чинниками. Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тої чи іншої нації, або, іншими словами, її цивілізаційної програми і практики, визначає зміст більшості наукових студій вченого.

В «Исторических песнях малорусского народа» переважає під¬хід до фольклорних творів як до своєрідних історичних документів, у подальших працях М. П. Драгоманов ставиться до них як до есте¬тичного самовираження народу, яке має аналогії і в інших країнах. Ширше застосовується порівняльно-типологічний підхід, інколи на¬віть такі праці про міграцію сюжетів грішать втратою конкретного грунту. Проте визначальним для Драгоманова був погляд на міцну закоріненість народної пісні в соціальній дійсності, що само по собі не було запереченням зв'язку цієї поезії з якимись прадавніми уявлення¬ми народу. Поруч із дослідженнями «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880, 1883) М. І. Костомарова праці Драгоманова відкривали широку пер-спективу майбутнім фольклористичним студіям, вони накреслювали сприйняття національної історії, відмінне від, скажімо, самодержав¬ницької концепції «Истори государства Росийского» М. М. Карамзі¬на, М. Погодіна, С. Соловйова та ін.

На фоні широких соціально-політичних рухів 60—90-х років фольк¬лористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнта¬цій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам. Інтерес вченого - о поетичної історії слов'янських народів, передусім українського, росій¬ського, білоруського, був зумовлений потребами й дещо іншого поряд¬ку. Погляди на волю й неволю, сімейні й майнові взаємини, на товари¬ські спілки, на всю сферу діяльності людини, які у західноєвропей¬ських країнах були закріплені у конституційних деклараціях (хартіях вольності), у практиці українського селянства фіксувались передусім у фольклорі. Простежуючи зв'язок вірувань, переказів свого народу з аналогічними віруваннями, переказами інших народів, учений обгрун¬тував загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер багатьох таких уявлень, зрощеність історії одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких і далеких сусідів.

62. Збирацька і видавнича діяльність в. Гнатюка

Досліджуючи становлення і місце у відродженні національної літератури, В. Гнатюк виділяв головні періоди цього процесу: а) зародження на початку 30-х років XIX ст. нового українського руху, який започаткували Осип Левицький та Осип Лозинський, а розвинули Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький; б) поширення після смерті Т. Шевченка “Кобзаря”, внаслідок чого зародився новий рух, розпочатий в 30-х роках. До цього руху приєдналися нові письменники: Євген Зварський, Федір Заревич, Володимир Шашкевич, Іван Верхратський, Юрій Федькович, Сидор Воробкевич. Разом з цим, діяч відзначав, що на Закарпатті порівняно з Галичиною і Буковиною письменство протягом усього XIX ст. не зазнало ніяких позитивних змін.

За час діяльності в галузі етнографії та фольклористики В. Гнатюк провів колосальну роботу. Зокрема, він зредагував і видав близько 60-ти томів “Етнографічного збірника” і “Матеріалів для української етнології”. Результатом його багаторічних досліджень були шість томів “Етнографічних матеріалів з Угорської Руси”, розвідки “Русини пряшівської єпархії і говори”, “Руські оселі в Бачці”, “Угорські духовні вірші”. Заслужену славу в слов`янському і, взагалі, європейському науковому світі мають “Галицько-руські анекдоти”, “Колядки і щедрівки”, “Гаївки”, “Коломийки”, “Галицько-руські народні легенди”, “Знадоби до української демонології”, “Українські народні байки”, які він упорядкував, відредагував і видав.

У 1913 році за фундаментальну працю “Народні оповідання про опришків” Академія наук у Петербурзі нагородила В. Гнатюка премією О. Котляревського.

Наукова діяльність вченого здобула загальне визнання. Він став академіком Всеукраїнської Академії наук, членом-кореспондентом Академії наук СРСР, членом-кореспондентом Чехословацького етнографічного товариства у Празі, почесним членом Етнографічного товариства в Києві та членом Етнографічного об`єднання у Відні.

63.Українська усна народна творчість на сторінках альманаху «РУСАЛКА ДНІСТРОВАЯ» — український альманах, який видавала «Руська трійця» 1837 р. в Будимі (тепер Будапешт).

Своїм змістом, мовою і навіть новою абеткою альманах рішуче заперечував анахронічні літературні традиції, культивовані до того в Галичині, став подією в духовному житті освічених українців. «Русалка Дністровая» об'єктивно викривала політику денаціоналізації західноукраїнського населення, ігнорування та приниження історичних і культурних традицій усього українського народу. Намагаючись піднести національну гідність своїх краян, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич наголошували на історичній, культурній і мовній єдності мільйонів українців, роз'єднаних кордонами двох реакційних імперій.

Композиційно альманах складається з чотирьох розділів: «Пісні народні», «Складання», «Переводи», «Старина». Отже, упорядники звернули увагу на найістотніші питання в розвитку національної літератури — її зв'язки з фольклором, із словесністю інших народів, з художнім досвідом минулого. Розділ «Складання» містив десять оригінальних творів упорядників альманаху. Серед них — громадянський вірш «Згадка», балада «Погоня», ліричні поезії «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечірній» і казка «Олена» М. Шашкевича, балади «Мадей» та «Жулин і Калина» І. Вагилевича, поезія «Два віночки» Я. Головацького.

В альманасі принципово порушувалося й заплутане для галичан питання про шляхи розвитку української літературної мови. Звернувшись до народного мовлення, орієнтуючись на багатство й красу мови усної поезії, діячі «Руської трійці» вказали своїм сучасникам єдино правильний шлях у розв'язанні мовної проблеми. Вони рішуче виступили за цивільну азбуку, що вже слугувала літературам східнослов'янських народів.

«Русалка Дністровая» задокументувала початок становлення нової літератури в Галичині. Якщо досі тут культивувалися жанри «високої» поезії, представлені псевдопафосними панегіриками та одами на честь давньоруських князів і сучасних авторам митрополитів, якщо в тих запізнілих епігонсько-провінційних наслідуваннях іншомовної класицистичної літератури, власне, відбивалися кастові інтереси місцевого духовенства, то альманах розповідав про народ, його духовну творчість, звичаї та обряди, про його героїчну історію. Замість мертвечини в альманасі забуяло життя. Саме весняною свіжістю захопили ці справжні квіти «червоноруської» музи М. Максимовича, а І. Франко схарактеризував альманах як явище наскрізь революційне.

Не випадково складними були спроби видання альманаху, а після того негайний його арешт на довгі десять років.