49. Розвиток української фольклористики і пол. 19-го ст. (діяльність Максимовича)

Фольклористика як наука пройшла довгий час становлення і розвитку, в ході якого змінювались її засади, місце серед інших дисциплін та методи дослідження. Внаслідок різних поглядів на усну народну словесність та підходів до її вивчення з різних позицій, виник ряд теорій, значна кількість яких лягла в основу вироблених шкіл та напрямів фольклористики. Появі шкіл та напрямів передував великий досвід збирання, запису та обробки народних текстів, а також ідейно-філософські погляди різних часів.

Міфологічна школа (перша половина 19 ст.) виникла в руслі загальноєвропейського романтизму. її філософською основою стала естетика Ф.В. Шеллінга та братів Августа і Фрідріха Шлеґелів, які трактували міфологію як «природну релігію» та необхідну умову виникнення мистецтва. Першим етапом її розвитку стала «теорія символів» німецького вченого Ґ.В. Крайцера, який висунув думку про природне походження міфу і його розуміння як символу природних явищ — сонця, неба, світу, змін пір року тощо. Крайцер та його послідовники (Ґотфрід, Міллер, Швенк, Велькер та ін.) утворили так звану символічно-міфологічну школу. За їх теорією міфологія є низкою символів; символіка та образність мови в усіх народів вважається виявом релігійно-міфічних ідей, міфи і мови окремих народів розглядаються як варіанти єдиного спільного міфу та варіації прамови. У вченні представників цього напряму домінує погляд, згідно з яким в основі тем та мотивів усної народної творчості лежить первісна таємна релігійна символіка, що сягає найдавніших часів людства і передається з покоління в покоління жерцями. Праці Крайцера та його послідовників лягли в основу розвитку міфологічної школи у фольклористиці.

Історії фольклористики відоме ім'я Михайла Максимовича (1804 - 1873), історика, природознавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук, першого ректора Київського університету св. Володимира. У 1827 році М.Максимович видав „Малороссийские песни".

У передмові автор, зазначивши привабливість української пісні, підкреслює її виховне значення, а сам фольклор розглядає як засіб пізнання народу, його культури, тобто як історичне джерело.

Пізніше виходять збірки М. Максимовича „Українські народні пісні" (1834), „Збірка народних українських пісень"(1849). Відомий фольклорист подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією.

50. Розвиток української фольклористики іі пол..20-го ст. Наукові методи, теорії, гіпотези

Українська фольклористика як наука існує майже два стоіття. Від просвітницько-романтичних захоплень, прагнень порятувати від загибелі найперше українську народну пісню, публікацій збірників із передмовами до фундаментальних фольклористичних досліджень Олександра Потебні, Михайла Драгоманова, Івана Франка, до “вибухової” діяльності Етнографічної комісії ВУАН, відкриття Інституту фольклору (1936), до появи видань академічної серії “Українська народна творчість” (з 1961 р.), натхненниками якої були Максим Рильський, Кость Гуслистий, до сформованої когорти українських фольклористів другої половини ХХ ст. (Олексій Дей, Іван Березовський, Павло Попов, Галина Сухобрус, Андрій Гуменюк, Олександр Правдюк, Григорій Нудьга, Михайло Грицай, Зоя Василенко, Наталя Шумада, Володимир Бойко, Вікторія Юзвенко, Василь Скрипка, Марія Шубравська, Галина Рубай, Михайло Пазяк, Михайло Гуць, Софія Грица, Михайло Гайдай, Роман Кирчів, Григорій Дем’ян, Петро Медведик, Михайло Шалата, Володимир Кач-кан, Лідія Дунаєвська, Алла Ясенчук, Тетяна Руда, Степан Мишанич, Анатолій Іваницький, Іван Сенько, Йосип Федас, Іван Хланта, Галина Довженок, Олександра Бріцина, Олена Таланчук, Петро Будівський, Степан Шевчук, Мирослав Грицик, Леся Вахніна, Олексій Вертій, Віктор Давидюк, Анатолій Подолинний, Людмила Єфремова, Василь Сокіл та ін.), до відкриття кафедр фольклористики в Київському та Львівському університетах (1990-і рр.) – ось той шлях, яким утверджувалась українська фольклористика.

Дехто вважає цю науку ще не сформованою, такою, що існує як проміжна структура між літературознавством (ширше – філологією) та етнологією. Проте це не так. Фольклористика має свій об’єкт дослідження, власну методи-ку, свою історію, теорію фольклору, фольклористичну критику, польову та едиційну практики, а якщо й послуговується інструментарієм студіювання інших наук, то, очевидко, це вмотивоване доцільністю, прагненням не ізолюватися, а пізна-ти явище в зв’язках із матеріальною і духовною культурою нації, людства загалом. Історія, археологія, етнографія, мовознавство, літературознавство, філософія, психологія, медицина