Рекомендована література

1. Аристотель. Нікомахова етика. – К., 2001.

2. Джунь В. В., Коваленко А. І. Принципи справедливості в спортивній деонтології // Здоровий спосіб життя: Зб. наук. ст. Вип. 11.– Львів, 2006.

3. Левчук Л. Т. та ін. Естетика: Підручник. – К., 2000.

4. Малахов А. Етика: курс лекцій. Навч. посібник. – К., 2001.

	Андрій Синиця
Лекція № 11	СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

Коли народ багато знає, ним важко керувати.

Лао-цзи, давньокитайський мислитель

План

1. Суспільство як предмет соціальної філософії.

2. Громадянське суспільство.

3. Нація.

4. Культура як предмет філософського дослідження.

5. Культура і цивілізація.

1. Суспільство як предмет соціальної філософії. Соціальна філософія – це розділ філософії, який досліджує найзагальніші закономірності розвитку суспільства, особливості його функціонування і впливу на окрему людину. Таким чином у предмет дослідження соціальної філософії входять такі блоки питань:

1) природні основи суспільного життя (специфіка соціального щодо природного, взаємодія суспільства і природи, глобальні екологічні проблеми);

2) теоретичні аспекти суспільного буття (філософського, економічного, правового, політичного характеру);

3) духовна сфера життя суспільства (наука, мистецтво, релігія, література і їх значення в культурному і цивілізаційному поступі людства);

4) суспільство і людина (соціальний розвиток людини, її соціалізація, вплив особистості на долю людства);

5) історія розвитку суспільних відносин (специфіка доіндустріального, індустріального і постіндустріального суспільства, соціогенез, історичні чинники розвитку соціуму).

На відміну від соціології, яка аналізує кількісні і якісні закономірності розвитку суспільства, соціальна філософія прагне критично дослідити специфіку суспільства і його впливу на людину. Соціальна філософія вислупає загальною методологією пізнання соціальних феноменів для низки інших конкретних наук, що досліджують суспільство – політології, історії, права, статистики, соціології тощо.

Суспільство – це група людей, які постійно взаємодіють між собою задля покращення умов існування окремої людини. У процесі цієї взаємодії виникають соціальні структури, відносини між членами цих структур, норми, стандарти поведінки, особливі духовні устремління окремої особи тощо. Соціальні структури можна визначити як сукупність соціальних (клас, група, верста), професійно-кваліфікацій-них, соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), етнічних спільнот (нації, народності), які пов’язані між собою відносно сталими стосунками.

Об’єднання людей у суспільство, їх форма спільної життєдіяльності, відрізняється від співіснування тварин, які об’єднуються у групи (табуни, зграї, отари) задля виживання в умовах дикої природи. Люди об’єднуються в суспільство з різних причин – задля захисту, збереження життя особи, продовження роду, забезпечення стабільності взаємовідносин членів суспільства і гарантування духовного розвитку особистості, її творчої самореалізації.

У суспільстві люди вибудовують особливий тип стосунків і взаємовідношень, який не можна звести до тих явищ, що можна спостерігати у природі. Дуже часто у суспільстві діють свої закони, своя психологія. Темпи розвитку суспільства значно перевищують темпи змін у природі. І хоча між суспільством і природою існує постійна взаємодія, суспільство навчилося контролювати явища природи, підпорядковувати її можливості своїм потребам. Це дало підстави українському філософу і природознавцю Володимиру Вернадському (1863–1945) ствердити, що на зміну геосфері (неживій природі) і біосфері (живій природі) як послідовним фазам у розвитку Землі прийшла ноосфера (з грец. «ноос» – розум і «сфера» – куля).

Ноосфера – це сфера розуму, це сучасна стадія розвитку біосфери. Складовими частинами ноосфери є такі:

1) антропосфера – сукупність людей як організмів;

2) техносфера – сукупність штучних об’єктів, створених людиною, та природних об’єктів, змінених в результаті діяльності людства;

3) соціосфера – сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою.

Вернадський сформулював так званий зако́н ноосфе́ри (Вернадського) – це закон про перетворення біосфери, згідно з яким на сучасному рівні розвитку людської цивілізації вона неминуче перетворюється в ноосферу, тобто в сферу, де розум людини відіграє найважливішу роль у розвитку природи.

На сьогодні ноосфера огортає весь світ. Телефони, радіо, комп’ютери, мобільний зв’язок, інтернет, пошукові системи, вікіпедія, соціальні мережі, ютюб, твіттер, – усе це теперішні прояви сфери розуму, про яку ще в 1920-х рр. міркував В. Вернадський, зазначаючи, що «ми живемо в епоху великих наукових змін». У точках Вай-Фай, якщо можна так сказати, тепер до сфери розуму можна долучитися майже усюди у світі. Сфера розуму інтенсифікує суспільні процеси, змінює традиційні устрої співжитя людей. Щоправда потрібно розуміти, що вона несе як переваги, так і недоліки, оскільки все нові й нові технічні винаходи, з одного боку, зближуючи людей (як от, соціальні мережі), з другого боку, постійно їх віддаляють, заміняють живе спілкування – переписуванням, емоції – смайликами, вирази обличчя – аватарами. Але така вже особливість життя людини у суспільстві – кожен раз потрібно звикати до все нових і нових суспільних реалій, темпи змін яких постійно пришвидшуються.

2. Громадянське суспільство. У межах соціальної філософії вивчають відношення «Людина–Суспільство». Людина є членом суспільства. Як писав Аристотель, «людина – це політична тварина». Ми народжуємось і потрапляємо у систему відношень, що вже склалася у суспільстві далеко до нас. У різні історичні епохи існували різні зразки суспільних устроїв – від тоталітаризму, де нормою стають соціальний терор, бюрократія, узурпація влади в руках однієї особи чи групи осіб, відсутність свободи слова, до громадянського суспільства.

Громадянське суспільство, на думку української дослідниці Антоніни Колодій, – це сфера спілкування та солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави. Серед асоціацій (об’єднань) громадян у громадянському суспільстві виокремлюють: недержавні організації, приватні добровільні організації, громади, клуби місцевих громад, профспілки, спортивні клуби, природоохоронні організації, приватний бізнес, правничі інституції, засоби масової інформації, організації споживачів, релігійні громад, клуби за інтересами тощо.

Громадянське суспільство утворюють лише вільні та рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи. Громадянське суспільство немислиме без публічного простору, в межах якого люди можуть абсолютно свобідно комунікувати між собою, висловлювати свої думки, критикувати інших. Така комунікація забезпечує формування громадської думки – ставлення людей до тих чи інших суспільних явищ чи процесів. Громадська думка, як і думка кожної окремої людини, якщо вона не загрожує життю, здоров’ю інших людей, не пригнічує їх гідність, не зашкоджує саморозвитку й самореалізації, в межах громадянського суспільства повинна бути захищеною на законодавчому рівні. Держава жодним чином не повинна втручатися в діяльність громадських організацій. При чому необхідність їх незалежності від держави має бути усвідомленою на індивідуальному та колективному рівнях. Громадянське суспільство є моделлю таких стосунків між людьми, де панують співпраця, солідарність, взаємодовіра і співробітництво.

Відмітимо, що громадянське суспільство виникає задля того, щоб покращувати ефективність виконання суспільних справ, задля того, щоб протидіяти владним структурам, зменшувати відчуженість індивідів від суспільства, залучати їх до колективу, заохочувати виконувати корисні для громади справи й зрештою зміцнювати демократичний лад, формувати високу політичну, правову, с,оціальну духовну культуру особистості.

Чим розвиненішим є громадянське суспільство, тим легше його громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя. При наявності громадянського суспільства держава є убезпеченою від можливості узурпації політичної влади тими чи іншими її органами чи окремими особами, а тому права й свободи кожної особи є захищеними.

3. Нація. Громадянське суспільство для того, щоб воно було цілістю, а не розбивалося на множину інституцій, для того, щоб воно мало спільну мету, повинно бути підпорядковане певній національній ідеї – тому спільному, що здатне об’єднати різних людей в єдину націю.

Британський дослідник Ентоні Сміт (нар. 1939) у книзі «Національна ідентичність» (1991) дає таке визначення нації:

Нація – це найменована сукупність людей, яка має спільні міфи й спогади, масову громадську культуру, позначену вітчизну, економічну єдність та рівні права і обов’язки для всіх її членів. Нація є надетнічним утворенням. Завдяки наявності економічних і правових інституцій вона відрізняється від народу. Нації починають виникати тоді, коли формується індустріальне суспільство.

Існує два основних підходи до розуміння нації – об’єктивістський і суб’єктивістський. Згідно з об’єктивістським підходом, який розвивав, зокрема, радянський історик і етнограф Юліан Бромлей (1921–1990), нація є надетнічним утворенням: сім’ї утворюють роди, роди – племена, племена – народності, народності – націю. Згідно з суб’єктивістським підходом, прихильником якого був, зокрема, український соціолог Володимир Старосольський (1878–1942), нація утворюється інстинктивно, є нераціональним, психологічним утворенням, ірраціональною основою спільноти.

На думку Е. Сміта, світ поділений на нації і від того нікуди не дітися. Нація є джерелом будь-якої політичної влади. Щоб бути вільними, люди мають ідентифікувати себе з певною нацією. Щоб бути самобутньою, кожна нація має бути автономною. Задля миру і справедливості на землі нації мають бути вільними й убезпеченими.

Пошук національної ідеї для багатьох народів є тривалим процесом. Адже люди, поєднані в одній державі, почасти є розділеними історично, територіально, культурно, мовно, економічно. Все це має відношення і до українського народу, розмови про національну ідею якого не вщухають до сих пір. Ці розмови триватимуть рівно доти, допоки в нашій державі не запанує верховенство права і закону. Після чого такі цінності, привнесенні французькою революцією, як братерство, рівність і свобода, стануть сутністю і української національної ідеї.

4. Культура як предмет філософського дослідження. Слово «культура» походить від латинського слова «colere» – вирощувати, доглядати, обробляти. Звідси «culturare» – вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості. Спершу поняття «культури» відносилося до обробітку землі, але згодом стало вживатися у ширшому значенні – стосовно духовно-практичної діяльності людей. Римський оратор Цицерон (106–43 рр. до н. е.) писав, що «філософія є культурою душі». Щоб стати філософом, на його думку, потрібно постійно вдосконалювати свій розум, збагачувати свої знання, обробляти їх, як селянин землю.

Німецький історик та філософ Самуель фон Пуфендорф (1632–1694) у 1684 р. уперше вжив слово «культура» як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Німецький мислитель Йоганн Гердер (1744–1803) писав уже про культури різних народів, епох.

На сьогодні існує більше 2000 визначень культури. Академічними визначеннями культури є, зокрема, такі:

- культура – це загальний процес інтелектуального, естетичного, духовного розвитку людини і людської спільноти;

- культура – це стан суспільства, який пов’язаний із наявністю соціального порядку, права, моральності тощо. В цьому значення термін «культура» співпадає з терміном «цивілізація»;

- культура – спосіб життя людей, який притаманний певній спільноті, історичній добі. Наприклад, українська культура;

- культура – форми та наслідки художньої та інтелектуальної діяльності людей. Наприклад, наука, філософія, музика, живопис;

- культура – способи, форми і наслідки творчої діяльності людей.

Ці визначення є доволі виваженими й мало образними. Куди більш яскраві визначення культури було запропоновано філософами:

- німецький філософ і культуролог Ернст Кассірер (1874–1945) розумів під культурою «сукупність символів». Символи є результатом творчої діяльності людей, вони несуть у собі смисли, які є незрозумілі істотам, що перебувають за межами культури;

- німецький соціолог Макс Вебер (1864–1920) культуру визначав як «форму розумної дії». Іншими словами, культура є неможливою без розумової діяльності;

- релігійний французький мислитель Жак Марітен (1882–1973) визначав культуру як «прояв релігійного духу»;

- французький етнограф, соціолог та культуролог Клод Леві-Стросс (1908–2009) називав культуру «системою комунікації»;

- голландський теоретик культури Йоганн Гейзінга (1872–1945) запропонував одне з найцікавіших визначень культури; «культура – це гра». В праці «Homo ludens» він розглянув нашу життєдіяльність через всеосяжну сутність феномену гри і її універсальне значення у процесі творення культури. Гра розглядається як елемент культури. З культурологічного погляду, гра – це сконструйована людиною за певними правилами реальність, яка є несерйозною і серйозною водночас. Гра вносить у світ тимчасову довершеність, вона моделює життя. Гра, з одного боку, вимагає свого глядача (навіть, якщо ним виступає і сам суб’єкт гри), з іншого – їй притаманний дух змагання. На думку Й. Гейзінга, людство у процесі своєї еволюції створило незліченну кількість ігор: військові, політичні, олімпійські, театральні, спортивні.

4. Культура і цивілізація. Поняття культури у повсякденному житті часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми вживаємо фактично як синоніми поняття «культурне життя» та «цивілізоване життя», «культурне суспільство» та «цивілізоване суспільство». Однак ці поняття не тотожні. Першим на це звернув увагу у середині ХІХ ст. американський соціолог Льюїс Морган (1818–1881), який позначив терміном «цивілізація» певну велику історичну епоху, що прийшла на зміну дикунству і варварству. Для дикунства характерними були стадне життя, збиральництво, життя в печерах, примітивні кам’яні знаряддя праці. За часів варварства в суспільстві вже були наявними родові форми організації життя, використання вогню, приручення тварин, землеробство, побудова житла, виготовлення глиняного посуду. На зміну епосі варварства прийшла епоха цивілізації, характерними ознаками якої є виникнення та розвиток міст, обробка та використання металів, виникнення письма, поява держави, зародження інституту сім’ї тощо.

На сьогодні поняття культури і цивілізації не співпадають: цивілізація у своїй суті концентрує швидше стрімкий розвиток матеріальних благ, в той час як культура – звернена на пошуки духовних смислів.

Найвідомішими на сьогодні філософськими концепціями, в яких протиставляються культура і цивілізація – є концепції «культурних круговоротів» німецького філософа Освальда Шпенґлера (1880–1936) та британського історика Арнольда Тойнбі (1889–1975).

У праці «Присмерк Європи» (1918) Освальд Шпенґлер критикує європоцентризм, історизм, панлогізм, що були притаманними європейській історичній науці у ХІХ ст. Він переконаний, що у світі існували абсолютно рівноцінні культури – єгипетська, індійска, вавилонська, китайська, греко-римська (аполонівська), культура майя, західноєвропейська (фаустівська). Культура, на думку О. Шпенґлера, є абсолютно замкнутим організмом. Не можливо одну культуру зрозуміти через іншу. Кожному такому організму – культурі – потрібно прожити 1200–1500 років, пройшовши шлях від народження до старості. На стадії старості культура перетворюється на цивілізацію, яка характеризується загибеллю мистецтва, втратою безпосередності у сприйнятті світу, заміною поезії механікою, нівелюванням індивідуальних людських особливостей, моральним занепадом суспільства, скупченням людей у гігантських містах, високим рівнем розвитку науки і техніки.

Арнольд Тойнбі у праці «Дослідження історії» (1934–1961) кожну цивілізацію розглядав як живий організм, який народжується, зростає, надламується і розкладається. Якщо стадії «народження» і «зростання» відбуваються завдяки «життєвому пориву», то стадії «надлому» і «розкладу» пов’язані із «виснаженням життєвих сил».

Щоправда, на відміну від О. Шпенґлера, А. Тойнбі налічував 21 цивілізацію, що себе проявили в історії людства в різні часи. Серед існуючих він називав західну, православну, далекосхідну, мусульманську, індійську. Деяким цивілізаціям повною мірою себе проявити не вдалося. Вони загинули під навалою загарбників (інки, ацтеки), а деякі цивілізації не пройшли перших стадій розвитку (несторіанська). Деякі цивілізації можуть існувати як закам’янілі, не породжуючи нової стадії розвитку, зокрема, єгипетська, яка існувала без змін декілька тисячоліть, допоки під навалою загарбників не завершила своє існування.

А. Тойнбі був переконаний, що цивілізації виникають завдяки «закону виклику і відповіді»: виникнення і подальший розвиток цивілізації пов’язані із здатністю людей дати адекватну відповідь на виклик історичної ситуації. Дати відповідь здатна насамперед «творча меншість», яка генерує нові ідеї і втілює їх у життя. З розвитком склад «пануючої меншості» погіршується – вона все частіше в доводах посилається на авторитет і зброю. Не витримавши внутрішніх чварів, цивілізація може впасти під впливом сусідніх народів. Порятунок для цивілізації А. Тойнбі вбачав у «єднанні у дусі», тобто наверненні до вселенської релігії на основі світових проповідницьких культів.

Сучасна цивілізація також перебуває під загрозою знищення, адже перед нею стоїть маса глобальних проблем – забруднення довкілля, вичерпання енергетичних і сировинних ресурсів, продовольча та демографічна кризи, поява нових смертельних хвороб, можливість атомної війни тощо.