47. Конституційні проекти г.Андрузького

У ХІХ ст. в історію українських конституцій увійшов визначний проект “Проект Конституції Республіки” Григорія Андрузького.  Відомі три варіанти цього документу, що залишилися незавершеними. Дата їх виконання (підготовки) 1846-1850 роки.

У перших двох варіантах «Конституції Республіки» 1846— 1847 р. Андрузький перед­бачав відродження Гетьманщини, її самостійний державний розвиток у рамках слов´янського союзу. За проектом 1850 р. федерацію Слов´янських Сполучених Штатів повинні були скла­сти 7 штатів: (Україна з Галичиною і Кримом; Річ Посполита; Бессарабія з Молдавією і Валахією; Остзея (ймовірно Естонія, Латвія і Східна Пруссія); Сербія; Болгарія; Дон). Таким чином, у майбутній федерації немає місця Росії, що, мабуть, було не-випадковим.

Формою державного правління Слов´янських Сполучених Шта­тів мала стати президентська республіка. Республіканським прин­ципам, народовладдю і самоврядуванню підлеглі всі політичні й правові інститути Штатів.

Общинні управи поєднують владу розпорядчу, виконавчу і судову в межах своїх повноважень. З депутатів від громад в окру­гах передбачалося створення обраних окружних палат і дум (для рішення «мирових тяжебних справ» і угод), «совісних судів», а також духовних рад у справах духовних і для управління духів­ництвом округу. На рівні округу намічалося створення окруж­ного правління з розпорядчою і виконавчою функціями. За таким же принципом будуються й обласні представницькі, виконавчі і судові органи, а також штатів. У кожній області передбачалося створення університету, чоловічого і жіночого інститутів, семі­нарії, а в штатах — академій (духовної, наук і мистецтв, народ­ного слова, медичної). Представницькі органи в штатах за про­ектом намічалися двопалатні (нижня палата і Сенат), «вище ведення» виконавчої влади повинне було належати президенту штату, що забезпечувало б автономію цих частин федерації.

У майбутній президентській республіці передбачалося ство­рення Законодавчих зборів і Державної ради. Остання включала вищих посадових осіб держави — президента республіки, віце-президента, президентів штатів, генерального прокурора, міні­стрів. На рівні держави намічалося керівництво зовнішньою по­літикою, обороною, фінансами, промисловістю, освітою.

Таким чином, проект конституції Андрузького визначав кон­ституційні принципи, схему державних інститутів, коло влад­них повноважень різних рівнів, розрахованих на розвиток са­моврядування, ролі громад у майбутній республіці.

48. Основні ідеї праці Костомарова «Две русские народності» та її місце в історії політико-правової думки

Однією з найконцептуальніших робіт Костомарова була стаття «Две русские народности», опублікована в журналі «Основа» 1861 р.

В ній можна виділити три смислові блоки. Спочатку вчений висловлює свої погляди на формування народностей. При цьому приділяє багато уваги географічному середовищу, а також контактам між народами. У другому смисловому блоці викладається схема становлення й розвитку східнослов’янських етносів. Третій, найважливіший смисловий блок статті — це зіставлення української та російської народностей. М.Костомаров вказує на істотні ментальні відмінності цих двох етносів, на те, що це абсолютно різні народи й за культурою, й (найголовніше!) за способом поведінки й світосприйняття. Щоправда, він говорить, що ці народності взаємно доповнюють одна одну.

Костомаров дає аналіз історичних умов, які витворили з близьких колись до себе племен східнослав'янської («руської») ґрупи дві цілком окремих і відмінних народності; ці народності уявляють тепер із себе два цілком окремих національних типи, з різною вдачею, психологією, різним світоглядом і громадським ідеалом. В ті часи, як писав Костомаров свою стаття «Две русские народности» мало звертали увагу на внутрішні соціальні різниці в межах кожної народності, а дивились на «народ», як на щось соціальне й саме в собі замкнене. Знов же таки Костомаров та й інші сучасні йому історики вважали за український народ, за українську націю,—саму лишень масу сільської людності, не звертаючи уваги на те, що вищі класи української нації, хоча й виховані під впливом російської або польської державності й культури, також належать до українського народу й мають у собі виразні риси української національної вдачі (це, наприклад, виразно позначається в писаннях Українців російською або польською мовою).

Та проте, здебільшого, висновки й характеристики Костомарова дуже влучні й вірні. Костомаров дуже добре знав і українське й московське народне життя, й те й друге досліджував він, і як етноґраф, і як історик; рідко хто з учених був так добре обзнайомлений із побутом, народною поезією й релігійним життям обох народів. Належачи по батькові до московського, по матері до українського роду, Костомаров і ставився до обох народів майже однаково, з однаковою любов'ю, дарма що більшість своїх сил і своєї праці віддавав на службу українській справі.

Певна річ, що, пишучи цю свою розвідку про «дві руські народності» або, краще сказати, про два окремих народи — український і московський, Костомаров мусів оглядатись і на російську цензуру, й на ті погляди, що глибоко вкорінились, і серед російської, й серед української публіки. Це відбилось, між іншим, і на його термінології: ось, наприклад, уживання ним назви «южнорусскій» у розумінні — «український». Ця штучна назва, котру Костомаров спробував був защепити в літературі, як знаємо, не прийнялася зовсім. Отже й ми в нашому виданні замінюємо її словом «український», щоб не заводити зайвої плутанини.

«Две русские народности» Костомарова зробила свого часу велике вражіння. Не дурно бо Драгоманов називає її «азбукою українського націоналізму» для 60. і 70. років XIX. ст. В основних своїх рисах вона не перестаріла й досі, й багато де в чому думки Костомарова справдилися таки на наших очах у цілому ряді прикладів.

Порівнюючи та аналізуючи ці дані, М.І. Костомаров намагався виявити національно самобутнє, притаманне тільки тому чи іншому народові в системі історично зумовлених поглядів, ідеалів, побуту та звичаїв.

Виходячи з того, що характер людей визначає суспільний і державний лад, він писав: українці завжди схильні до особистої свободи. Це спонукало їх утворю­вати «добровільні товариства», які не порушували права особистої свободи. Зрештою, все це вело до федерації, а росіяни «прагнули утворити міцне общинне тіло на віковічних началах, що призвело до єдиновладдя і міцної держави». Проте не можна погодитись з думкою Костомарова, що «південноросійське плем'я у минулій історії довело нездатність свою до державного життя», бо в історії України маємо приклад козацької державності - гетьманщини - яка проіснувала понад 130 років.