64. Стратегічне планування як ресурс антикризового управління

Генеральною лінією ефективного функціонування будь-якого соціального об’єкту, в тому числі і держави, є соціальна стратегія. Таке положення справ, по-перше, відповідає вимогам світової тенденції — не економіка визначає мету розвитку суспільства, а соціальні параметри, поліпшення яких є головним джерелом підвищення якості самих економічних показників, ефективності, надійності, конкурентоспроможності, по-друге, міняє всю систему висунення і побудови стратегічних цілей.

Якщо доходи населення зростають швидко, то це дозволяє використовувати заощадження громадян на потреби розвитку місцевої промисловості, сільського господарства, всього господарського комплексу. Останній перебудовується під соціальне облаштування громадян, створення необхідних робочих місць використання муніципальної власності для потреб місцевого самоврядування яке визначає не лише стратегію власного розвитку, але і принципові механізми її реалізації.

З цією метою вивчаються передумови для їх стратегічного планування, господарського розвитку. У основу закладаються ціннісні орієнтації і установки на підвищення якості життя населення, зміцнення його фізичного і морального здоров'я; вся структура місцевого господарства розвивається під вказані орієнтири.

Найважливішою стратегією, яка забезпечує накопичення економічного потенціалу на вихід з кризи, є управлінські дії, направлені на раціональне використання економічних ресурсів, перш за все фінансових. Основна концептуальна ідея фінансово-економічних ресурсів — відмова від політики швидкого нарощування державного боргу і активний вплив на рівень прибутковості реального сектора економіки, орієнтація на виробництво і утримання інтелектуальної ренти як провідного механізму витягання надприбутку і вирішального чинника конкурентоспроможності.

В цілому стратегія антикризового розвитку, відповідаючи на питання, яке основне направлення виходу з системної кризи як кожного місцевого співтовариства, так і суспільства в цілому, стверджує корпоративний метод організації господарського життя.

Корпоративний метод господарювання характеризується збалансованою взаємодією центральної влади і органів місцевої самоврядування раціональним розподілом ресурсів, у тому числі і фінансових, розпорядженням і використанням власності, перш за все муніципальної на основах згоди і договору.

Як показує світовий досвід, це магістральний шлях виходу з кризи, яка дозволяє зробити більшість населення власниками засобів виробництва, суб’єктами ринку або створити для цього відповідні умови.

Подолати кризу, вийти з неї з найменшими втратами можна, лише маючи антикризову стратегію і політичну волю на її реалізацію. Система управління повинна передбачати аналіз готовності організацій (міста, району) до дій в різних кризових ситуаціях. Це передбачає, у свою чергу: виявлення зон дії організацій, найменш стійких в умовах кризи; створення постійної групи управління кризою, призначення осіб, відповідальних за планування дій в умовах будь-яких реально можливих кризових ситуацій; навчання персоналу діям в умовах кризи і регулярну перевірку його готовності до дій ; моделювання кризових ситуацій, створення постійного центру управління кризою.

Криза може бути обернена на користь організації, якщо використовувати її для проведення тих заходів щодо перебудови системи управління нею, які давно назріли, але з будь-яких причин гальмуються і постійно відкладаються.

Важливо знати характеристику і причини, які найбільш часто спричиняють кризові ситуації, щоб своєчасно попереджати або правильно реагувати на них. Кризи можуть бути обумовлені:-

• використанням технології, що не відповідає вимогам ринку;

• недостатньою концентрацією виробництва і розпиленістю людських ресурсів;

• швидким виробничим зростанням і відставанням ряду систем управління;

• стратегічними прорахунками;

• кадровими недоробками;

• витратами реалізації принципу делегування своїх повноважень (на думку фахівців, на першому етапі керівник підприємства повинен брати активну участь у вирішенні всіх управлінських питань, проте-в певний момент, не дуже рано, але і не надто пізно, він повинен передати частину своїх прав іншим управлінцям);

• адміністративними факторами, викликаними дуже великими витратами на реорганізацію, домінуванням внутрішніх проблем над зовнішніми, втратою первинної динаміки і мотивації, невдалим втіленням цілей окремих організацій в єдину стратегію.

В цілому світовий досвід свідчить, що вдосконалення федеральних і регіональних програм розвитку — це ті пріоритети, які дозволяють здолати кризу і вийти з "учнів" в "вчителі". Досвід Японії — яскравий тому доказ. Купуючи, наприклад, в США підприємства, японці зазвичай не міняють матеріально-технічне оснащення, технологію, персонал, але створюють принципово нову систему управління і соціальної організації, роботи і навчання персоналу і його мотивацій до праці (пакети соціальних технологій). Використовуючи нові принципи управлінської і організаційної культури, нарощуючи потенціал інтелектуальної діяльності, вони в короткий час добиваються вражаючих результатів в продуктивності праці і якості продукції.

Вирішення цих питань багато в чому залежить від інтелектуальної культури управління, під якою розуміється здатність суб'єкта управління успішно реагувати на будь-яку, особливо нову, ситуацію шляхом швидкого коректування поведінки, вибору рішень, що ведуть до поставленої стратегічної мети.

Така здатність отримується і розвивається людиною в процесі навчання і самоосвіти, а отже, є динамічною. Вона може розвиватися в результаті повсякденної практики, яка виступає її джерелом, спонукаючи до постійного вдосконалення розумових здібностей. Все це передбачає ґрунтовну професійну підготовку, гнучкість і адаптивність мислення, що забезпечують можливість орієнтуватися в швидко змінних економічних і соціальних умовах і новостворюваній системі управління. Дані якості, представлені ж єдине ціле, розкривають зміст інтелектуальної управлінської культури. Інтелектуальна культура і професіоналізм високо цінуються на ринку послуг, власники цього виду власності — управлінці-менеджери — не лише добре оплачуються, але і нерідка стають співвласниками крупних капіталів, цінних паперів, завойовують великий авторитет в суспільстві. В цілому стратегічний ресурс стає найважливішим ресурсом суспільства і є частиною загальної культури кожної фірми, місцевого співтовариства, регіону, країни в цілому.