8.5. Розвиток етатистської системи господарських відносин у Великобританії і Франції

В Англії і Франції, подібно до США, у період Першої світової війни спостерігався інтенсивний розвиток етатистських тенденцій і їх послаблення у 1919—1929 рр. Як країни-переможниці, вони деякою мірою компенсували істотні втрати, яких зазнали в ході війни, на відміну від переможених країн (головним чином Німеч­чини). Маючи загальний напрям розвитку — удосконалення сис­теми державного регулювання економіки, результати діяльності їхніх урядів були різними.

Післявоєнна економіка Великобританії

У післявоєнний період англійська еко­номіка, хоч і позбулася німецької кон­куренції на світовому ринку, але ще більше відстала від американської. Технічний застій у промис­ловості, пасивний зовнішньоторговельний баланс, відчутні втрати торгового флоту і багато інших факторів зумовили довгий період повзільного розвитку народного господарства країни аж до початку світової економічної кризи 1929—1933 рр. До того ж позиції англійського капіталу на світовому ринку були послаблені в результаті експансіоністської політики США. Більше того, Англія виявилась її боржником на 4 млрд дол.

У післявоєнний період уряд Ллойд Джорджа активно здійснював політшку переведення економіки на мирні рейки: проводились ліксвідація державних контрольних органів, роздержавлення військового комплексу країни. Але це не привело до скасування державного регулювання економіки. До початку 20-х років у рукаж держави ще залишалося у 4 рази більше військових заводів, нііж до війни. З метою регулювання економічних процесів у 19:19 р. було прийнято закон про відмову від золотого стандарту іфунта стерлінгів, у результаті чого держава перетворилась у єдиного контролера випуску паперових грошей. У 1921 р. урзяд прийняв рішення про часткове відновлення контролю над залізницями країни. Розширились і соціальні функції держави: допомога безробітним, житлове будівництво, розвиток системи наїродної освіти. В цілому до 1924 р. було подолано економічний ззастій.

Проте шіднесення спостерігалося в основному в найбільш передових ігалузях промисловості (хімічній, автомобільній, елек-тротехнічніій, авіаційній та ін.). Стагнацією були охоплені старі галузі: судшобудування, металургія, вугледобування, текстильна. Нестача кашіталів для модернізації цих галузей була викликана відпливом 'їх за кордон у пошуках більш високих прибутків, у тому числі й до переможеної країни — Німеччини. Це унеможливило пепрехід англійської промисловості до нових форм виробництва — масового, поточного, завдяки яким знижувались витрати, підвищувалась конкурентоспроможність товарів. Особливістю етономінного розвитку Великобританії у післявоєнний період) було те, що втрачаючи лідерство у виробництві то­варів широжого народного вжитку, вона зосередилась на виробниц­тві товарів розкоші. Завдяки цьому країна мала можливість утримати прибуткову нішу на зовнішньому і внутрішньому ринках.

Посилевння протекціоністських тенденцій у світовій торгівлі прискорилсо витіснення товарів масового вжитку, вироблених у Великобриттанії, з зовнішніх ринків. Але уряд продовжував до-тримуватисзь у цілому принципу фритредерства. Крім того, країна поступово втрачала товарні ринки внаслідок відчутної пере­орієнтації англійського уряду на збереження лідерства Велико­британії у банківській сфері. Так, у 1925 р. уряд провів ревальва­цію англійської валюти за рахунок відновлення золотого стандар­ту фунта стерлінгів. Вартість його прирівнювалась до 4,86 дол., тобто було відновлено довоєнне співвідношення між англійською і американською валютами. Хоча цей захід і сприяв зростанню курсу фунта, але подорожчання англійських товарів зачепило інтереси промисловців-експортерів. '

Проте стабілізація, що спостерігалася (1924—1928), не при­несла бажаних результатів. Промислове виробництво країни у 1928 р. так і не досягло довоєнного рівня, а за його розмірами Великобританія була відсунута на третє місце у капіталістичному світі. Водночас за допомогою американських і англійських капі­талів Німеччина відновила свою економічну могутність і повер­нулась на друге місце.

Антикризова політика уряду Великобританії

Світова економічна криза (1929—1933) дещо пізніше, ніж в ряді інших країн, але обрушилась і на Великобританію. І хоча спад економічної активності тут був меншим, ніж в інших країнах, удар економічної кризи був відчутним у всіх галузях господарського комплексу. Уже на-початку 1930 р. в країні за­гострилась проблема реалізації, виникли труднощі в отриманні кредитів, почалось швидке падіння цін, масове закриття підприємств і, як наслідок, зростання безробіття. До 1932 р. про­мислове виробництво скоротилося приблизно на 23 % порівня­но з 1929 р. А в окремих галузях падіння було ще більше: ви­робництво чавуну — на 53 %, суднобудування — у 8 разів. Ціни на сільськогосподарську продукцію впали на 34 % , що призвело до розорення багатьох фермерів. Число безробітних становило 22 % загальної кількості робітників.

На відміну від "Нового курсу" Ф. Рузвельта, уряд Англії не ставив завдання порятунку промисловості або збільшення зай­нятості. Єдиною його функцією вважалося забезпечення спри­ятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі та кредиту. Виконуючи передвиборну програму, лейбористський уряд збільшував бюджетні витрати на забезпечення становища широких мас населення, бідних і безробітних, в основному за рахунок посилення податкового пресу на багатих, що призвело до урядової кризи.

Новий уряд приступив до реалізації наміченого Королівською комісією з національної економіки під головуванням великого банкіра Дж. Мея плану економії і раціоналізації бюджетних витрат. Було збільшено прямі та непрямі податки, зменшено за­робітну плату державним службовцям і учителям, різко скоро­чено громадські роботи. Було прийнято Закон, про перевірку бідних, який забороняв виплату допомоги у зв'язку з безробіт­тям особам, які перебувають на утриманні своєї сім'ї. В цілому виплати на випадок безробіття було знижено на 10 %.

Завдяки виконанню заходів, вжитих Королівською Комісією і підтримуваних вітчизняними і зарубіжними банкірами, уряду консерваторів удалося отримати велику зовнішню позику. Уже в серпні 1931 р. більше 100 американських і французьких банків надали позику в розмірі 80 млн фунтів стерлінгів з метою віднов­лення платіжного балансу.

Поряд із регулюванням державних витрат уряд Англії про­водив й інші заходи щодо оздоровлення економіки країни. Важ­ливим заходом стало скасування у вересні 1931 р. золотого па­ритету національної валюти, результатом чого стала девальва­ція фунта. Країни, що входили до стерлінгового блоку (25 дер­жав — країни Скандинавії, Нідерланди, Португалія, Аргентина, Бразилія та ін., включаючи британські колонії та домініони) і вста­новлювали курс своїх валют на основі курсу англійського фунта, змушені були попрямувати за Великобританією. Крім того, країни стерлінгового блоку передавали свої валютні резерви Велико­британії у загальний фонд блоку, що забезпечувало англійцям немалі вигоди від цієї операції. Орієнтуючись на фунт стерлінгів, країни блоку були вимушені закуповувати англійські товари і одночасово постачати до Великобританії переважно сировину і продовольчі товари.

Англія отримала перевагу щодо країн-конкурентів, які збе­рігали деякий час золотий паритет національних валют (США, Франція, Німеччина, Італія та ін.) за рахунок підвищення ціно­вої конкурентоспроможності своїх товарів. Країни-конкуренти у свою чергу посилили політику протекціонізму. Внаслідок ос­танніх обставин уряд Великобританії також вжив заходів щодо захисту внутрішнього ринку, відмовившись від фритредерства, проводячи політику жорсткого протекціонізму. Встановлені високі платні збори на іноземні товари позитивно відбились на розвитку англійської промисловості, що дало змогу покращити платіжний баланс за рахунок скорочення імпорту.

Застосовані урядом заходи сприяли відновленню довіри до фунта, а це сприяло поверненню іноземних вкладів у банки Лон­донського Сіті. До квітня 1932 р. фунт стабілізувався, бюджет був збалансований. Стабілізаційного ефекту, на відміну від "Но­вого курсу" Рузвельта, досягла завдяки використанню наяв­них у Великобританії переваг у відносинах з іншими країна­ми, за рахунок попереджувальних кроків на зовнішньому ринку і досить жорсткого внутрішнього економічного курсу. Велику роль відіграла і протекціоністська політика. В результаті уже в 1934 р. політика економії була пом'якшена, про що свідчить зро­стання заробітної плати, зниження розмірів податків. У 1935 р. було скасовано Закон про перевірку бідних.

Економічне піднесення, що розпочалося у 1934 р., суттєво під­кріплювалось державним асигнуванням на розвиток галузей, по­в'язаних з виробництвом зброї (автомобілебудування, авіаційна, радіопромислова та ін.)- Комплекс антикризових заходів сприяв припливу інвестицій до деяких старих галузей економіки (суд­нобудування, металургія). Але це в принципі не змінило наяв­них внутрішньогосподарських диспропорцій. Вугільна і текстиль­на галузі промисловості продовжували зазнавати труднощів.

Посилення конкуренції з боку США, Японії і Німеччини ство­рювало труднощі на зовнішньому ринку. Німецькі товари витіс­няли англійські у Західній і Південно-Східній Європі та Ла­тинській Америці. Як і напередодні Першої світової війни, анг-ло-німецька конкуренція в основному виявлялася у сфері екс­порту товарів, насамперед готових промислових виробів.

Нова економічна криза наприкінці 1937 р. спричинила но­вий спад виробництва в Англії (за 1938 р. випуск промислової продукції впав на 14 %). З цієї кризи країні вдалося вийти лише завдяки підготовці до нової світової війни, яка вимагала збільшен­ня військового виробництва.

Післявоєнна економіка Франції

Загальний рівень французького проми­слового виробництва за роки війни скоротився на 40 %, сільськогосподарське виробництво зменшилось на 1/3, обсяг експорту знизився на 50 %. Матеріальний збиток, завданий господарству країни, оці­нювався у 200 млрд франків. Частково він був компенсований переможеними країнами (головним чином Німеччиною). На ос­нові положень Версальського договору до Франції відійшли про­мислово розвинені області — Ельзас і Лотарингія, на термін до 15 років — вугільна Саирська область (з 1920 р. Саар перебував під управлінням Ліги націй). Разом з іншими територіальними здобутками (частина колоніальних володінь Німеччини), а та­кож великою контрибуцією це створило основу для досить успіш­ного розвитку народного господарства країни у післявоєнний до-кризовий період (1919—1930). Для Франції цього періоду були характерні найбільш високі порівняно з іншими країнами-ліде-рами (крім США) темпи економічного зростання. Успішний роз­виток економіки Франції базувався на швидкому зростанні про­мислового сектору, перш за все нових і старих галузей, тісно по­в'язаних з державними військовими замовленнями.

До 1934 р. за допомогою державних субсидій було відновле­но 8 тис. промислових підприємств, побудовано нові заводи, елек­тростанції, залізниці. Значно гіршим залишалось становище у легкій промисловості й сільському господарстві, які не отрима­ли державної підтримки.

У ході стабілізації виникли і стали наростати фінансові труд­нощі. Причиною їх стала окупація разом з Бельгією Рурської області у січні 1923 р. в розрахунку на отримання дешевого ка­м'яного вугілля для французьких металургійних заводів. "Па­сивний опір" німців призвів до призупинення добування вугіл­ля у Рурі, а це, у свою чергу,— до зростання витрат Франції на окупацію Руру. Труднощі спричинили також колоніальні війни у Марокко і Сирії, які вимагали великих коштів і тим самим збільшували дефіцит державного бюджету. Курс франка падав.

Уряд Франції для стабілізації валюти провів фінансову ре­форму. З метою стабілізації бюджету було підвищено непрямі податки, тарифи на залізничний і водний транспорт, скорочено платню державним службовцям і пенсії інвалідам війни. У грудні 1926 р. було проведено девальвацію франка до 1/5 його довоєнної вартості, що сприяло деякій його стабілізації. Наприкінці 20-х років знову посилюється державне регулю­вання економіки. Для цього створюються спеціальні коорди­наційні органи — Національна економічна рада і Вища заліз­нична рада, до складу якої входили і значні підприємці. Дер­жавний банк "Національний кредит" здійснював розподіл суб­сидій на відновлення і розвиток зруйнованих війною районів. Досить активне втручання держави зумовлювалось не лише не­стійким політичним балансом сил у Європі, а й намаганнями монополій Франції домогтися лідерства на зовнішніх ринках, необхідністю освоєння заново придбаних територій, нестійкою внутрішньополітичною рівновагою під впливом зростання по­пулярності соціалістичних і комуністичних рухів, низкою інших факторів.

Економіка періоду У 1930 р. світова економічна криза об-

світової кризи рушилась і на Францію. Внаслідок пев-

них обставин вона виявилась особливо

затяжною і продовжувалась до 1936 р. У кризовий період відбу­лась крайня радикалізація внутрішньополітичних відносин, що було зумовлено відмінною від інших країн соціальною струк­турою французького суспільства, а також політичними традиці­ями країни. Поряд з посиленням демократичних і ліворадикаль­них течій підсилилась і фашизація країни за прикладом Італії і Німеччини. Боротьба між різними політичними силами визна­чила не тільки особливості антикризової політики, а й істотно вплинула на тривалість кризи.

За період кризи загальний рівень промислового виробництва впав на 1/3, виробництво сільськогосподарської продукції ско­ротилось на 40 %, обіг зовнішньої торгівлі — на 60 %. У країні розорилось 10 тис. дрібних промислових підприємств, 100 тис. торгових закладів, десятки крупних компаній. Зростало безро­біття (досягло 1,5 млн осіб), майже у 3 рази впали доходи селян.

Вихід із кризи французький уряд шукав у реформуванні еко­номіки шляхом політики дирижизму (посилення державного регулювання економіки). Це була економічна політика держави, що здійснювалась в умовах ринкової економіки і панування при-шгпюї иліісмості. Зачіпала нони в основному державний сектор.

Французький уряд продовжував політику збільшення дер­жавних замовлень для підприємств воєнно-промислового комп­лексу, надаючи їм кредити, податкові та митні пільги. Було роз­роблено і соціальну програму допомоги безробітним.

Економічна криза різко загострила соціально-економічні про­блеми. Пошуки шляхів виходу з неї привели до посилення про­тистояння різних політичних сил. Вершиною його були спроби фашистських організацій "Вогняні хрести" де ля Рока, "Аксьон франсез", "Патріотична ліга", яких підтримували великі моно­полії і представники церкви, за допомогою сили у лютому 1934 р. захопити владу. Створений з комуністів і соціалістів Народний фронт попередив цей путч. До початку 1936 р. Народний фронт під­тримували партія радикал-соціалістів, рух інтелігенції "Амстер­дам — Плейєль" та ін.

Нестабільність економіки Франції аж до кінця 30-х років стала наслідком непослідовності антикризових заходів, відсут­ності загальнонаціональної програми виходу з кризи. У резуль­таті цього Франція суттєво поступилася своїми позиціями на світових ринках. Державні асигнування на військове будівниц­тво дещо пожвавили економіку країни перед війною, але основні проблеми залишались невирішеними.

Разом з тим досвід Народного фронту підтвердив можливість і необхідність державного регулювання економіки в інтересах суспільства, показав можливість та ефективність спільних зу­силь держави і здорової частини суспільства у протистоянні то­талітаризму, фашизму. Діяльність його уряду заклала основи по­літики реформування економічних відносин на основі розвитку системи державного регулювання в інтересах широких мас су­спільства без застосування крайніх форм соціальної боротьби, трансформації самої капіталістичної системи.

Основні терміни і поняття

Стагнація, експансія, фритредерство, ревальвація, аншлюс, пря­мий і непрямий податки, націоналізація, державне регулю­вання.