7.Закони логіки

Не будь-яка сукупність понять, суджень, умовиводів дає нам ефективні міркування, а лише та сукупність, де між формами мислення є послідовний, несуперечливий зв'язок. Ці ознаки ефективних міркувань забезпечують логічні закони.

Отже, л о г і ч н и м з а к о н о м називають необхідний зв'язок між логічними формами у процесі побудови міркувань.

Існує чотири основні логічні закони:

- закон тотожності

- закон виключеного третього,

- закон протиріччя,

- закон достатньої підстави.

З а к о н т о т о ж н о с т і - це така вимога до процесу міркування, яка передбачає, що будь-яка думка в межах конкретного міркування повинна залишатися незмінною, тобто тотожною сама собі. Закон тотожності застерігає: перш ніж починати обговорення будь-якого питання, потрібно чітко визначити його зміст, а в процесі обговорення треба не підміняти даний зміст іншим, не припускати двозначностей. За інших умов зруйнується процес міркування, що приведе до непорозумінь між людьми під час обміну інформацією.

З а к о н п р о т и р і ч ч я - це така вимога до процесу міркування, яка передбачає, що два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними; у крайньому разі одне з них буде обов'язково хибним, а то й обидва можуть бути хибними.

Протилежними називаються судження, в яких про один і той же предмет думки, в один і той же час, в одному й тому ж відношенні проголошуються дві різні ознаки. Іноді засобами звичайної природної мови приховують просторові, часові, сутнісні відмінності та відношення предметів і ознак, про які йдеться в наших думках. Це дає змогу мовними засобами проголошувати думки, які зовні виглядають протилежними, хоча насправді такими не є.  Не буде протиріччя між судженнями "Київ - столиця України" і "Київ не є столицею України", якщо говориться про один і той же самий предмет, але взятий у різний час (певний час столицею України був Харків). Отже, закон протиріччя фіксує відношення між протилежними судженнями, яке називається л о г і ч н и м протиріччям.

Закон виключеного третього - це така вимога до процесу міркування, з якої випливає, що з двох суперечливих суджень одне буде обов'язково істинним, а друге буде обов'язково хибним - третього не може бути. Суперечливими називаються судження, в яких за конкретним предметом думки якась ознака стверджується і тут же заперечується. Стосовно цих суджень можна стверджувати, що істинність одного однозначно обумовлює хибність другого і, навпаки. Закон застосовується лише до минулого і теперішнього часу, лише до суджень з непорожнім суб’єктом.

Закон достатньої підстави - це така вимога до процесу міркування, яка передбачає, що для того, щоб визнати певну думку істинною, слід мати достатню підставу. Закон був сформульований у ХУП ст. Готфрідом Лейбніцем. Він характеризує таку рису міркування, як обґрунтованість.

Достатня підстава - це судження або множина суджень, істинність яких встановлена раніше, не викликає сумніву і, що саме головне, форма або структура побудови яких змушує визнати з необхідністю істинність судження, яке проголошується або стверджується. Таким чином, закон достатньої підстави фіксує співвідношення власне достатньої підстави і того положення, яке потрібно обґрунтувати.