21) Класифікація магматичних порід

• За умовами утворення

  • Інтрузивні

  • Гіпабісальні

  • Ефузивні

    • Експлозивні

• За хімічним складом

  • Ультраосновні

  • Основні

  • Середні

  • Кислі

• За структурою

  • Афанітові

  • Криптокристалічні

  • Фенокристалічні

22) Класифікація осадових уламкових порід

За способом утворення осадові гірські породи поділяють на:

• уламкові (конґломерати, галька, піски, леси тощо),

• глинисті (каолінітові, монтморилонітові глини, вторинні каоліни тощо) й

• хіміко-органогенні (вапняки, солі, трепели, вугілля викопне тощо).

23) Види води в гірських породах

У гірських породах вода знаходиться в порах та пустотах (порожнинах) у таких агрегатних станах: у вигляді пари (пароподібна), рідини та твердого тіла (лід).

Пароподібна вода розташовується у верхній товщі земної кори. У цій зоні постійно і поступово здійснюється обмін між повітрям та парою атмосфери, між повітрям та парою пустот і пор гірських порід. Тому ця зона одержала назву зони аерації. Потужність її неоднакова і залежить від типу порід, кліматичних умов місцевості і досягає інколи 12 - 16 м від поверхні Землі.

На міграцію водяної пари переважаючий вплив чинить температура. З цим фактом пов'язується таке явище, яке одержало назву екранування води під фундаментами споруд. Справа в тому, що влітку гірські породи (грунти) на незабудованих майданчиках прогріваються вільніше, ніж під фундаментами, і водяна пара за законами аеродинаміки прямує під фундаменти, де частково конденсується, збільшуючи вологість ґрунту і як наслідок - збільшується осідання споруди.

Рідка вода, або вода у вигляді рідини, підрозділяється на два типи: вільну, або гравітаційну, та капілярну.

Капілярна вода міститься в гірських породах з капілярними порами та тріщинами, ширина (розкриття) яких менше 0,25 мм, а діаметр пор менше 1 мм. Утримується капілярна вода за рахунок капілярних (меніскових) сил.

Формується вона за рахунок атмосферних опадів та розтавання снігу, а також за рахунок підняття за законами капілярного руху від нижніх водонасичених гірських порід.

24) Артезіанські води

Артезіа́нські во́ди — напорні підземні води, розташовані у водоносних шарах між водонепроникними шарами. Розкриті свердловинами, вони піднімаються вище водотривкої покрівлі, іноді фонтанують. Артезіанські води — напірні підземні води. Напірні властивості у водоносному горизонті виникають завдяки своєрідному заляганню верств гірських порід, коли водовмісні породи підстелюються і вкриваються водонепроникними. Артезіанські води звичайно знаходяться у западинах, мульдах, синкліналях, у кристалічних породах, розбитих тріщинами та тектонічними розривами. Райони з відповідною геологічною будовою, що характеризуються системою водоносних горизонтів, які з глибиною змінюють один одного, називаються артезіанськими басейнами.

25) Генетичні типи підземних вод

1. Пластові  — зазвичай розвинуті в осадових породах.

2. Тріщинно-жильні — в метаморфічних та інтрузивних породах.

3. Лавові  — в ефузивних породах.

26) Карст – це особливий процес розчинення, або вилуговування, тріщинуватих розчинних гірських порід підземними та поверхневими водами, в результаті якого на поверхні Землі утворюються різноманітні западини, а на глибині – порожнини, канали та печери. До розчинних порід, які піддаються карстуванню належать солі, гіпси, вапняки, доломіти та крейдяні відклади. Відповідно з цим, розрізняють соляний, гіпсовий та карбонатний карст, а необхідною умовою його розвитку є:

1.Наявність порід, що карстуються; 2. Достатня кількість опадів (в рідкому стані) чи підземних вод; 3. Можливість інфільтрації поверхневих вод в породи, що можуть карстуватися. Якщо розчинні породи покриваютьсяводотривким шаром (наприклад глинами чи лесоподібними суглинками), то поверхневі води не можуть проникнути крізь них у нижчележачі шари; 4. Тріщинуватість порід, що можуть карстуватися — порода, що лежить суцільним пластом не буде розмиватися, а станеводотривким ложем для горизонту підземних вод.

27)Залежно від форми проявлення розрізняють два типи карсту: поверхневий, або відкритий, та покритий карст. Поверхневий карст проявляється безпосередньо на поверхні землі, що призводить до суттєвих змін у рельєфі. До поверхневих карстових форм рельєфу відносяться: 1) карри, які являють собою незначні заглиблення у вигляді вибоїн, промоїн та борозн глибиною від декількох сантиметрів до 1-2 м (рис. 5.26);

2) понори, якими називаються вертикальні, або похилі порожнини значної глибини, що поглинають поверхневі води;

3) карстові вирви, або лійки.

Останні є найпоширенішими серед зазначених форм і залежно від умов розвитку поділяються на: а) вирви поверхневого вилуговування, позв’язані з розчинною дією метеорних вод; б) вирви провальні, які утворюються внаслідок обвалення склепінь підземних карстових порожнин. Найбільшими за розмірами поверхневими карстовими формами є карстові улоговини

28) Покритий карст відрізняється від поверхневого тим, що закарстовані утворення перекриваються нерозчинними або слабо розчинними гірськими породами. Форми поверхневого вилуговування тут відсутні і процес відбувається на глибині. При формуванні покритого карсту здебільшого на поверхні утворюються карстові суфозійні тарілкоподібні форми, виражені в просіданні земної поверхні, а також неглибокі понори. На контакті із закарстованими породами відбувається процес переміщення матеріалу з порід які перекривають карст, у розташовані нижче карстові порожнини і, таким чином, утворюються вирви просідання.

Ступінь закарстованості масивів розчинних порід залежить від гідродинамічних умов. Враховуючи характер руху та режим підземних вод, виділяють декілька гідродинамічних зон: І – зона аерації, де інфільтраційні води, з якими пов’язано формування поверхневих карстових форм, характеризуються низхідним рухом; ІІ – зона сезонного коливання рівня тріщинно-карстових вод, для якої характерние горизонтальне переміщення мас води при високому її рівні, та вертикальний рух, що спричиняє направлене вилуговування порід – при низькому рівні; ІІІ – зона повного насичення, яка знаходиться в сфері дії дренажу гідрографічної мережі, що прорізає масив порід, які піддаються карстуванню. Ця зона має найбільше значення при розвитку підземних карстових печер та каналів.

29)  Колір мінералів визначається ∙х хімічним складом, кристалічною структурою, механічними домішками. Розрізняють колір мінералів в кусках і в порошку. Справа в тому, що лише порівняно незначна кількість ∙х володіє постійним забарвленням (малахіт зелений, сірка жовта, кіновар червона), багато мінеральних видів різнобарвні (флюорит може бути жовтий, коричневий, рожевий, зелений, фіолетовий, безбарвний; кварц білий, чорний, димчастий, рожевий, зелений і т.д.). Тому надійнішою ознакою є колір порошку мінералу, або його риска. Колір риски визначають, потерши мінералом об шереховату поверхню фарфорової пластинки (бісквіта). Так, наприклад, колір риски різнобарвного флюориту завжди білий. Колір риски можна, однак, визначити лише для порівняно м'яких мінералів. Якщо ж твердість ∙х перевищує твердість бісквіту (5 ), то вони дряпають його, не залишаючи риски. Таким чином, для кожного мінералу встановлюють, по можливості, дві характеристики колір його в куску, який визначається візуально і колір риски. Остання характеристика особливо важлива для непрозорих, густозабарвлених мінералів, у прозорих і напівпрозорих різновидностей порошок, як правило, безбарвний, білий.

Інколи на поверхні деяких мінералів (халькопірит, борніт) можна спостерігати характерну райдужну плівку п о б і ж а л і с т ь. Утворюється вона внаслідок окислення поверхні мінералів і може служити доброю діагностичною ознакою.

На поверхні деяких польових шпатів (лабрадор) часто спостерігаються голубуваті чи зеленкуваті переливи (іризація), обумовлені інтерференцією світла в ∙х поверхневих частинах.

30(С п а й н і с т ь. Це здатність мінералів розколюватись при ударі в окремих кристалографічних напрямках з утворенням гладких або дзеркальних поверхонь - поверхонь спайності.

Спайність притаманна тільки кристалічним мінералам  і відсутня у монокристалів. Напрямок площин спайності не випадковий і відповідає напрямкам найбільш щільних кристалічних решіток. Спайність може спостерігатись в одному, двох, трьох, чотирьох і навіть шести напрямках. Слід розрізняти площини спайності від граней кристалу. Наприклад, у кварці спайність відсутня, хоч він і зустрічається часто у формі кристалів із гладкими поверхнями.

Фізично спайність обумовлена тим, що зовнішні зв'язки між кристалами значно слабші від внутрішніх структурних зв'язків між елементарними частинками.

Розрізняють такі види спайності:

а) дуже досконала - мінерал легко розколюється за визначеним напрямком на окремі пластинки, листочки або лусочки (слюда, графіт, гіпс та ін.);

б) досконала - при ударі мінерал розколюється рівними, гладенькими площинами на уламки, які нагадують первинні кристали (галіт, кальцит та ін.);

в) недосконала - розпізнається важко на уламках мінералу. Значна частина уламків обмежена неправильними поверхнями (апатит, берил та ін.).

г) спайність відсутня. При ударі мінерал розколюється у випадкових напрямках із неправильними поверхнями злому (кварц, лімоніт та ін.).

31) Деякі мінерали мають здатність розколюватись у певних напрямках з утворенням плоскої дзеркальної поверхні. Ця властивість називається спайністю, а площини, по яких вони розколюються,  площинами спайності. Різні мінерали мають спайність різного ступеня досконалості:

• 1. спайність цілком досконала – мінерал легко розщеплюється на тонкі листочки, нерівний злам спостерігається дуже рідко;

• 2. спайність досконала – мінерал розламується переважно по площинам спайності, нерівний злам отримати важко;

• 3. спайність ясна (середня) – на уламках мінералу помітити її важко, поверхня зламу найчастіше раковиста;

• 4. спайність недосконала – практично відсутня, поверхня зламу завжди нерівна.

Площини спайності орієнтовані за певними кристалографічними напрямками. Так, кам’яна сіль і галеніт мають досконалу спайність по кубу, кальцит – по ромбоедру, флюорит – по октаедру і т.д. Тому в межах крупних систематичних одиниць можна говорити про спайність, властиву до певної сингонії. Часто в одному й тому ж мінералі різноорієнтовані площини спайності мають різний ступінь досконалості.

32) Для мінералів з недосконалою чи цілком недосконалою спайністю важливою діагностичною ознакою може служити з л а м тобто характер поверхні нерівних уламків, на які мінерал розколюється при ударі. Найбільш поширеними видами злому є раковистий. Гладка випукла поверхня з концентричною ребристістю, що нагадує черепашку деяких молюсків (кварц); с к а б и с т и й характерний для стовпчастих чи волокнистих агрегатів деяких мінералів на поперечному сколі (рогова обманка, азбест); з е м л и с т и й характерний для тонкозернистих, пилуватих агрегатів (лімоніт); в о л о к н и с т и й (хризотил азбест);с х і д ч а с т и й з характерними сходоподібними уступами (галеніт); н е р і в н и й (нефелін, апатит) тощо.

33) Тверді продукти виверження утворюються у результаті розбризкування і застигання в повітрі лави, розпушування і викидання застиглої лави попередніх вивержень. Серед твердих продуктів виверження за розмірами розрізняють: вулканічний попіл, вулканічний пісок, вулканічні камінці – лапілі та вулканічні бомби (інколи у декілька тонн вагою). 

34) Твердість гірських порід і мінералів — властивість чинити опір зовнішньому механічному впливу іншого твердішого тіла, тобто деформуванню при місцевій силовій дії твердих тіл на їхню поверхню. Зумовлена головним чином міцністю кристалічної ґратки і її механічними параметрами

У залежності від методу випробування розрізнюють твердість дряпання, втиснення, шліфування. Найбільш древнім є спосіб дряпання еталонними мінералами шкали Мооса, точніше визначення твердості дряпанням проводиться з допомогою спеціальних приладів – склерометрів та мікротвердометрів.

У практиці широко застосовується шкала Мооса – десятибальна шкала твердості мінералів, за якою розрізняють десять ступенів твердості. Відносна твердість мінералів за цією шкалою визначається шляхом дряпання мінералу, який досліджується, гострими краями еталонних мінералів (пасивна твердість) або дряпання еталонних мінералів досліджуваним зразком (активна твердість). Еталонами є: 1 – тальк, 2 – гіпс, 3 – кальцит, 4 – флюорит, 5 – апатит, 6 – ортоклаз, 7 – кварц, 8 – топаз, 9 – корунд, 10 – алмаз. Мінерал з більшою твердістю дряпає мінерал з меншою твердістю, тобто кожний наступний мінерал цього ряду здатний дряпати попередній мінерал, але не дряпає наступного за ним, твердішого. Якщо, наприклад, гіпс не залишає подряпини на поверхні мінералу, що досліджується, а кальцит залишає, то його твердість вважають рівною 2,5. Шкалу Мооса використовують для швидкої діагностики мінералів. Визначення твердості за шкалою Мооса зручне в польових умовах.

Для визначення твердості мінералів у лабораторних умовах користуються підручними предметами, твердість яких відома: м'який олівець - 1, ніготь - 2,5; мідна монета - 3-4; скло - 5-5,5; лезо бритви - 5-6;

терпуг - 7.

Скло дряпає всі мінерали з твердістю менше 5, а мінерали з твердістю більше 5 самі дряпають скло. Цими підручними засобами можна визначити твердість більшості мінералів, оскільки мінерали з твердістю більше 6 зустрічаються порівняно рідко.

35) Блиск - якісна характеристика відбитого мінералом світла. Деякі непрозорі мінерали сильно відбивають світло і мають металевий блиск. Це характерно для рудних мінералів, наприклад, галеніту (мінерал свинцю), халькопіріта і борніта (мінерали міді), аргентіта і акантіта (мінерали срібла). Більшість мінералів поглинають або пропускають значну частину падаючого на них світла і володіють неметаллическим блиском. Деякі мінерали мають блиск, перехідний від металевого до неметалічних, який називається напівметалевих.  Характер блиску залежить від показника заломлення, а обидва вони - від хімічного складу і кристалічної структури мінералу. У загальному випадку прозорі мінерали, що містять атоми важких металів, відрізняються сильним блиском і високим показником заломлення. До цієї групи відносяться такі розповсюджені мінерали, як англезіт (сульфат свинцю), каситерит (оксид олова) і титанів, або сфен (силікат кальцію і титану). Мінерали, що складаються з відносно легких елементів, також можуть мати сильний блиск і високий показник заломлення, якщо їх атоми щільно упаковані і утримуються сильними хімічними зв'язками. Яскравим прикладом є алмаз, який складається тільки з одного легкого елемента вуглецю Деякі блиски (жирний, восковий, матовий, шовковистий і ін) залежать від стану поверхні мінералу або від будови мінерального агрегату; смоляний блиск характерний для багатьох аморфних речовин (у тому числі мінералів, що містять радіоактивні елементи уран або торій). 

Розрізнюють блиски:

• скляний,

• алмазний,

• напівметалічний,

• металічний, а також

• масний

• смолистий, та Блиск, що характеризує агрегати мінералів при грубій нерівності поверхні:

• восковий, а при тонкій —

• матовий.

36) У земній корі в результаті ендогенних і екзогенних процесів виникає велика кількість розривів, які відповідно відносяться до тектонічних і нетектонічних порушень. Щоб відрізнити їх між собою потрібно добре розуміти їх виникнення на основі теоретичних знань і мати достатній досвід польових спостережень. 

Розриви суцільності шарів чи пластів порід можуть бути без зміщення по розривах (це так звані діаклази) і зі зміщенням з різної амплітуди та в різних напрямках (параклази).  За ступенем прояву розриви (тріщини) поділяють на 4 групи: 

- поперечні – в напрямку падіння шару осадочних, метаморфічних чи магматичних порід; 

- поздовжні – направлені паралельно до простягання шарів порід; 

- косо направлені – під кутом відносно простягання; 

- згідно направлені – що проходять всередині шарів паралельно до нашарування. 

Нетектонічні розриви виникають при утворенні зсувів, обвалів, провалів; від великого тиску на породи біля обривів (наприклад, від великих споруд); в результаті фізичного вивітрювання (до глибини 10 - 15 м і більше). 

Тектонічні розриви, як правило, простежуються в різних за складом породах, мають певну систему спрямування і кутів падіння. Серед них розрізняють розриви суцільності порід під впливом сил, які діють на розтягування. Вони спостерігаються паралельно до осей складок або на схилах великих прогинів. Їx називають тріщинами відриву. Вони, як правило, вертикальні, або круто нахилені і рівно направлені. Так звані тріщини відколювання  утворюються при переміщеннях одної ді­лянки земної кори відносно іншої або в результаті стискання шарів земної кори. Ці тріщини виникають переважно при гороутвореннях або при вертикальних рухах в межах платформ. При цьому нерідко відколюються і щільні осадочні породи, що покривають фундамент. 

Розсув – це розрив у земній корі, у якого блоки земної кори розходяться в різні боки від тріщини. Вони часто заповнені магматичними породами у вигляді дайок.  

Найбільшими розривними порушеннями земної кори прийнято вважати складну систему грабенів і розсувів, які утворили рифтові долини  (від англ. rift – розщілина) в межах найвищих  частин Серединно-океанічних хребтів, систему Великих Африканських озер, дно Червоного моря і Байкалу. На території України великий розсув утворився на межі Українського щита і Причорноморської западини (він перекритий осадочним чохлом).

Нерідко в шарах порід виникають паралельні дрібні тріщини. Таке явище називається кліважем. В одних випадках система дрібних тріщин може бути виражена паралельно до нашарування, в інших – пересікати шари під різним кутом. 

Розглянуті випадки тектонічних розривів характерні тим, що вздовж тріщин не відбувається переміщень гірських порід або вони незначні. І хоч вони в цілому добре помітні, основна роль у формуванні різних структур належить розривам із зміщенням по площині розриву. 

Розглянемо найбільш характерні з них, які можна спостерігати у великих кар’єрах Кривого Рогу, Житомирщини, в каньйонах приток середнього Дністра, в горах Криму і Карпат, на Донецькій височині. 

Скид – розривне порушення із зміщенням, у якого поверхня розриву (площина) нахилена в бік опущених порід. В скидах розрізняють лежаче крило  (А), опущене або висяче крило (Б), поверхню розриву або зміщувача (В), кут падіння зміщувача, амплітуду по зміщувачу (а₁ – б₁), амплітуду по вертикалі (а₂ – б₂). Поверхня зміщувача часто гладенька і блискуча, від того одержала назву “дзеркала сковзання”. У великих розривах в зоні зміщувача породи перетираються і переходять у так звані мілоніти (вiд лат. mile – млин).

По відношенню до простягання порід скиди бувають поздовжні, поперечні і косі. 

Підкид – порушення, у якого поверхня розриву нахилена в бік припіднятих порід. В підкидах теж є опущене або лежаче крило і припідняте або висяче крило, а також ті самі характеристики по зміщенню, що і в скиду.  

Грабен ( від нім. Graben – рів ) – геологічна структура, яка утворена скидами або підкидами, в результаті чого центральна частина виявилась, опущеною. Вони часто співпадають з річковими долинами (Рейну, Іордану та ін.) 

Горст ( від нім. Horst – височина ) – структура яка також утворена скидами або підкидами, в результаті чого центральна частина виявилась припіднятою. Вони утворили гори Шварцвальд і Вогези, складають основні масиви Тянь-Шаню, Східних Саян, гір Прибайкалля, Забайкалля та Алтаю. 

Як грабен так і горст бувають прості і складні, тобто з кількома ступінчасто-зміщеними вниз чи піднятими блоками 

Здвиг – розривне порушення, у якого відбулося переміщення порід в горизонтальному напрямку. Виділяють праве і ліве крило, здвигу, ази­мут простягання, амплітуду зміщення і кут падіння зміщувача. В природі невеликі, доступні для огляду здвиги трапляються рідко. Зате великі,  що встановлені геологічними дослідженнями на суші чи на дні океанів відомі досить широко і нерідко добре відображені навіть на оглядових картах (наприклад, Сан-Андреас – в США, з амплітудою до 900 км) .

Для визначення правого і лівого крила здвигу потрібно вказати ( і позначити, якщо потрібно, на карті чи схемі) точку спостереження. Якщо відносно спостерігача крило здвигу перемістилось по зміщувачу вправо ( або по годинниковій стрілці ) – то це буде правий здвиг, якщо вліво – ( проти годинниковій стрілки ) – то лівий.

Насув – розривне порушення, яке виникло в результаті насування  нижніх шарів на верхні. Це відбувається, як правило, при складчастих процесах, коли в результаті горизонтального або діагонального тиску розриваються складки. 

37.що таке мінерал,та у якій формі зустрічається в природі? мінерали – це природні хімічні сполуки або самородні елементи, які утворились в результаті фізико-хімічних процесів у земній корі і на її поверхні. Утворення мінералів може також бути пов'язане з біохімічними процесами, що викликані життєдіяльністю організмів. У природі мінерали знаходяться у вигляді мінеральних агрегатів. Існують такі форми мінеральних агрегатів:1) монокристал – одиничний, добре виражений багатогранник, який може мати форму куба, ромба, піраміди, тетраедра, тощо (кальцит, кварц);2) друзи – кристали, які зрослись одним кінцем до спільної основи (гірський кришталь, кварц);3) дендрити – гіллясті деревоподібні агрегати (мідь, срібло, окисли заліза і марганцю);4) конкреції – кулеподібні агрегати, іноді з радіальною будовою в середині (фосфорит, марказит);5) секреції – порожнини в гірській породі заповнені мінералами;6) ооліти – невеликі кульки, які можуть бути зцементовані і незцементовані (боксит, піролюзит);7) натічні форми: сталактити і сталагміти . Утворюються при виділенні мінералів з розчину.

38.Коливальні рухи земної кори. Це повільні плавні безперервні вертикальні переміщення мас гірських порід; одна з форм тектонічних рухів. Проявляються в піднятті одних територій і опусканні суміжних при численних змінах напряму руху. Виділяють два різновиди коливальних рухів — загальні і хвильові. Вони охоплюють значні території і впливають на зміни рівня Світового океану, що є однією з причин трансгресій і регресій моря. Ці рухи не спричинюють перетворення речовини земної кори та істотних деформацій гірських порід, як це відбувається при складкоутворенні і гороутворенні, але впливають на зміну структури земної кори в цілому. Коливальні рухи земної кори , які почалися в неогені і беруть участь у створенні сучасних форм рельєфу, називаються новітніми рухами земної кори . Більшість дослідників причину К. р. з. к. вбачають у глибинних процесах, які відбуваються в мантії Землі, — диференціації підкорової речовини і зміні її фазового стану, що викликає хвильову пульсацію поверхні мантії, яка передається земній корі. В геологічній літературі поряд з терміном "коливальні рухи земної кори" застосовують і термін "епейрогенічні рухи".

39.Інтрузивні магматичні породи. Інтрузивні гірські породи – це магматичні гірські породи, що утворилися внаслідок кристалізації магми в глибинах земної кори.Формуються в умовах повільного охолодження магми під високим тиском і за активної участі легких компонентів. Мають повнокристалічну структуру, текстура порід звичайно масивна.

За глибинами їх утворення розрізняють :

• абісальні, які утворилися на великих глибинах (понад 5 км),

• мезоабісальні — на середніх,

• гіпабісальні — на невеликих глибинах.

Поділяють за вмістом кремнезему (у%) на:

• кислі — 64-78,

• середні — 53-64, основні — 44-53 та

• ультраосновні — 30-44.

В Україні І.г.п. входять до складу кристалічного фундаменту. Значною мірою вони складають Український щит, де представлені переважно гранітами багатьох мінералогічних різновидів. Окремі масиви щита складені основними породами (габро, габро-норитами, лабрадоритами) і гранітами із вмістом лужних та сублужних темно-барвних мінералів . Майже всі І.г.п. використовують як мінеральну сировину будови мінералів .

40.Що таке границя Мохо. Кордон Мохоровичича (скорочено Мохо ) - нижня межа земної кори , на якій відбувається різке збільшення швидкостей поздовжніх сейсмічних хвиль з 6,7-7,6 до 7,9-8,2 км / с і поперечних - з 3,6 -4,2 до 4,4-4,7 км / с. Щільність речовини також зростає стрибком , імовірно , з 2,9-3 до 3,1-3,5 т / м ³ [ 1 ] .Границя Мохо простежується по всій Земній кулі на глибині від 5 до 70 км . Вона може не збігатися з межею земної кори і мантії , найімовірніше , будучи кордоном розділу шарів різного хімічного складу. Поверхня , як правило , повторює рельєф місцевості. У загальних рисах форма поверхні Мохоровичича являє собою дзеркальне відображення рельєфу зовнішньої поверхні літосфери : під океанами вона вища , під континентальними рівнинами - нижче.Встановлено в 1909 році хорватським геофізиком і сейсмологом Андрієм Мохоровичичем на підставі сейсмічних даних. Було відмічено , що сейсмограму неглибоких землетрусів має дві і більше акустичних сигналів : прямий і заломлений .

41.Ефузивні магматичні породи. Ефузивні магматичні породи утворюються у випадку остигання на поверхні Землі розплавленої рідкої магми, що піднімається із глибин планети під впливом вулканічних сил. Своїм мінеральним складом ефузивні породи повторюють інтрузивні - обидві групи порід походять із тих самих магм. Ефузивні породи, як і інтрузивні, стають темніше й важче із зниженням вмісту силікатної кислот . Різниця між ефузивними і інтрузивними породами полягає в їх структурі. Лави, що утворюють ефузиви , остигають швидше магми інтрузивів - через це у ефузивах кристали мінералів в основному мікроскопічних розмірів, непомітні для звичайного ока. Тільки деякі окремі, більші кристали бувають добре утворені - вони мають виражені контури й свою власну унікальну форму. Подібну структуру гірських порід називають порфіровою. Вона є характерною рисою ефузивних порід: окремо утворені кристали розташовуються в основній масі породи. У випадку дуже швидкого остигання магми (при низьких температурах її остигання, контакті з льодом або водою) кристали не встигають з'явитися взагалі, і вся маса породи виходить аморфною. Ефузивні породи прийнято розрізняти за наступними ознаками:

1. Порфірова структура - утворені тільки окремі кристали.

2. Основна маса щільної (мікрозернистої) або аморфної (скловатої) структури.

3. Наявність чисельних дрібних порожнеч.

4. Текстури течії - орієнтування окремих компонентів породи, шаруватого розподілу забарвлення або овальної форми сплощених і витягнутих порожнеч.

5. Часто можна спостерігати утворення стовпів.

6. Породи поділяються в межах ряду як за інтенсивністю забарвлення (від світлого до темного), так і за мінеральним складом.

42.Що таке астеносфера?. Астеносфера — середня частина верхньої мантії Землі. Верхня частина мантії (до глибини 410 км) представлена шаром Гутенберга. Всередині цього шару, в інтервалі глибин 70—150 км, під твердою частиною розташовано шар розплавленої речовини мантії. Земна кора разом з твердою частиною шару Гутенберга утворюють єдиний жорсткий шар, що лежить на астеносфері, який називається літосферою. Глибина залягання астеносфери під континентами — близько 100–120 км, під океанами — близько 50—60 км, товщина 100–170 км. Вважають, що речовина астеносфери перебуває у в'язкопластичному стані. В астеносфері відбувається перетікання речовини, що викликає вертикальні та горизонтальні тектонічні рухи блоків літосфери. Флюїди і магма, які потрапляють у земну кору з астеносфери, беруть участь у формуванні покладів корисних копалин. Крім того, астеносфера відіграє важливу роль в ендогенних процесах в земній корі (магматизм, метаморфізм).

43.Що таке гірські породи?. Гірські породи — природні агрегати однорідних або різних мінералів, утворених за певних геологічних умов у земній корі або на її поверхні. М. С. Шатський визначав гірську породу, як парагенезис мінералів. Як правило, гірськими породами вважаються тільки тверді тіла, хоча в широкому розумінні до гірських порід входять також рідкі речовини (вода, нафта тощо) та природні гази. Є метаморфічні гірські породи,осадові,магматичні.

44.Уламкові осадові породи ти принципи їх класифікації. Уламкові гірські породи– осадові гірські породи, що складаються повністю чи переважно з уламків різних гірських порід і мінералів. Розрізняють уламкові гірські породи пухкі й зцементовані. За розмірами уламків їх поділяють на грубоуламкові (псефіти), піщані (псаміти), пилуваті (алеврити) й глинисті (пеліти) породи. У зцементованих У.г.п. зв'язуючою речовиною служать карбонати (кальцит, доломіт), оксиди кремнію (опал, халцедон, кварц), оксиди заліза (лімоніт, ґетит і інш.), глинисті мінерали і ряд інші г.п. У.г.п. часто містять органічні залишки: цілі раковини або їх уламки – детрит молюсків, коралів, стовбури і гілки дерев і т.п. Грубоуламкові породи, або псефіти мають розмір уламків понад 1 мм (незцементовані – брили – понад 1000 мм, валуни – 100-1000 мм, гальку, щебінь – 10-100 мм, жорства, ґравій – 1-10 мм; зцементовані – конґломерати, брекчії, гравеліти і інш.); піщані породи, або псаміти – розмір частинок 1-0,05 мм – за інш. класифікацією 1-0,1 (2-0,05 мм) – це піски і пісковики; пилуваті породи, або алеврити, з розміром частинок 0,05-0,005 мм (алеврити і алевроліти); глинисті породи, або пеліти, з розміром частинок менше 0,005 мм (глини, аргіліти і інш.). Глинисті породи можуть бути як хімічного, так і уламкового походження. Виділяються також У.г.п. змішаного складу. До них відносять суглинки і супісок. Син. – кластичні гірські породи.

45.Коливальні рухи земної кори. Це повільні плавні безперервні вертикальні переміщення мас гірських порід; одна з форм тектонічних рухів. Проявляються в піднятті одних територій і опусканні суміжних при численних змінах напряму руху. Виділяють два різновиди коливальних рухів — загальні і хвильові. Вони охоплюють значні території і впливають на зміни рівня Світового океану, що є однією з причин трансгресій і регресій моря. Ці рухи не спричинюють перетворення речовини земної кори та істотних деформацій гірських порід, як це відбувається при складкоутворенні і гороутворенні, але впливають на зміну структури земної кори в цілому. Коливальні рухи земної кори , які почалися в неогені і беруть участь у створенні сучасних форм рельєфу, називаються новітніми рухами земної кори . Більшість дослідників причину К. р. з. к. вбачають у глибинних процесах, які відбуваються в мантії Землі, — диференціації підкорової речовини і зміні її фазового стану, що викликає хвильову пульсацію поверхні мантії, яка передається земній корі. В геологічній літературі поряд з терміном "коливальні рухи земної кори" застосовують і термін "епейрогенічні рухи".

46.Хемогенні осадові породи та принцип їх класифікації. Хімічні (хемогенні) осадові гірські породи утворились внаслідок випадання солей із водних розчинів у водоймищах або в результаті різних хімічних реакцій у земній корі чи на її поверхні. Характерною особливістю цих порід є їхній мономінеральний склад, кристалічна структура та щільна, масивна текстура. Кам’яна сіль. Структура повнокристалічна, серєдньо- або крупнозерниста. Текстура масивна, щільна. Солона на смак. Колір світлий, жовтуватий (з домішками). Окремі кристали прозорі або напівпрозорі, складається головним чином із галіту. Гіпс. Мономінеральна порода, яка складається із мінералу тієї ж назви. Структура дрібнозерниста (цукроподібна), волокниста або пластинчаста. Текстура щільна. Колір білий, рожевий, жовтий. Дряпається нігтем. Ангідрит - обезводнений гіпс більш міцної будови. Структура середньо або дрібнокристалічна. Текстура масивна, щільна. Колір біло-блакитний, інколи рожевий. Доломіт - порода потайнокристалічної будови, щільної текстури. Складається із мінералу доломіту, кальциту (до 5%) та глинистих частинок. Колір темно-сірий, інколи білий. Реагує з соляною кислотою у порошку або при нагріванні.

47.Форма залягання осадових гірських порід. Осадовим породам притаманні форми горизонтального, похилого та складчастого залягання. Лише дуже рідко зустрічаються інші форми залягання, що відрізняються крайнім своєрідністю.

Складками прийнято називати хвилеподібні вигини площинних текстур гірських порід, а також вигини сплощені або подовжених геологічних тіл, що утворюються при пластичних деформаціях.

Осадові породи при непорушеному первинному їх заляганні розташовуються майже горизонтально . Серед розривних порушень виділяються крутопадаючі порушення, що викликають розрив суцільності пластів з рухом прилеглих блоків порід у вертикальному, горизонтальному або похилому напрямах (скидання, зрушення, розсування, насування).

48.Метаморфічні гірські породи та їх типи. Метаморфічні гірські — гірські породи, що утворилися внаслідок метаморфізму осадових і магматичних порід і характеризуються зернистою будовою, здебільшого сланцюватою текстурою. До них відносять глинисті сланці, філіти, гнейси, кварцити тощо.Розрізняють:метапеліти — похідні кислих осадових і вивержених порід (аргілітів, алевролітів, пісковиків, гранітоїдних вулканітів та інтрузивних гірських порід) і метабазити — похідні основних осадових і магматичних порід.Осторонь стоять карбонатні гірські породи — мармури, кальцифіри, карбонатні катаклазити. За характером температурного впливу розрізняють регіонально- і контактово- метаморфізовані гірські породи.На території України поширені в межах Українського щита, у Кримських горах і Карпатах.

49.Види метаморфізму.Метаморфізм — процес твердофазної мінеральної і структурної зміни гірських порід під впливом температури, тиску, підземних розсолів, часто в присутності флюїду. Виділяють ізохімічний метаморфізм — при якому хімічний склад породи змінюється неістотно, і неізохімічний метаморфізм (метасоматоз) для якого характерна помітна зміна хімічного складу породи, в результаті перенесення компонентів флюїдом. Розрізнюють такі типи метаморфізму: контактовий, регіональний та динамометаморфізм. Контактовий метаморфізм має місце на контакті прориву магми в товщу земної кори. Характерною особливістю такого типу метаморфізму є повнокристалічна структура, масивна текстура і невелика пористість. Регіональний метаморфізм має місце при зануренні порід на велику глибину при високих температурах і тиску. Характерною особливістю такого метаморфізму є сланцева або гнейсова (смугаста) текстура та кристалічнозерниста структура. Динамометаморфізм обумовлений одностороннім тиском при гороутворенні. Відмінними ознаками гірських порід такого типу метаморфізму є безладна структура та текстура .Опис гірської породи починають з визначення структури та текстури, що вказують на її походження (тип метаморфізму). За мінеральним складом і зовнішніми ознаками визначають назву гірської породи.