89. Що означає поняття "етнос"?

Етнос (грец. thnos – плем'я, народ) – історично сформована група людей, об'єднана спільним походженням, мовними та культурними ознаками.

Ще древні греки користувалися словом «етнос», коли хотіли позначити інші народи, греками не є. У російській мові аналогом терміна довгий час було поняття «народ». Однак у науковий обіг поняття «етнос» було введено в 1923 р. російським вченим-емігрантом С.М. Шірокогоровим: «Раса є група людей, що говорять на одній мові, визнають своє єдине походження, що володіють комплексом звичаїв, укладом життя, що зберігаються й освячені традицією і відрізняється нею від таких інших груп». При такому розумінні етносу враховується спільність культури: етногенез, побут, традиції, мову.

На сьогоднішній день можна позначити два підходи в тлумаченні цього терміна: по-перше, як форми існування самої людини та її культури з урахуванням впливу природних факторів (наприклад, в концепції Л.М. Гумільова), по-друге, як історико-соціальної системи , що припускає її зародження, розвиток і зміна структури. При такій інтерпретації етносу його розселення може не збігатися з кордонами держав. Окремі групи (діаспори) росіян, вірмен, євреїв, поляків та ін; проживаючи за межами своєї національної державності, відносяться до свого етносу. Генезис будь-якого етносу передбачає значну протяжність у часі.

Формування історико-культурних ареалів часто відбувається навколо певних елементів культури, наприклад, мови чи релігії. У цьому сенсі йдеться: «романська культура», «світ ісламу», «християнська культура».

Основні умови виникнення етносу – спільність території і мови – згодом виступають в якості її головних ознак. При цьому етнос може складатися і з різномовних елементів.

Додатковими умовами складання етнічної спільності можуть служити спільність релігії, близькість компонентів етносу в расовому відношенні або наявність значних метисна (перехідних) груп.

91. Національна політика України

Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання між-національних відносин. В розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона покликана забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконаннями усіма громадянами своїх обов’язків; створювати умови, при яких кожний громадянин зміг розмовляти та вчитися рідною мовою; дотримуватися звичаїв та традицій, близьких йому. Держава – це не етнічна спільність, а спів-товариство людей, що живуть на одній території. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонаціональна. В українській державі розроблені та проголошені найбільш демократичні принципи національної політики. 1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України – важливий документ, що проголошує основи національної політики Української держави. В ній визначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного співтовариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та може бути покарана за законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов та культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де мешкають компактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості

92. Назвіть основні типи виборчих систем.

 Партійні системи. Під партійною системою розуміють сукупність існуючих в суспільстві політичних партій і їх взаємозв'язок. Партійна система пов'язана з соціальною природою влади, методами її здійснення, історико-національними традиціями, політичною і правовою культурою відповідної країни, що і породжує специфіку і різноманітність партійних систем в різних країнах. Партійні системи розрізняються за кількістю партій і їх якісним ознакам. Наприклад, однопартійні, двопартійні, двох з половиною партійні, багатопартійні. Структура партійної системи і її функціональна визначеність багато в чому залежить від типу політичного режиму. Можна говорити про демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи. Однопартійна система є найхарактернішою для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Однопартійна система володіє низкою достоїнств:

• вона здатна інтегрувати соціальні групи, гармонійно поєднувати їх різні інтереси;

• концентрувати ресурси і направляти їх на рішення актуальних проблем.

Ця партійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. Створення інших партій заборонено законом. В такій системі партія зростається з державою. Відсутність опозиції прирікає правлячу партію на застій, бюрократизацію. Досвід соціалістичних країн, де монопольно володарювали комуністичні партії, підтверджує небезпеку політичної монополії, яка обертається відривом керівництва партії від мас. Двопартійна система (біпартизм) припускає наявність двох сильних партій, кожна з яких здібна до самостійного ухвалення влади і її здійснення в результаті виборів. Ці партії періодично зміняють один одного у влади. Біпартизм не виключає існування в країні і інших, менш впливових партій. Вони також беруть участь в політичному процесі, але не в змозі реально претендувати на владу. Двопартійна система:

• складається з декількох партій з помітним переважанням двох найвпливовіших;

• забезпечує можливість створення стабільного уряду, що спирається на підтримку парламентської більшості, оскільки що перемогла на виборах партія володіє абсолютною більшістю депутатських мандатів.

До сильних сторін двопартійної системи відносяться такі чинники як:

• стабільність політичної системи;

• високий ступінь керованості державою;

• передбаченість політичної діяльності.

До недоліків двопартійної системи можна віднести те, що:

• така система достатньо консервативна, нездатна адекватно виражати все різноманіття соціальних інтересів різних суспільних груп і класів;

• закрита для входження в політику «свіжих альтернативних сил»;

• правляча партія зрощується з державою.

Класичними прикладами двопартійної системи є Великобританія, з чергуванням у влади лейбористської і консервативної партій, і США - республіканської і демократичної. Двох з половиною партійна система - по суті різновид двопартійної моделі. Вона має місце, коли поряд з двома основними партіями з'являється третя - відносно слаба, але здатна допомогти першою або другою отримати владу. Наприклад, одна партія набрала 46% голосів, інша - 42%. А для формування уряду необхідно мати 50% плюс один голос. В цій ситуації декілька відсотків голосів, які має якась малозначима проміжна партія, стають вирішальними для політичної перспективи будь-якої з двох основних партій. Доброю ілюстрацією тут може послужити ФРН 1969-1982 рр. – періоду коаліційного правління двох партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПГ) і Вільної демократичної партії (СвДП). Візьмемо, наприклад, вибори 1976 р. Дві основні партії країни СДПГ і блок ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз) - отримали тоді відповідно 42,6% і 48,6% голосів виборців. І якби не коаліція з «маленькою партією» СвДП (7,9% голосів), СДПГ не отримала б владу. Недаремно в жовтні 1982 р., коли вільні демократи вийшли з даної коаліції, в країні вибухнула урядова криза, і влада після дострокових парламентських виборів перейшла до ХДС/ХСС (правда, знову-таки з коаліційною допомогою СвДП). Подібна система існує також в Канаді, Австралії, де «треті партії» мають свій в розпорядженні можливість виступати як регулятор влади. Багатопартійна система складається з трьох і більш одно порядкових за своїм впливом політичних партій. Жодна з цих партій не має свій в розпорядженні достатньої підтримки з боку виборців і не в змозі без вступу до коаліції перемогти на виборах і формувати уряд. Багатопартійна система більш диференційований відображає різноманітні інтереси різних соціальних груп. Ця система є відкритішою для різного роду інновацій. Приклад багатопартійності виявляють країни Західної Європи, в яких економічні, національні, релігійні, ідеологічні відмінності породжують різноманіття партій. Так, в Італії налічується 14 партій, в Голландії – 12, в Швеції, Данії, Норвегії - більше 5 і т.д. Проте багатопартійна система також має певні недоліки. Вона менш стабільна і створені нею уряди також нестійкі. Розбіжності між партнерами по коаліції не завжди сприяють створенню ефективного і легітимного уряду. Пошуки компромісів під час формування уряду і в періоди ухвалення важливих рішень можуть привести до великої витрати часу і засобів на узгодження різних проблем, конфліктам і навіть розколу (розпуску) уряду.