60.Державне регулювання економікою.

Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо. Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо. Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Макроекономічна ефективність означає:забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління; збалансований, пропорційний розвиток економіки; повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства. Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення:

соціальної справедливості;

ефективної зайнятості;

екологічної рівноваги;

задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення. Основні функції державного регулювання економіки Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. prior — перший, перевага) і основних напрямків розвитку національної економіки. Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку. Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір. Коригуюча — зводиться до коригування (лат. — виправляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства. Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо. Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ. Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо. Мінімальні функції держави:створення правової бази;

захист конкуренції;забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;виробництво суспільних товарів і благ.

розподіл і перерозподіл доходів.

Державне регулювання економіки — це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей. Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки:

макроекономічний аналіз;

макроекономічне прогнозування;

планування соціально-економічного розвитку країни;

макроекономічне програмування;

організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки;

стимулювання бажаних процесів;

оперативне регулювання;

контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів;

національне рахівництво. Об'єкти державного регулювання економіки — сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності. Конкретні  об'єкти ДРЕ:

економічний цикл;

структура економіки;

умови нагромадження та інвестиційна діяльність;

науково-технічний прогрес та інноваційні процеси;

грошовий обіг та інфляція;

ціни;

платіжний баланс;

блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо);

умови конкуренції;

навколишнє середовище (екологічні проблеми);

регіони. Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику.

62. Монетарна полі́тика (англ. Monetary Policy) — політика держави, через яку уповноважена державою інституція контролює обсяг пропозиції грошей з метою встановлення цінової стабільності, сприяння економічному зростанню, дотриманню рівня безробіття населення на низькому рівні.

Монетарна політика може бути стимулюючою (експансивною) у разі пом'якшення монетарних умов, зазвичай, зниження відсоткових ставок (або ж збільшення темпів зміни пропозиції грошей понад усталений рівень). Експансійна політика використовується для подолання рецесії, оскільки призводить до зростання сукупного попиту, таким чином стимулюючи економічне зростання та знижуючи рівень безробіття. В звичайний час подібна політика призводить до прискорення інфляції.

Стримуюча (рестриктивна) політика зазвичай використовується задля уповільнення інфляції через протилежний стимулюючій політиці, а саме, охолоджуючий вплив на економічне зростання.

Іншою основною складовою державної політики є фіскальна політика, що проводиться Урядом та складається з двох її напрямків - податкової (види та норми податків), а також бюджетної політики (політика видатків).

Види монетарної політики

Інфляційне таргетування^[1]. Ціллю є рівень інфляції (зазвичай в межах 2-4%). Основний інструмент - короткострокова відсоткова ставка центрального банку (овернайт, одно-, двотижнева).

Монетарне таргетування. Ціллю є рівень грошової маси. Основний інструмент - пропозиція грошей центральним банком.

Таргетування обмінного курсу^[2]. Ціллю є рівень обмінного курсу національної валюти по відношенню до певної стабільної валюти. Задля досягнення цілі по величині обмінного курсу центральний банк використовує політику інтервенцій на валютному ринку (купівлю або продаж іноземної валюти).

Змішаний підхід. Основна ціль чітко не визначається, використовуються як досягнення цілі по інфляції так і по рівню безробіття. Основний інструмент зазвичай процентна ставка центрального банку.

В Україні головним суб'єктом монетарної політики є Національний банк [1], що відповідно до законодавства України - Конституції України^[3] та Закону "Про Національний банк України"^[4] має вирішальну роль у її розробленні та реалізації. Основні орієнтири щодо монетарної політики: цілі та напрями викладаються в Основних засадах грошово-кредитної політики Радою Національного банку, що здійснює моніторинг проведення даної політики. Окрім цього, контроль за діями НБУ здійснює Верховна Рада, що регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ, зокрема, щодо стану грошово-кредитного ринку в Україні.

Інструменти монетарної політики

Операції центрального банку на відкртому ринку державних цінних паперів ( якщо ЦБ продає державні цінні папери банківським установам - пропозиція грошей в обігу зменшується, і навпаки)

Норма обовязкового резервування

Облікова ставка

Відсоткові ставки

ставки рефінансування центрального банку

Обмінний курс

жорстка прив'язка до іноземної валюти

коридор обмінного курсу

траєкторія щодо обмінного курсу

керований плаваючий курс

вільно плаваючий курс

63. Історії відомі такі послідовні ступені у виникненні та розвитку економічної системи капіталізму: первісне нагромадження капіталу, капіталізм вільної конкуренції, монополістичний і державно-монополістичний капіталізм і, нарешті, сучасний капіталізм, який характеризується великою своєрідністю порівняно з попередніми етапами.

Виникнення і розвиток капіталізму. Історично й логічно капіталістичному виробництву передує товарне виробництво, товарний оборот. Хоча капіталістичні відносини зародилися ще у XII ст., в італійських містах-державах, проте лише тоді, коли товарне виробництво і оборот виходять за національні межі, значного розвитку досягають світова торгівля і світовий ринок особливо внаслідок великих географічних відкриттів у XVI ст. Розпочинається нова історія капіталу. Нагромадження капіталів супроводжувалось обезземелюванням селян, звільненням їх від власного господарства, відчуженням людини від засобів виробництва, що забезпечило появу нової людини-трудівника — пролетаря, який звільнений не лише від феодальних пут, а й від власних засобів виробництва.

Людина юридичне вільна, проте економічно залежна від капіталіста, адже лише у поєднанні з засобами виробництва, власником яких є капіталіст, він може здійснювати процес виробництва, створювати продукт, який забезпечує не лише відтворення робочої сили самого найманого робітника (необхідний продукт), а й додатковий продукт, додаткову вартість, яка привласнюється капіталістом.

Внутрішній зміст процесу виникнення економічної системи капіталізму знаходить вияв у перетворенні грошей на капітал, законів товарного виробництва й обігу на закони капіталістичного привласнення.

До капіталізму існував товарний обіг за формулою Т—Г— Т (товар — гроші — товар). Тут гроші є посередником в обміні товарів. Рух капіталу виражається формулою Г—Т—Г. Кінцевою метою цього руху є отримання прибутку, додаткової вартості. Без цього формула беззмістовна. Гроші використовуються капіталістом для наживи, для власного збагачення. Як же може капіталіст цього досягти? Для цього він має знайти такий товар, який би при його споживанні створював вартість більшу за ту, яку він пустив в оборот. Цей товар — робоча сила, здатність людини до праці, спроможність створювати вартість більшу, ніж вартість самого товару «робоча сила».

Отже, історичний досвід виникнення і становлення економічної системи капіталізму доводить, що передумовою її є товарне виробництво і обо-

рот. Виникнувши, капіталізм підкоряє собі елементи товарно-грошових відносин і перетворює їх на відносини капіталістичного привласнення.

Виникнення системи започатковує її рух до цілісності, до перетворення її на сукупне ціле. Як уже зазначалося, основу економічної системи становить суспільний поділ праці, тому утвердження і розвиток економічної системи досягається приведенням у дію цього чинника. Відомо, що капіталізм вільної конкуренції проходить три історичні стадії підвищення продуктивності праці: проста кооперація, мануфактура, машинне виробництво.

66. Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами: — різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних); — високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства; — оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного; — орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо. [2, c. 70-71] Аналіз та узагальнення спостережень за сучасними моделями регу­лювання відкритих економічних систем, за геоекономічними стратегі­ями держав, а також міркування про глобальні проблеми ресурсоспоживання дають підстави для констатації принципово нових явищ і тенденцій у житті соціумів, у міжнародних відносинах, у світогосподарських про­цесах, які є функціонально значущими і навіть дедалі частіше набува­ють системного характеру. Така констатація пов'язана не тільки з емпіричними спостереження­ми, які дають підстави для вироблення досить очевидних екстраполяцій деяких еволюційних зрушень. Можна говорити і про передбачення окремих імовірних подій, які створюватимуть нові реалії для функ­ціонування і регулювання відкритих економік, для їх забезпечення ре­сурсами.

65. Традиці́йна еконо́міка або натура́льна організа́ція суспі́льного виробни́цтва — нерозвинена економіка, в якій економічні суб'єкти зосереджені переважно на виробництві товарів для власного споживання, а економічні відносини та рішення регулюються традицією. Це один з типів господарювання, що традиційно виділяється в західній економічній науці (два інші — планова та ринкова економіки). Це макроекономічний поділ, що ґрунтується на способі координації (регулювання) економічної діяльності. Термін вельми розпливчастий та суперечливий і відповідно дуже умовний. Насправді очевидно, що «традиційність» та «натуральність» це два абсолютно різні критерії, однак, оскільки вони часто збігаються, то часом їх ототожнення є досить коректним.

Характерні риси:

Економічна замкненість

Універсальний характер робочої сили

Низький рівень спеціалізації і продуктивності праці

Консерватизм

визначальна роль природних ресурсів, переважання ручної праці

безпосередній зв'язок виробництва і споживання

67. Перехідні (трансформаційні) економічні системи - це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.

Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційного і формаційного процесів. Аспект цивілізаційного процесу:

- від неоліту до бронзового віку;

- від бронзового до залізного віку;

- від залізного до передіндустріального віку;

- від передіндустріального до індустріального віку;

- від індустріального до постіндустріального (інформаційного) віку.

Аспект формаційного процесу:

- від первісного до рабовласницького ладу;

- від рабовласництва до феодалізму;

- від феодалізму до капіталізму;

- від капіталізму до соціалізму;

- від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо).

У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економічної формації е перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.

Закономірності трансформації в межах ринкової системи

1. Поглиблення суспільного характеру виробництва;

- розвиток економічної системи визначається ступенем розвитку ринку;

- виникнення монополій усуває обмеженість вільного конкурентного ринку;

- розподіл функцій та сфер діяльності між державою, монополіями і немонополізованим сектором зменшує рівень непередбачуваності в суспільстві, забезпечує певну узгодженість між цими секторами та в них самих, формує систему економічних зв'язків як єдине ціле.

2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва вимагають нових та відповідної адапованості існуючих господарських форм. Це виявляється в тому, що, наприклад, економічна система вільної конкуренції є формою пристосування до простої кооперації, мануфактурного та машинного виробництва, монополія є формою адаптації до умов НТР (необхідність використання нових джерел енергії, нових методів виплавки чавуну, сталі, алюмінію, застосування двигунів внутрішнього згоряння, концентрації та централізації капіталу. Цю функцію виконали монополістичні союзи). Автоматизований технологічний спосіб виробництва потребує впровадження змішаної економічної системи, яка б органічно поєднувала процеси усуспільнення та індивідуалізації, існування дрібних та великих підприємств, господарств, заснованих на різних формах власності тощо.

3. Кожна наступна форма соціально економічного розвитку породжує нові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх. За вільної конкуренції головним фактором економічного зростання є гонитва за надприбутком, одержаним завдяки впровадженню науково-технічному прогресу.