Десятеро сміливих. Всі члени-засновники Української Гельсінської групи

9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

Через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини.

Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки Мешко була поранена в плече. "Так КГБ - жартував Руденко - відсалютував на честь створення УГГ".

Середовище Української Гельсінкської Групи виявилися досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв'язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології.

В липні 1988 року колишні члени УГГ Вячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині проголосили про створення Української Гельсінської Спілки - фактично першої політичної організації в УРСР, яка повела боротьбу за національну незалежність і права людини в Україні.

1 фото-Перший голова і засновник УГГ Микола Руденко. На його честь американський фантаст Артур Кларк назве одного з героїв "Космічної одісеї-2010". Після десяти років таборів і заслання письменник-фронтовик виїжджає до Німеччини, а звідти до США, у "перебудовному" 1988-му його позбавляють радянського громадянства. 1990 р. повертається в Україну, бере участь у громадсько-політичному житті. Лауреат Шевченківської премії з літератури. 2000 р. - нагороджений званням Герой України. Помер 1 квітня 2004 р. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

2 фото-Письменник-фантаст Олесь Бердник. Учасник Другої світової війни, поранений. Політв'язень 1949-1955 і 1979-1984 рр. Автор багатьох документів УГГ. Помилуваний у березні 1984 р. Відтак у газеті "Літературна Україна" з’явилася заява Бердника, де було сказано, що Гельсінський рух – це справа рук спецслужб імперіалістичних держав, він висловив впевненість, що „М.Руденко і Л.Лук’яненко, котрі попали в ворожі тенета, відійшли б зі шляху антипатріотизму і добровільної самоеміграції, та заважає відсутність правдивої мужності". У 1989 р. обраний провідником гуманістичного об’єднання "Українська Духовна Республіка". Восени 1991 р. був висунутий (але не зареєстрований) кандидатом у Президенти України. Після звільнення вийшло біля 15 книг Бердника. Помер 18 березня 2003 р. у Києві, похований у с. Гребені Кагарлицького р-ну Київської обл., під посадженою ним калиною.

3 фото-Юрист Іван Кандиба. Співзасновник Української робітничо-селянської спілки, за що 1961 р. засуджений до 15 років таборів. Щойно по виходу на волю вступає до УГГ. Політв'язень 1981-1988 рр. У 1990 створив Всеукраїнське політичне об’єднання "Державна Самостійність України". Засновник і редактор партійної ґазети "Нескорена нація". Очолював партію "Організація Українських націоналістів в Україні". Помер 8 листопада 2002 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

4 фото-Юрист Левко Лук'яненко. Співзасновник Української робітничо-селянської спілки, за що 1961 р. засуджений до смертної кари, пізніше заміненої на 15 років таборів. 1976 р. вступає в УГГ. Засуджений 1977 р. до 10 років таборів і 5 - заслання. У березні 1988-го заочно обраний головою відновленої УГГ, яка з 7 липня т.р. діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). На початку 1989 повертається в Україну. У квітні 1990 на установчому з`їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні 90-го обраний депутатом ВР України. Автор Акту про незалежність України від 24.08.91, балотувався на посаду Президента України. У 1992-1993 рр. - посол України в Канаді. Герой України. Проживає в селі Хотів під Києвом.

5 фото-Хімік Оксана Мешко. Донька розстріляного, мати двох синів - один із яких загинув в УПА, другий - дисидент Олесь Сергієнко. 1947 р. була звинувачена у приготуванні до замаху на Хрущова і отримала 10 років таборів. Після арештів членів-засновників УГГ Мешко стала фактичним її керівником, а згодом і заледве не єдиним її діяльним членом, бо інші сиділи якщо не під арештом, то під наглядом. Один кагебіст сказав: „Якби п’ять таких бабусь на Україну — все КГБ мало б інфаркт“. У 1980 Мешко 75 діб протримали в психлікарні ім. Павлова, але лікарі не взяли на себе гріха. Відтак КГБ заарештував майже 76-річну жінку. Київський міський суд з особливим цинізмом виніс вирок - 6 місяців ув’язнення і 5 років заслання. На місце заслання в пос. Аян Хабаровського краю (на березі Охотського моря) етапували через всю імперію 108 діб. Конвой відмовлявся приймати її: „Навіщо нам трупи возити...“ У 1989-1990 рр. - у вирі громадського життя, навіть встигла підтримати студентське голодування на Майдані Незалежності. 2 січня 1991 р. померла в Києві, похована на Байковому ціинтарі під козацьким хрестом.

6 фото-Микола Матусевич. Був виключений з істфаку Київського університету за неблагонадійність. Посправник Мирослава Мариновича. Заарештований за членство в УГГ - звинувачений у проведенні "антирадянської агітації і пропаганди" та... "хуліґанстві". Участі в судилищі не брав, але все одно отримав 7+5. Будучи "помилуваним" у 1988-му, відмовився виїхати з місця заслання, домагаючись реабілітації. КГБ влаштовував провокації, аж до замахів на життя Матусевича. Живе у м. Васильків Київської обл.

7 фото-Інженер Мирослав Маринович. Був заарештований за членство в УГГ у 1977 р. Отримав за вироком 7 років ув'язнення та 5 - заслання. Повернувся в Україну в березні 1987 р. Улаштувався оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. 1990 р. почав працювати кореспондентом місцевої ґазети "Галицька зоря". Засновник "Міжнародної амністії" в Україні. Один із найавторитетніших релігійних публіцистів, релігієзнавців України. Віце-президент Українського Католицького Університету. Автор 6 томів "Вибраного". Мешкає у Львові.

8 фото- Мікробіолог Ніна Строката. Дружина колишнього політв’язня (1944-1960, 1965-1978) Святослава Караванського. Тривалі утиски на роботі закінчилися звільненням С. із медінституту в 1971. Оскільки влаштуватися на роботу в Одесі не могла, вона поїхала в м. Нальчик, де її прийняли викладачем медтехнікуму. Восени 1971 р. обміняла одеську квартиру на квартиру в Нальчику і оселилася в ній разом з сім’єю Юрія Шухевича. 6 грудня 1971 р. Строката була заарештована. Їй інкримінуровали розповсюдження "Українського вісника", самвидаву, написання листа на захист Юлія Даніеля та, що не зреклася чоловіка. У зв’язку з цим арештом Ірина Калинець та В'ячеслав Чорновіл створюють у Львові Громадський комітет захисту Строкатої. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. На початку 1972 р. заарештована і згодом засуджена до 4 років ув’язнення. Після звільнення жила в м. Тарусі Калузької обл., де була взята під нагляд. Разом із чоловіком виїхали в США у листопаді 1979 р. Член Зарубіжного представництва УГГ. Померла 2 серпня 1998 р. у м. Дентон, там і похована.

9 Фото- Вчитель Олекса Тихий. Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Вчителював у школах Приазовського р-ну Запорізької обл. і Констянтинівського р-ну Донецької (тоді Сталінської) обл., потім працював на будівництві, учителем (викладав фізику й математику, українську мову), пожежником та ін. Уперше був арештований 1948 р. за критику єдиного кандидата в депутати. Після „профілактики“ відпущений. Другий арешт - 1957 р. за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за "антирадянську агітацію" та "наклеп на КПРС і радянську дійсність". Був покараний 7 роками таборів суворого режиму і 5 роками поразки в правах. Не маючи можливості працювати за фахом уклав збірку висловлювань видатних людей "Мова народу. Народ", а також склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Був зразковим носієм української літературної мови. 1977 р. був засуджений до 10 років таборів і 5 років заслання. Додому повернувся вже в труні. Помер 6 травня 1984 р. у тюремній лікарні в м. Перм. Перепохований на батьківщині разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином 19 листопада 1989 р., спочиває на Байковому цвинтарі в Києві.

10 фото-Генерал Петро Григоренко. Член-засновник Московської та Української Гельсінських груп. Народився в селянській сім'ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з'їзду (1930) і член ЦК Комсомолу України (1929-1931). У 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931). З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Гол (1939). У 1944-1945 – на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 робіт із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захистив докторську дисертацію. Восени 1963-го, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». 1964 р. був затриманий органами КГБ і помііщений у внутрішню в'язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». Ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню. Відтак був розжалуваний у рядові. Дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину, вважається національним героєм кримських татар. У 1970 і 1973-1974 рр. знову підданий примусовому лікуванню у спецпсихлікарні. З виступу на захист Григоренка почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія Сахарова. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за неї згодом узяв на себе київський лікар Семен Ґлузман. У листопаді 1977 одержав дозвіл на піврічну поїздку у США дня лікування. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 р. був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині». У США в 1978 Г. був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Григоренка не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоров'я». В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим. Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку. Указом Президента Російської Федерації в 1993 посмертно відновлений у званні генерал-майора. Його ім'ям названий проспект у Києві і декілька вулиць у Криму.

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ

Соціалістичний реалізм — напрям, який за радян­ських часів вважався «основним методом радянської літе­ратури та передової літератури світу», і нібито відображав боротьбу народів за соціалізм, беручи участь у цій боротьбі «силою художнього слова». Соціалістичний реалізм панував у радянській літературі з 1934 року до кінця 1980-х. Окрім «членів Спілки радянських письменників» до літератури соціалістичного реалізму автоматично зараховувалися митці інших соціалістичних країн та деякі прокомуністично на­строєні автори з несоціалістичних країн (А. Барбюс, пізній Л. Арагон, Μ. Андерсен-Нексе, Η. Хікмет, П. Неруда, X. Лакснесс, Дж. Рід).

Термін «соціалістичний реалізм» розробляється під час літературної дискусії, яка велася в СРСР наприкінці 20-х — на початку 30-х років. Письменники, що брали участь в обговоренні нового терміна, який мав визначити «єди­ний стиль», дозволений для радянського митця, пропону­вали різні назви «нового методу»: «монументальний реа­лізм» (О. Толстой), «тенденційний реалізм» (В. Маяков-ський), «пролетарський реалізм» (Ф. Гладков, Ю. Либедин-ський), «революційно-соціалістичний реалізм» (І. Кулик) тощо. В 1932 році, на письменницькій нараді, яка відбу­лася на квартирі М. Горького, художнім методом радян­ської літератури було названо «соціалістичний реапізм». Це поняття затверджується та канонізується на І з'їзді радян­ських письменників, після чого в радянській літературі та мистецтві встановлюється жорсткий диктат єдиного твор­чого методу (стилю). Цікаво, що ще в 1926 році, коли Асоціація Художників Революційної Росії приймала стиль «героїчного реалізму», Олександр Довженко зазначав: «Здаєть­ся, це перший випадок в історії культури, де стиль поста-новлюють на засіданні».

Очевидно, що сам термін «соціалістичний реалізм» є внутрішньо суперечливим. «Хіба буває реалізм соціалістич­ним, капіталістичним, християнським, магометанським?» — риторично запитує А. Терц (А. Синявський), автор відомої брошури «Що таке соціалістичний реалізм» (1957 p.). Як слушно зауважив Альбер Камю, «справжній об'єкт соціаліс­тичного реалізму — це реальність, що на сьогоднішній день не існує». Адже реальність, пояснює Камю, «не була соці­алістичною в минулому, як і не є такою тепер». Дійсно, соціалізмом назвати важко казармений тоталіта­ризм партії Леніна—Сталіна. Однак реальність існування самого соціалістичного реалізму відкинути неможливо, як і неможливо викреслювати з історії більшовицьку добу. Соціалістичний реалізм необхідно «розглядати як історич­ний феномен», слушно заявляє німецький учений Р.-Д. Клю-ге. Тому і вважаємо доцільним вести розмову про «єдиний стиль» як про один із напрямів у літературі XX сто­ліття, а не замовчувати й не обминати його.

У статуті Спілки радянських письменників було прого­лошено, що соціалістичний реалізм «потребує від митця правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвиткові. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення має по­єднуватись із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму». Ця «невинна формула», за висловом Андрія Синявського, стає «тим фундаментом, на якому споруджена вся будівля соціалістичного реалізму»; в ній полягає зв'язок соціалістичного реалізму з реалізмом минулого (правдивість зображення) і його нова якість (умін­ня охоплювати революційний рух та виховувати, згідно з цим, у дусі соціалізму). Всі ж твори цього художнього мето­ду — різноманітні за змістом і стилем — містять у собі, зауважує А. Синявський, «поняття Мети» (тобто комунізму), що й зумовлює досить примітивну та однорідну тематику творів: «це або панегірики комунізму та всього, що з ним пов'язане, або сатира на його численних ворогів, або, на­решті, — всілякі описи життя, „в його революційному роз­витку", тобто знов-таки в русі до комунізму». Звідси — така притаманна соцреалістським творам риса, як історичний оптимізм. Як доречно зазначає А. Синявський, усі ці твори «ще до своєї появи забезпечені щасливим фіналом». Напри­клад: «Оптимістична трагедія» В. Вишневського, де заги­бель протагоністки поєднується з торжеством комунізму. Та взагалі, слушно зауважує А. Синявський, такі «вічні» теми, як «втрачені ілюзії, розбиті надії, нездійснені мрії», є «проти­показаними» для літератури соціалістичного реалізму. Про це свідчить і порівняльний аналіз назв творів західної літе­ратури та радянської, який робить А. Синявський, щоб «переконатися в мажорному тоні останніх»: «Подорож на край ночі» (Селін), «Смерть після полудня», «По кому подзвін» (Гемінґвей), «Кожний помирає на самоті» (Фаллада), «Час жити і час помирати» (Ремарк), «Смерть героя» (Олдінг-тон), «Щастя» (Павленко), «Перші радощі» (Федін), «Добре!» (Маяковський), «Здійснення бажань» (Каверін), «Світло над землею» (Бабаєвський), «Переможці» (Багрицький), «Пере­можець» (Симонов)...

Іншою ознакою, що об'єднала практично всі твори соціалістичного реалізму, є присутність на їхніх сторінках так званого «позитивного героя». Досить пригадати Пав­ку Корчагіна («Як гартувалася сталь» Μ. Островського), Чапаева з однойменного роману Д. Фурманова, Давида Мотузку («Бур'ян» А. Головка). Соціалістичний реалізм, що створює численних позитивних героїв, ідеалізує та нівелює людину, спрощує її, малюючи без якихось суттєвих внутріш­ніх суперечностей (адже весь внутрішній світ героя також рухається до Мети, «перевиховуючись під впливом партії та оточуючого середовища», за висловом А. Синявського). Іронічно, але цілком справедливо характеризує «позитивного героя» автор праці «Що таке соціалістичний реалізм»: «Він позбавлений недоліків або наділений ними в незначній кількості (наприклад, іноді не утримається та запалиться) для того, щоб зберегти хоч якусь людську подібність, а також мати перспективу щось у собі викорінювати й розвиватися, підвищуючи все вище та вище свій морально-політичний рівень. Однак ці недоліки не можуть бути занадто значними, а, головне, не повинні іти врозріз з його основними чесно­тами, які навіть важко перелічити».

Період панування соціалістичного реалізму з його трі­адою «партійності, класовості й народності» перетворив цей «єдиний метод» на абстрактну нормативну структуру, яка не могла не звузити творчі можливості літератури. Адже не художня якість твору, а його політична та ідеологічна спрямованість визначали підтримку та служили критерієм його визнання. Тому не дивно, що серед лауреатів різно­манітних премій були часто-густо автори творів малохудожніх та естетично безпомічних (чого варте, наприклад, лауреатство Л. Брежнєва як автора трилогії «Мала земля», «Відрод­ження», «Цілина»). Соціалістичний реалізм, за словами відо­мого літературознавця Дьєрдя Лукача, став «ілюстративною літературою» сталінської епохи, та й взагалі — епохи тоталі­таризму.

Нормативність соціалістичного реалізму, за висловом І. Дзюби, «не має аналогій з погляду своєї тотальності та ідеологічної агресивності, а її „примусовість" грунтується не на авторитеті естетичної теорії (як, наприклад, у норма­тивній естетиці літератури класицизму. — Є. В.), а на пану­ванні політичної догми». В численних соцреаліст-ських творах ми знайдемо і нормативність матеріалу (лені­ніана, сталініана, «радісне життя», «щасливе дитинство», «дружба народів» та інші комуністичні міфи), і норматив­ність його інтерпретації (ті самі історичний оптимізм і пози­тивний герой, оспівування високих моральних якостей, тру­дового ентузіазму, подолання будь-яких труднощів, виник­нення неодмінного образу «ворога» або шкідника тощо), і, нарешті, нормативність художніх засобів (простота й зрозу­мілість, заперечення «формалістських» засобів). Ця спря­мована на уніфікацію літератури нормативність дає Андрію Синявському підстави розцінювати соціалістичний реалізм як «соціалістичний класицизм». Письменник знаходить характерні риси саме класицистичного стилю (насамперед, російського класицизму XVIII століття) в літературі соціа­лістичного реалізму: патетика, сувора ієрархічність, сюжетна логіка, високопарність мови і, головне, втілення основного класицистичного принципу — «зображати життя, яким воно має бути». Адже соціалістичний реалізм, вважає автор «Прогулянок з Пушкіним», «виходить з ідеального зразка, якому він уподібнює реальну дійсність», а сама вимога «правдиво зображати життя в його революційному русі — нічого іншого не означає, як клич зображати правду в ідеальному освітленні, давати ідеальну інтерпретацію ре­ального, писати про належне як дійсне». Отже, А. Си-нявський перегукується з А. Камю (слова якого ми наво­дили на початку розділу), а також з іншим видатним фран­цузьким митцем — драматургом Еженом Іонеско, який зазначав: «Реалізм, соціалістичний або ні, залишається поза реальністю... Він звужує, обезбарвлює, деформує її... Він зображає людину в перспективі зменшеній та відчуженій». Вплив соціалістичного реалізму та його жорстокий пре­синг на літературу призвів до трагічних наслідків. Досить пригадати митців, що стали жертвами сталінського терору (М. Семенко і М. Куліш, В. Поліщук і Г. Косинка, І. Бабель і О. Мандельштам, Б. Пільняк і П. Романов, Т. Табідзе і Є. Чаренц), цькування та бойкоту (О. Довженко, В. Сосюра, А. Ахматова, М. Зощенко, Б. Пастернак), судових проце­сів (А. Синявський, Ю. Даніель, І. Бродський), арешту творів («Собор» О. Гончара) тощо. Соціалістичний реалізм є тяжким, драматичним уроком: уроком тоталітарного керу­вання мистецтвом, жорсткого ідеологічного втручання в нього, уроком вульгаризації літератури та літературознав­ства, догматизації єдиної естетичної системи, її закостенін­ня й загибелі, створення «залізної завіси» між різними художніми системами (теза про «безпідставність ідеї „синте­зу" реалізму та модернізму»). Необхідно назавжди усвідомити згубність подібного диктату і сваволі у ставленні до літе­ратури будь-якого історичного періоду чи ареалу, які не можна виправдати ні за яких обставин. Адже політичний та ідеологічний контроль за мистецтвом слова не приводить ні до чого, крім фізичної та естетичної загибелі останнього.

Соціалістичний реалізм , соцреалізм - основний художній метод , що використовувався в мистецтві Радянського Союзу починаючи з 1930 - х років , дозволений , або рекомендований , або нав'язуваний (у різні періоди розвитку країни) державною цензурою , тому і тісно пов'язаний з ідеологією і пропагандою . Він був офіційно схвалений з 1932 року партійними органами в літературі і мистецтві. Паралельно йому існувало неофіційне мистецтво СРСР.

Для творів у жанрі соціалістичного реалізму характерна подача подій епохи , « динамічно змінюються у своєму революційному розвитку ». Ідейний зміст методу було закладено діалектико - матеріалістичної філософією і комуністичними ідеями марксизму ( марксистська естетика ) у другій половині XIX -XX ст. Метод охоплював всі сфери художньої діяльності ( літературу , драматургію , кінематограф , живопис , скульптуру , музику і архітектуру ) . У ньому затверджувалися такі принципи:

описувати реальність «точно , відповідно до конкретних історичних революційним розвитком ».

погоджувати своє художнє вираження з темами ідеологічних реформ і вихованням трудящих в соціалістичному дусі.

Луначарський був першим літератором , що заклав його ідеологічний фундамент. Ще в 1906 році він ввів в ужиток таке поняття як « пролетарський реалізм ». До двадцятих років , стосовно до цього поняттю він став вживати термін « новий соціальний реалізм» , а на початку тридцятих присвятив « динамічному і наскрізь активному соціалістичному реалізму » , « терміну хорошому, змістовному , здатному цікаво розкриватися при правильному аналізі » , цикл програмно - теоретичних статей , які публікувалися в « Известиях ».

Термін « соціалістичний реалізм» вперше запропонований головою Оргкомітету СП СРСР І. Гронський в «Літературній газеті » 23 травня 1932 року. Він виник у зв'язку з необхідністю направити РАПП і авангард на художній розвиток радянської культури . Вирішальним при цьому з'явилося визнання ролі класичних традицій і розуміння нових якостей реалізму . У 1932-1933 Гронський і зав. сектором художньої літератури ЦК ВКП (б) В. кирпотине посилено пропагували цей термін .

На 1 - му Всесоюзному з'їзді радянських письменників в 1934 році Максим Горький стверджував:

«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння , як творчість , мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи , задля його здоров'я і довголіття , заради великого щастя жити на землі , яку він , згідно безперервного росту його потреб , хоче обробляти всю , як прекрасне житло людства , об'єднаного в одну сім'ю ».

Стверджувати цей метод як основний державі було потрібно для кращого контролю над творчими особистостями і кращої пропаганди своєї політики. У попередній період , двадцяті роки існували радянські письменники , що займали деколи агресивні позиції по відношенню до багатьох видатним письменникам . Наприклад , РАПП , організація пролетарських письменників , активно займалася критикою письменників непролетарських . РАПП складався в основному з початківців письменників. У період створення сучасної промисловості (роки індустріалізації ) Радянської влади необхідно було мистецтво , що піднімає народ на «трудові подвиги». Досить строкату картину являло собою і образотворче мистецтво 1920-х. У ньому виділилося кілька угруповань . Найбільш значною була група «Асоціація художників революції ». Вони зображували сьогоднішній день : побут червоноармійців , робітників , селянства , діячів революції та праці . Вони вважали себе спадкоємцями « передвижників ». Вони йшли на фабрики , заводи , в червоноармійські казарми , щоб безпосередньо спостерігати життя своїх персонажів , « замальовувати » її. Саме вони стали основним кістяком художників « соцреалізму ». Набагато важче довелося менш традиційним майстрам , зокрема , членам ОСТ ( Суспільство станковістов ) , в якому об'єдналася молодь , яка закінчила перший радянський художній вуз .

Горький в урочистій обстановці повернувся з еміграції і очолив спеціально створений Союз письменників СРСР , куди увійшли в основному письменники і поети прорадянської спрямованості.

принципи соцреалізму

Народність. Під цим малася на увазі як зрозумілість літератури для простого народу , так і використання народних мовних зворотів і прислів'їв .

Ідейність . Показати мирний побут народу , пошук шляхів до нового, кращого життя , героїчні вчинки з метою досягнення щасливого життя для всіх людей.

Конкретність . У зображенні дійсності показати процес історичного розвитку , який у свою чергу повинен відповідати матеріалістичного розуміння історії (у процесі зміни умов свого буття люди міняють і свою свідомість , ставлення до навколишньої дійсності ) .

Як наголошувала визначення з радянського підручника , метод мав на увазі використання спадщини світового реалістичного мистецтва , але не як просте наслідування великим зразкам , а з творчим підходом. «Метод соціалістичного реалізму зумовлює глибокий зв'язок творів мистецтва з сучасною дійсністю , активна участь мистецтва в соціалістичному будівництві. Завдання методу соціалістичного реалізму вимагають від кожного художника істинного розуміння сенсу відбуваються в країні подій , вміння оцінювати явища суспільного життя в їх розвитку , в складному діалектичному взаємодії ».

Метод включав в себе єдність реалізму і радянської романтики , поєднуючи героїчне і романтичне з «реалістичним твердженням справжньої правди навколишньої дійсності ». Стверджувалося , що таким чином гуманізм « критичного реалізму» доповнювався « соціалістичним гуманізмом ».

Держава давала замовлення , посилало у творчі відрядження , організовувало виставки - таким чином , стимулюючи розвиток необхідного йому пласта мистецтва.

УГГ була створена 9 листопада 1976 р. десятьма українцями з Києва, Москви, Чернігова, Львівської, Донецької і Київської областей: Олесем Бердником (Київ), Петром Григоренком (Москва), Іваном Кандибою (с. Пустомити Львівської області), Левком Лук’яненко (Чернігів), Оксаною Мешко (Київ), Миколою Матусевичем (Київ), Мирославом Мариновичем (с. Калинівка Київської області), Олексієм Тихим (хутір Їжевка Донецької області), Ніною Строкатою і Миколою Руденко (Київ), який був керівником групи.  Як вважав тоді Левко Лук’яненко, сворення УГГ був історичним шансом для України – поставити свій національний інтерес у контекст протиборства Заходу і СРСР, в контекст міжнародного права. З’являлася можливість вивести українське питання на світову арену.  “Ми хочемо бути причетними до творення історії. Хочемо бути учасниками і свідками падіння імперії” – так казали молоді тоді Микола Матусевич і Мирослав Маринович, коли створювалася УГГ.  До першої десятки членів УГГ поступово приєднувалися найактивніші представники української творчої і думаючої інтелігенції – вчителі, письменники і поети, публіцисти і журналісти, митці, інженери, художники, науковці, навіть студенти. Ці люди зазнали переслідувань і арештів, були засуджені, перебували в ув’язненні і засланні тільки за те, що виступали за права людини, висловлювали свою активну громадянську позицію і не могли терпіти тієї політичної системи. Вони не хотіли бути тим радянським бидлом, з якого комуністичний режим мріяв створити «єдіную общность – совєтский народ». 

«Гарт», союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники В. Еллан-Блакитний, І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий та інші.

Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту. Гарт проіснував до 1925 року. Після смерті Блакитного організація розпалась під впливом виступу Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ.

«Гарт», союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники В. Еллан-Блакитний, І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий та інші.

Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту.

Ось як керівник організації В. Еллан-Блакитний розпочинає статтю «Без маніфесту», що стала публічною ідеологічною платформою гартівців:

«Другий рік існує спілка пролетарських письменників Гарт, біля неї організувався вже ГАРТ (Гарт аматорів робітничого театру), має він у собі зародок «Гарту» музичного і наукового, організує навколо себе революційних малярів, розгортає роботу на периферію, вживає заходів до створення Української Літературної Академії, посилає, нарешті гартоваців за кордон, а й досі не спромігся ані на широку мистецьку платформу, ані на маніфест, універсал, або щось подібне, з чого звичайно починають (та на тому часто і кінчають) своє життя різні мистецькі об'єднання».

Окрема увага приділена питанню мови:

«Як сказано у статуті, гартяни, прагнучи до створення єдиної інтернаціональної культури, користуються «українською мовою, як знаряддям творчості», і разом з тим, на Пленумі «Гарту» з нагоди річниці, ухвалено постанову про потребу розвинення широкої роботи на мовах нац-меншостей України».

Гарт проіснував до 1925 року. Після смерті Блакитного організація розпалась під впливом виступу Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ.

                                                                             «Гарт»         Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В. Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.  

Плуг — спілка селянських письменників в Україні. З 1931 — Спілка пролетарсько-колгоспних письменників. Ліквідована після постанови ЦК ВКП(б) від23 квітня 1932 року.

Ініціатор створення і єдиний голова «Плугу» — Сергій Пилипенко, його активні члени — Андрій Головко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Григорій Епік,Іван Кириленко, Олександр Копиленко, Докія Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, Павло Усенко, Антін Шабленко та інші. З квітня 1922 р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що завдання «Плугу» — «…боротьба із власницькою міщанською ідеологією серед селянства й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчості в цьому напрямку».

Члени «Плуга» висвітлювали життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-"пролетарську" орієнтацію інших літорганізацій, допомагаючи знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.

З іншого боку, плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.

 «Плуг»         Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Д. Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко та інші.                   З квітня 1922р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції».                   Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.                   Негативним в діяльності організації було те. що плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.  

Шістдесятники – це творче молоде покоління 60-х років ХХ ст., сформоване в період тимчасового “потепління” радянського режиму, осудження сталінізму та часткової реабілітації деяких представників “розстріляного відродження”. Виникнувши спочатку у вигляді культурницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; “пролісок” у Львові, 1961 тощо), це явище невдовзі перетворилося на опозицію владним структурам, набуло загальнонаціонального значення. Найповніше, найяскравіше воно проявилося в літературі, що зазнала оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму, пожвавлення неонародницьких тенденцій та усвідомлення тяглості національних цінностей. Подіями тих літ стали неординарні дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В. Голобородька, та інших поетів. Творче покоління шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу у 50-ті (Д. Павличко, Ліна Костенко), або розкрили можливості свого таланту на межі 60-70-х років (Б. Олійник, В. Забаштанський). Термін “шістдесятники” стосується також представників інших літературних родів та жанрів – прозаїків Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Міняйла, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука та ін., літературних критиків та літературознавців І. Дзюбу, І. Світличного, Михайлини Коцюбинської, В. Іванисенка, та ін., публіцистів В. Чоновала, Ю. Бадзя та ін. У межах шістдесятників не спостерігалося ні стильової ні ідейної одностайності. Коли одна частина сподівалася на ілюзорне оживлення соціалістичного реалізму, поділяла комуністичні догми, то інша – вивільнилася з-під їх засилля, знаходячи їхні цінності саме в мистецтві. Це властиве творчості В. Голобородька, М. Воробйова, С. Вишенського, М. Григоріва, В. Кордуна – представників так званої київської школи. Стосується це і творчості дисидентів (В. Стус, І. Світличний, І. Калинець, М. Осадчий, Є. Сверстюк та ін.), переважна частина яких на початку 60-х входила до гурту І. Світличного, що відразу став культурним та духовним осередком відроджуваного українства. Тут закладалися принципи гуманістичного змісту та національного значення, які потім були використані у діяльності Гельсинської спілки (1976), готували грунт для проголошення незалежної України. Тому дисиденти зазнавали постійних репресій, а “в’язнична поезія”, словами М. Осадчого, стала “альтернативною до офіційної літератури соціалістичного реалізму”. Творчість шістдесятників мала вплив і на представників старшого покоління, зумовлюючи оновлення їхнього доробку (М. Рильський, М. Бажан, Л. Первомайський, А. Малишко, І. Муратов та ін. ).

Помітною була організація «Гарт» (1923 — 1925), назву якої утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману «Божки» (1914) В.Винниченка, в якому так називалося товариство робітників.

Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та інші.

Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту.

Ось як керівник організації В. Еллан-Блакитний розпочинає статтю «Без маніфесту», що стала публічною ідеологічною платформою гартівців:

«Другий рік існує спілка пролетарських письменників Гарт, біля неї організувався вже ГАРТ (Гарт аматорів робітничого театру), має він у собі зародок «Гарту» музичного і наукового, організує навколо себе революційних малярів, розгортає роботу на периферію, вживає заходів до створення Української Літературної Академії, посилає, нарешті гартоваців за кордон, а й досі не спромігся ані на широку мистецьку платформу, ані на маніфест, універсал, або щось подібне, з чого звичайно починають (та на тому часто і кінчають) своє життя різні мистецькі об'єднання».

Окрема увага приділена питанню мови:

«Як сказано у статуті, гартяни, прагнучи до створення єдиної інтернаціональної культури, користуються «українською мовою, як знаряддям творчості», і разом з тим, на Пленумі «Гарту» з нагоди річниці, ухвалено постанову про потребу розвинення широкої роботи на мовах нац.меншостей України».

Гарт проіснував до 1925 року. Після смерті Блакитного організація розпалась під впливом виступу Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ.

У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В. Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача, нової людини. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й життєздатності. Платформу організації виклали В.Блакитний у статті «Без маніфесту» (Гарт. — 1924. № 1) та І.Кулик у статті «На шляхах до пролетарського мистецтва», який пролетарських письменників вважав «мистецьким авангардом переможного класу». У цій статті автор гостро атакував «буржуазне мистецтво», тобто класичну спадщину і радив, яким чином диктатура пролетаріату, нова влада має прихиляти до себе письменників (пропонувати їм гарні помешкання, добре оплачувані посади, високі гонорари за видані книжки). Він закликав письменників облишити тему громадянської війни й оспівувати «натхненну побудову нового суспільства». «Пролетарських письменників» мала об’єднувати марксистська ідеологія, так звана класова позиція. В естетиці надавалась перевага змісту над формою. Це був спрощений погляд на роль мистецтва в суспільстві, зумовлений утилітарним його розумінням як потреби дня. 1926 р. «Гарт» припинив своє існування і на його уламках партійні функціонери створили лівацьку ВУСПП, яка в 1927 — 1932 рр. відповідала російському РАППу (Російська асоціація пролетарських письменників).

"«Гарт»" — альманах літературного угрупування «Гарт», виходив у 1924-1925 рр.

Був першою демонстрацією творчості пролетарських письменників України.

В цьому ж альманасі було надруковано статтю Еллан-Блакитний Василь Михайлович В.Блакитного «Без маніфесту» — ідеологічної платформи гартовців.