Заходи з управління охороною праці

Відповідно до визначення охорони праці, для здійснення ефективного управління є обов’язковим проведення наступних видів заходів:

- правових, які включають розробку та впровадження на підприємстві системи локальних правових актів, що регулюють питання охорони праці працюючих;

- соціально-економічних, які пов’язані з фінансуванням заходів, що спрямовані на утворення безпечних умов праці; з забезпеченням робітників пільгами та компенсаціями за роботу у небезпечних та шкідливих умовах праці; з встановленням режиму праці та відпочинку; з відшкодуванням шкоди працівникам, що постраждали від нещасного випадку на виробництві; з визначенням мір морального та матеріального стимулювання працівників за успішне рішення проблем охорони праці; з встановленням мір відповідальності працівників за порушення законодавства з охорони праці; з утворенням фонду охорони праці на підприємстві та ін.;

- організаційно-технічних, до яких відносяться: обов’язкова наявність посадових інструкцій та розподіл обов’язків на підприємстві; навчання робітників з питань охорони праці; створення системи контролю по забезпеченню безпечних умов праці; проведення атестації та сертифікації виробничих об’єктів та ін.;

- санітарно-гігієнічних, до яких відносяться заходи по усуненню причин виникнення шкідливих виробничих факторів на робочих місцях; по забезпеченню робітників лікувально-профілактичним харчуванням; проведення попередніх та періодичних медичних оглядів робітників та ін.;

- лікувально-профілактичних, які направлені на проведення регулярних медичних оглядів, які спрямовані на виявлення та профілактику професійних захворювань та ін.;

- реабілітаційних, які спрямовані на реабілітацію постраждалих від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, у тому числі і перенавчання робітників новим професіям.

Об’єднання вказаних заходів визначає ефективність роботи СУОП.

Тема 2. Правові основи управління охороною праці

Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозалежних законодавчих та нормативно-правових актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.

Закони України в галузі охорони праці зумовлюють необхідність впровадження ефективних принципів, методів та організаційних форм роботи, які спрямовані на зниження потенційного ризику нанесення збитків підприємству та покрашення умов праці.

Законодавчі акти, що визначають основні принципи державної політики в галузі охорони праці, можуть бути загальними та спеціальними.

Основними загальними законодавчими актами з охорони праці є Конституція України; Кодекс законів про працю України (КЗпП), Закон України „Про охорону праці”, Закони України: „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, „Про пожежну безпеку”, „Про використання ядерної енергії і радіаційного захисту”, „Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення” та ін.

До спеціальних законодавчих актів відносяться міжгалузеві та галузеві акти з охорони праці. До них відносяться державні стандарти Системи стандартів безпеки праці, будівельні норми та правила, санітарні норми, Правила технічної експлуатації електроустановок споживачів, Норми радіаційної безпеки та інші нормативні документи.

Законодавство з охорони праці визначає основні принципи державної політики в галузі охорони праці, головна роль серед яких належить пріоритету життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності, принципів повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці, повного відшкодування збитку особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві або профзахворювань.

Закони України про охорону праці передбачають економічні методи управління такі як, наприклад, створення фонду охорони праці на підприємстві; збереження середнього заробітку працюючого за період простою у випадку відмовлення працюючого від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров’я його самого або для людей, які його оточують, чи навколишнього природного середовища; виплати вихідної допомоги при розриві трудового договору за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує вимог законодавства або умов колективного договору та ін.

Правовою основою законодавства з охорони праці є Конституція України.

У ст. 43 Конституції України записано: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується", "Кожен має право на належні безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом", "Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється".

"Кожен, хто працює, має право на відпочинок" (ст. 45 Конституції України).

"Громадяни мають право на соціальний захист" (ст. 46 Конституції України).

"Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди" (ст. 50 Конституції України).

Кодекс законів про працю України (КЗпП) регулює трудові відносини працівників підприємств, установ незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності. КЗпП визначає службові обов’язки працівників та спрямований на охорону трудових прав працюючих. У 1999 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України". Зміни було розроблено з метою приведення окремих норм Кодексу у відповідність з Конституцією України та вдосконалення трудових відносин між громадянами та суб’єктами підприємницької діяльності.

У 1992 р. Верховна Рада України затвердила Закон України "Про охорону праці" (в новій редакції прийнятий у 2002 р.). Цей Закон є основоположним законодавчим документом в галузі охорони праці. В Законі визначені основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці. Закон регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Серед принципів державної політики в галузі охорони праці є принцип комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних про­грам з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони довкілля.

У Законі реалізована концепція управління охороною праці в державі, яка полягає в пріоритеті життя та здоров’я працівників і запровадженні плати за ризик (пільги працівникам за шкідливі й важкі умови праці, диференційовані страхові тарифи, штрафні санкції).

Цей Закон вимагає забезпечувати функціонування Системи управління охороною праці (СУОП) на всіх підприємствах. (Розділ ІІІ. Організація охорони праці.). У ст. 13 сказано, що створення та забезпечення функціонування системи управління охороною праці є обов’язком роботодавця.

Для ефективної роботи СУОП необхідно приділяти значну увагу питанням стимулювання діяльності з охорони праці, тобто зацікавленості працівників у створенні безпечних умов праці. Розділ IV "Стимулювання охорони праці", зокрема ст. 25 "Економічне стимулювання охорони праці" закріплює заходи економічного стимулювання роботи з охорони праці: до працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов пра­ці, що визначається колективним договором, угодою. При розрахунку розміру страхового внеску для кожного під­приємства Фондом соціального страхування від нещасних випадків, за умови досягнення належного стану охорони праці і зниження рівня або відсутності травматизму і професійної захворюваності внаслідок здійснення роботодавцем відповідних профілактичних заходів, може бути встановлено знижку до нього або надбавку до розміру страхо­вого внеску за високий рівень травматизму і професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці. Розрахунок розміру страхового внеску із застосуванням знижок та надбавок для кожного підприємства проводиться відповідно до законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Тарифи відрахувань коштів на соціальне страхування від нещасних випадків та професійних захворювань встановлюються диференційовано, залежно від рівня виробничого травматизму та ступеня шкідливості умов праці. Тарифи періодично переглядаються.

Згідно ст. 26 роботодавець зобов’язаний відшкодувати заподіяну шкоду працівникам, повністю відшкодувати збитки у разі порушення вимог охорони праці, витрати на проведення рятувальних робіт під час аварії та ліквідації її наслідків, втрати на складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці та ін.

Вимогами закону України "Про охорону праці", а також закону "Про колективні договори і угоди" передбачено, що здійснення комплексних заходів щодо організації безпечних і нешкідливих умов праці, визначення обов’язків сторін, реалізація працівниками своїх прав і соціальних гарантій на охорону праці забезпечуються насамперед за допомогою колективного договору (угоди).

У 1983 р. Держстандарт СРСР затвердив "Рекомендації. Управління охороною праці. Основні положення", які чинні в Україні і сьогодні.

У 2001 р. була прийнята Державна Концепція управління охороною праці (затв. Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.10.01 № 432), згідно якої управління охороною праці розглядається як підготовка, прийняття та реалізація правових, організаційних, соціально-економічних та лікувально-профілактичних мір, які спрямовані на збереження життя, здоров'я та працездатності людини у процесі трудової діяльності.

У 2006 р. була прийнята Концепція загальнодержавної програми покращення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2006 – 2011 рр. (затв. Розпорядженням КМУ від 11.05.06 № 269-Р), у якій серед причин та факторів, які можуть викликати проблеми охорони праці, названа недосконалість систем управління охороною праці на рівні виробництва.

Згідно із Законом "Про охорону праці", усі працівники підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності

Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", прийнятий Верховною Радою 23 вересня 1999 р., визначає правову основу та економічний механізм загальнообов’язкового соціального страхування громадян від нещасних випадків та професійних захворювань на виробництві.

Як зазначено в Законі, страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору, осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян — суб’єктів підприємницької діяльності.

Закон визначає суб'єкти та об'єкти страхування від нещасного випадку. Згідно ст.6 суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, тобто фізичні особи, на користь яких здійснюється страхування (працівники), а в окремих випадках – члени їх сімей та інші особи; страхувальники, тобто роботодавці; та страховик, тобто Фонд соціального страхування від нещасних випадків (ФССНВ). ФССНВ є важливою складовою системи управління охороною праці.

Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність.

Основними принципами страхування від нещасного випадку є:

• паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку;

• своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком;

• обов’язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян – суб’єктів підприємницької діяльності;

• надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;

• обов’язковість сплати страхувальником страхових внесків;

• формування та витрачення страхових коштів на солідарній основі;

• диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві;

• економічна заінтересованість суб’єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці;

• цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.

У ст. 13 приводиться визначення страховому ризику та страховому випадку.

Страховий ризик – це обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок.

Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріальної забезпеченості та /або соціальних послуг.

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування, управління яким здійснюють правління та виконавча дирекція. До складу правління включаються представники держави, яких призначає Кабінет Міністрів, та представники застрахованих працівників і роботодавців, яких обирають об’єднанням профспілок та роботодавців – по 15 осіб від трьох представницьких сторін. Члени правління обираються на 6-річний термін. Правління Фонду затверджує статут Фонду, контролює діяльність виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів. Виконавча дирекція є постійно діючим виконавчим органом правління Фонду та підзвітна правлінню Фонду, проводить свою діяльність від імені Фонду, організовує та забезпечує виконання рішень правління Фонду. Директор виконавчої дирекції Фонду входить до складу правління Фонду з правом дорадчого голосу.

Згідно ст. 10, для страхування на виробництві непотрібно згоди працівника, страхування здійснюється в безособовій формі. Строк повноважень голови наглядової ради за діяльністю Фонду соціального страхування становить один рік. Фонд соціального страхування розглядає справу про страхові виплати та приймає відповідні рішення на протязі 10 днів.

Виконання статутних функцій та обов’язків ФССНВ, згідно ст. 23, покладається на страхових експертів з охорони праці, якими можуть бути особи з вищою освітою за фахом спеціаліста з охорони праці або з вищою технічною чи медичною освітою зі стажем практичної роботи на підприємстві не менше трьох років та відповідним посвідченням, яке видається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади.

Страхові експерти з охорони праці мають право:

• безперешкодно та в будь-який час відвідувати підприємства для перевірки стану умов і безпеки праці та проведення профілактичної роботи з цих питань;

• у складі відповідних комісій брати участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також у перевірці знань з охорони праці працівників підприємств;

• одержувати від роботодавців пояснення та інформацію про стан охорони праці та види здійснюваної діяльності;

• брати участь у роботі комісій з питань охорони праці підприємств;

• вносити роботодавцям підприємств обов’язкові для виконання подання про порушення законодавства про охорону праці, а органам виконавчої влади з нагляду за охороною праці – подання щодо застосування адміністративних стягнень або притягання до відповідальності посадових осіб, які допустили ці порушення, а також про заборону подальшої експлуатації робочих місць, дільниць і цехів, робота на яких загрожує здоров'ю або життю працівників;

• складати протоколи про адміністративні правопорушення;

• брати участь як незалежні експерти в роботі комісій з випробувань та приймання в експлуатацію виробничих об’єктів, засобів виробництва та індивідуального захисту, апаратури та приладів контролю.

Страховими виплатами, згідно ст. 28, є грошові суми, які Фонд соціального страхування виплачує застрахованому у разі настання страхового випадку та складаються з:

1. страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (щомісячна страхова виплата);

2. страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім’ї та особам, які перебували на утриманні померлого);

3. страхової виплати пенсії по інвалідності потерпілому;

4. страхової виплати пенсії у зв’язку з втратою годувальника;

5. страхової виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності;

6. страхових витрат на медичну та соціальну допомогу.

Фінансування Фонду здійснюється за рахунок:

• внесків роботодавців: для підприємств – з віднесенням на валові витрати виробництва, для бюджетних установ та організацій – з асигнувань, виділених на їх утримання та забезпечення;

• капіталізованих платежів, що надійшли у випадках ліквідації страхувальників;

• прибутку, одержаного від тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

• коштів, що надійшли від стягнення штрафів і пені із страхувальників та їх посадових осіб;

• добровільних внесків та інших надходжень, отримання яких не суперечить законодавству.

Згідно ст. 47, розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого належить виробництво за видом економічної діяльності.

Також у Законі записані права і обов’язки застрахованого (ст. 43, 44) та роботодавця як страхувальника (ст. 45), а також відповідальність ФССНВ (ст. 50), осіб, які надають соціальні послуги (ст. 51), страхувальника (ст. 52) та застрахованої особи (ст. 53) за невиконання своїх обов’язків або умов страхування.

Окрім законів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюють підзаконні акти: Укази і розпорядження Президента України, вирішення Уряду України.

Законодавчу силу мають нормативно-правові акти з охорони праці (НПАОП).

Нормативно-правові акти з охорони праці (НПАОП) – це правила, стандарти, норми, регламенти, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання.

Нормативна база України з охорони праці узагальнена і систематизована у "Державному реєстрі НПАОП". Реєстр НПАОП складається з понад 2000 нормативних актів, а також 350 міждержавних стандартів безпеки праці та близько 40 державних стандартів України (ДСТУ).

За сферою дії НПАОП можуть бути міжгалузевими, галузевими та актами підприємств.

Державний міжгалузевий нормативний акт про охорону праці — це НПАОП загальнодержавного користування, дія якого поширюється на всі підприємства, установи, організації народного господарства України незалежно від їх відомчої (галузевої) належності та форм власності.

Державний галузевий нормативний акт про охорону праці — це НПАОП, дія якого поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що належать до певної галузі.

Відповідно до вимог НПАОП власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи розробляють і затверджують власні положення, інструкції або інші нормативні про охорону праці, що діють у межах підприємства, установи, організації. Нормативною підставою для цього є "Порядок опрацювання і затвердження власником нормативних актів про охорону праці, що діють на підприємстві", згідно якому до основних нормативних актів підприємства належать, наприклад:

• Положення про систему управління охороною праці на підприємстві;

• Положення про службу охорони праці підприємства;

• Положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці;

• Перелік робіт з підвищеною небезпекою та ін.

Враховуючи специфіку виробництва та вимоги чинного законодавства, власник затверджує нормативно-правові акти, що регламентують питання охорони праці та охоплюють завдання і функції системи управління охороною праці.

На базі створених стандартів підприємства з безпеки праці у 1976 р. було вперше розроблено та теоретично обґрунтовано систему управління безпекою праці.

Адаптація законодавства України до законодавства ЕС у сфері охорони праці почалась з прийняття Закону України "Про охорону праці" (2002 р.), який відповідає основним положенням законодавства Євросоюзу, які можуть бути згуртовані таким чином:

• загальні принципи профілактики та основи охорони праці;

• вимоги охорони праці для робочого місця;

• вимоги охорони праці під час використання обладнання;

• вимоги охорони праці під час роботи з хімічними, фізичними та біологічними речовинами;

• захист на робочому місці певних груп робітників;

• положення про робочий час;

• вимоги до обладнання, машин, посудин під високим тиском та ін.