5. Психологічна школа.

Представники цієї школи вважали, що надмірна натура­лізація соціальних явищ соціологами-натуралістами не давала змоги враховувати такий важливий чинник суспільного буття, як роль людської психіки і свідомості.

Вони засновували свої погляди на позиціях психологіч­ного редукціонізму, тобто припускали можливість повного або

часткового зведення соціальних явищ до дії певних психічних чинників.

Однак ця школа виявилася безсилою відмежувати психо­логічні процеси, що виникають на засадах фізіології, від інших, які визначаються не тільки природними, а й соціокультурними чинниками. Для неї характерно, що не розум, свідома поведінка, а лише емоції, інстинкти, несвідомі імпульси, навіювання, лібідо були предметом дослідження, тому закономірною була гіпер­болізація цих чинників, особливо коли вони розглядалися поза зв’язком та взаємодією з іншими - культурними, економічними, політичними.

У психологічній школі з’явилися різні напрями:

• інстинктивізм - інтерпретація суспільних процесів як результату вияву різних природних інстинктів людини;

• “психологія народів” - пояснення суспільного вияву життя не як психологічних рис індивіда, а як “духу народу” (психічної схожості індивідів однієї нації).

Існували й інші напрями цієї школи - інтернаціоналізм, психологічний еволюціонізм, теорія наслідування і теорія пси­хоаналізу.

5. Марксистська школа соціології.

У середині ХГХ ст. виник марксизм, складовою частиною якого була філософія, в тому числі філософія історії - історич­ний матеріалізм.

Історичний матеріалізм і є марксистською соціологічною теорією - наукою про загальні та специфічні закони функціо­нування й розвитку суспільства.

До К. Маркса (1818 - 1883) у поглядах на суспільство панували ідеалістичні підходи. Він уперше послідовно засто­сував матеріалістичний принцип для пояснення суспільних про­цесів. Головним у його вченні було визнання суспільного буття первинним, а суспільної свідомості - вторинною, похідною.

Суспільне буття - це сукупність матеріальних суспільних процесів, що не залежать від волі та свідомості індивіда чи суспільства в цілому.

За Марксом головною проблемою для суспільства є ви­робництво засобів життя (харчування, житло тощо). Це вироб­ництво завжди здійснюється з допомогою знарядь праці. За­лучаються і певні предмети праці.

На кожному конкретному етапі історії продуктивні сили мають певний рівень розвитку. І вони ж зумовлюють певні ви­робничі відносини. Це означає, що відносини між людьми в ході виробництва засобів існування не вибираються довільно, а зале­жать від характеру продуктивних сил. Зокрема, впродовж тисяч років досить низький рівень їх розвитку, технічний рівень знарядь праці, який дозволяв їх індивідуальне застосування, здійснювали панування приватної власності (у різних її формах).

У XIX ст. продуктивні сили почали набувати якісно ін­шого характеру. Технічна революція спричинила масове за­стосування машин. Використання їх було можливим лише спіль­ними, колективними зусиллями. Виробництво набуло безпосе­редньо суспільного характеру. Внаслідок цього і володіння по­трібно було зробити спільним, розв’язати суперечність між сус­пільним характером виробництва і приватною формою привлас­нення.

Згідно з К. Марксом політика, ідеологія, релігія та інші форми суспільної свідомості (надбудова) мають похідний харак­тер. Вони відбивають виробничі відносини (базис). Суспільство, що перебуває на певному рівні історичного розвитку, зі своє­рідним характером називають соціально-економічною форма­цією.

Це центральна категорія в соціології марксизму. Суспіль­ство пройшло кілька формацій: первісну, рабовласницьку, фео­дальну, буржуазну. Остання створює передумови (матеріальні, соціальні, духовні) для переходу до комуністичної формації.

Розвиток суспільства марксизм розглядає як природно- історичний процес прогресивної зміни одного способу вироб­ництва іншим, більш досконалим.

Основоположник марксизму акцентував увагу на мате­ріальних чинниках розвитку історії, оскільки навколо панував ідеалізм. Це дало змогу звинуватити марксизм в “економічному

детермінізмі”, що ігнорує суб’єктивний чинник історії. В останні роки життя Ф. Енгельс намагався виправити цей недолік. Особ­ливої уваги ролі суб’єктивного чинника в історії надав В.І. Ленін.

Заради справедливості слід зазначити, що в самому марк­сизмі немає фаталізму, заздалегідь приреченого руху суспільства до мети. Все досягається через активні дії мас, класів, партій, осіб. Вони переслідують свої інтереси, і тим самим здійснюють хід історії.

Інша річ, що люди діють завжди в об’єктивних умовах, які були створені до них попередніми поколіннями, і ці умови ставлять їх в певні межі. Свобода дій людини й суспільства, свобода вибору не є безмежними.

Головною рушійною силою в історії марксизм вважає класову боротьбу. Одна суспільно-економічна формація замі­няється іншою в процесі соціальних революцій. Конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами виявляє себе в зіткненні певних соціальних груп, класів-антагоністів (раби та рабовласники, кріпаки й феодали, робітники і буржуа), які і є дійовими особами революцій. Самі класи формуються виходячи з відношення до засобів виробництва.

Отже, соціологічна концепція марксизму грунтується на визнанні дії в природничо-історичному процесі об’єктивних тен­денцій, сформульованих у таких законах:

• відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил;

• первинності базису та вторинності надбудови;

• класової боротьби й соціальних революцій;

• природно-історичного розвитку людства через зміну суспільно-економічних формацій.

Найбільшим недоліком соціологічної концепції К. Марк­са є те, що він відмовив у визнанні права на історичне майбутнє всім класам і верствам суспільства, крім пролетаріату.

7. Німецька школа соціології.

Одним з найвидатніших вчених цієї школи був Георг Зіммель (1858 - 1918). Головна його праця - “Філософія гро­шей” (1890). Зіммель досліджує вплив грошових відносин іподілу праці на соціальну реальність, людську культуру та відчуження праці.

Учення Зіммеля називають “формальною соціологією”, оскільки він вважав, що основним предметом вивчення наукової соціології має бути “чиста форма”, що фіксує в соціальних явищах стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття со­ціальних фактів. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, пере­живання, мотиви як психологічні акти від їх об’єктивного зміс­ту, соціологи отримують те, що становить сферу цінностей - сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія.

Цінність - це те, що збуджує наш інтерес до конкретної речі, виготовленої людиною.

Продукт праці має подвійну природу. Він зароджується в матеріальному світі, бо створюється фізичними зусиллями, а на­лежить і набуває свого справжнього значення в іншому, ідеаль­ному світі, де функціонує як товар, тобто як згусток економічних відносин.

Важко переоцінити значення концепцій Зіммеля щодо таких форм взаємодії, як конфлікт, конкуренція, підпорядку­вання, авторитет, договір та ін.

Він вважав взаємодію основною “клітинкою” суспільства, а саме суспільство розглядав як взаємодію індивідів.

За Зіммелем взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення якихось цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра або підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності заради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто до діяння на користь інших й сприйняття таких дій з боку інших. Ця взаємодія об’єднує індивідуальних носіїв різних інтересів в єдине суспільство.

У праці “Основні питання соціології^-” Г. Зіммель формує досить оригінальне уявлення про предмет і завдання соціо­логічної науки. Він вважає, що соціологія не може займатися всім тим, що підпадає під визначення “соціальне”, і взагалі

ЗО

висловлює сумнів стосовно того, що соціологія справді є наукою про суспільство.

Соціологія трактується Г. Зіммелем насамперед як соці­альне дослідження, тобто як метод усіх наук, що вивчають явища соціального життя.

На межі XX ст. з’явилися нові важливі соціологічні кон­цепції, які сприяли професіоналізації соціології та піднесенню її теоретичного рівня.

У цьому є певна заслуга досить відомого німецького соці­олога Фердінанда Тьонніса (1855 - 1936), який одним з перших зробив спробу створити в соціології єдину систему понять, подати цю науку як багаторівневу.

Він розрізняв чисту і прикладну соціологію. Перша аналізує суспільство в стані статики, друга - динаміки.

Ф. Тьонніс першим науково обґрунтував поняття “при­кладна соціологія” і визначив її місце в системі соціологічного знання.

Її методом, за Тьоннісом, є понятійна аналогія, а сферою застосування - історія людства. Отже, прикладна соціологія ідентична історичній соціології. Окрім неї, Тьонніс вирізняє ще емпіричну соціологію (соціографію), яка вивчає сучасний стан суспільства. Він автор відомого твору “Спільнота й сус­пільство”.

Досить суттєвий вклац у розвиток соціології здійснив німецький вчений Макс Вебер (1864 - 1920).

З його ім’ям пов’язана передусім так звана “розуміюча соціологія”, згідно з якою за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути “розуміючою” наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їх суть.

За Вебером соціологія - це наука не тільки про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія - не просто “самоорієнтована”, вона орієнтована і на інших.

Орієнтацію на них М. Вебер називає “очікуванням”, без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом “розуміючої соціології” стає усвідом­лена соціальна дія.

Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши своєрідний “коперниківський” переворот у соціології.

Головним інструментом у них виступають особливі аб­страктні конструкції: у Зіммеля - “чиста форма”, а у Вебера - “ідеальний тип”. За їх допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а створювані в уяві сутності.

Уже в перших наукових працях Вебер декларує основні принципи своєї методології: тісний зв’язок емпіричної соціології і первинність соціокультуриих чинників (зокрема релігії) у поясненні економічної й трудової поведінки.

Основними моментами методології Вебера є:

• концепція “ідеальних типів” - уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і про­цесів (капіталізм, господарство, християнство);

• метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

• принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки;

• принцип “віднесення до цінностей і свободи від оцін­них суджень”.

М. Вебер не погоджувався з використанням таких мета­фізичних універсалів, як “суспільство”, “народ”, “держава”, “ко­лектив”, вважаючи, що об’єктом дослідження може бути лише індивід, бо тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку.

В абстрактних саме поняттях конкретний індивід ніве­люється. М. Вебер уперше звернув увагу на методологію до­слідження, правильне формулювання запитань. Він прямо чи опосередковано протягом свого життя брав участь у шести великих соціальних дослідженнях.

Основні наукові праці М. Вебера: “Протестантська етика і дух соціалізму” (1905), “Вступ до господарської етики світових релігій” (1913), “Господарство і суспільство” (залишилася неза­вершеною).

Велике значення для становлення соціології мала діяль­ність французького вченого Еміля Дюркгейма (1958 - 1917). Він виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукуп­ності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології.

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма - соціологізм, який ґрунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності та підпорядкованості її індивідів. Основними принципами соціологізму є об’єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, виходячи з його сутності. У зв’язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія соціологізму тісно пов’язана з соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:

• розгляд соціальних фактів як таких, що існують об’єк­тивно, незалежно від людини;

• вираження суспільної свідомості об’єктивними, неза­лежними від суб’єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);

• аналіз причинної залежності соціальних явищ від їх середовища;

• постійне порівнювання в ході дослідження поясню­ваних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.

Дюркгейм запропонував для соціології систему, голов­ними характеристиками якої були:

• розуміння суспільства як саморегульованого струк­турно-функціонального організму;

• розуміння суспільного порядку як нормального стану суспільства;

• визнання моралі як основного регулюючого механізму суспільства і її провідної ролі для функціонування соціальних інститутів виховання.

Питання 3. Розвиток соціологічної думки в Росії. Основні напрями соціології (XIX - поч. XX cm.)

У російській суспільній думці можна виокремити такі головні концепції й теоретичні напрями: народництво, марксизм, психологічний напрям і плюралістична теорія.

Народництво, попри його наступність стосовно світових революційно-демократичних і соціалістичних ідей, було, безпе­речно, специфічно російським явищем.

Воно продовжувало російські революційні традиції у рам­ках типових для цього періоду соціально-філософських уявлень. По суті це були суб’єктивістські, волюнтаристські уявлення (найбільшою мірою вона виявилися у поглядах П. Лаврова та М. Михайловського), відповідні соціальним потребам револю­ційного перетворення суспільства.

Соціологічні теорії народництва охоплювали широке ко­ло питань, які стосувалися специфіки методу соціального пізнан­ня, соціальної етики, взаємовпливу особистості та держави (М.О. Бакунін, П.О. Кропоткін), соціального прогресу (зокрема, “економічного прогресу” П. Ткачова, який виступав з позиції так званого “реалізму” або “раціоналізму”) та ін.

Соціологія народництва - неоднорідне, але типове для Ро­сії цього періоду явище, й, безперечно, воно має бути враховане при характеристиці російської соціології.

Своєрідною і неповторною є доля марксизму в Росії. З одного боку, соціальна філософія марксизму й у першу чергу його соціально-політична платформа були трансформовані лені­нізмом, пізніше викривлені сталінізмом, і в такому вигляді стали ідейним підґрунтям більшовицької політики.

З іншого боку - найсильнішого захоплення марксизмом зазнали представники відомої всьому світу “російської релігій­ної філософії"” (М.О. Бердяев, С.М. Булгаков, А.С. Ізгоєв, П.Б. Струве, C.JI. Франк, Г.Г. Шпет та ін.), яких називають ще “постмарксистами”. “Релігійна філософія”, якщо мати на увазі більшість її представників (і не тільки тих, хто пережив захоп­лення марксизмом), у значній своїй частині була “соціальною філософією” у вузькому значенні цього поняття, тобто вона не стільки являла собою тлумачення, інтерпретацію світу загалом, скільки була осмисленням своєрідності суспільства й місця лю­дини в ньому.

Марксизм спочатку привабив широтою своїх підходів до суспільного розвитку, приналежністю до європейської традиції.

Згодом ідея насильства та абсолютизація конфліктів від­штовхнули представників релігійної філософії від марксизму.

У розвитку теоретичної соціології помітна роль належить відомому російському мислителю В. Соловйову, одному із серйозних критиків соціології О. Конта. Саме з В. Соловйовим пов’язують спробу, не заперечуючи наукові досягнення контів- ської соціології, зміцнити світоглядний та загальнотеоретичний фундамент науки про суспільство.

Неприйняття марксизму, як і революційного народниц­тва, у соціально-філософських й соціологічних поглядах зазначе­них російських мислителів мало переважно моральнісний харак­тер. Цей моральнісний переворот означав визнання першорядної значущості духовності, культурно-творчого початку в людині, а не руйнівного.

Духовні пошуки представників російської соціально-фі­лософської думки початку XX ст. стосувалися найрізноманітні­ших питань утилітарності капіталізму й соціалізму, етики госпо­дарського життя та праці, піднесеного характеру продуктив­ності, творчої діяльності (на противагу розподіляючої), пріо­ритету прав особистості порівняно з правом держави, нації, класу та багатьох інших.

І все ж центральне місце серед усіх цих проблем посідали проблеми революції. Остання також оцінювалася з позиції мора­лі, поваги до людської особистості, її чеснот та свободи.

Російська соціологія мала свої соціально-філософські витоки, які відрізнялися певною своєрідністю і виявляли сут­ність соціальних катаклізмів і метаморфоз, що назрівали.

Водночас розвиток соціології здійснювався у зв’язку з еволюцією світової соціологічної думки, відповідно до заданого напрямку. Це було особливо помітно у творчості й діяльності М. Ковалевського та П. Сорокіна.

Соціологічні ідеї, які розвивалися в Росії в руслі конгів- ських традицій, пов’язують з іменами М. Ковалевського та П. Сорокіна. І саме з ними пов’язують процес інституалізації російської соціології.

Ковалевський уособлював своєю творчістю головний напрям соціології, що формувалася - позитивістський об’єкти­візм, а Сорокін - неопозитивістський суб’єктивізм XX ст.

Ковалевський був представником т.зв. “плюралістичної соціології'”, він вдало поєднував у своїх поглядах глибину і ши­роту теоретика та сумлінність емпірика, був послідовником

О. Конта та Г. Спенсера, знав К. Маркса.

У 1901 р. він разом з іншим відомим російським соціо­логом Де-Роберті створює в Парижі “Російську школу суспільних наук”, яку по праву вважають першим в історії світової соціо­логії досвідом створення соціологічного факультету.

Створення “Російської школи” в Парижі не було випад­ковим: хоч загалом розвиток російської соціології здійснювався в руслі розвитку світової суспільної думки, умови в самодержав­ній Росії не сприяли цьому.

З моменту зародження російської соціології істотною її характеристикою була невизначеність академічного статусу, від­сутність офіційного визнання державою, а часом і жорстокі цен­зурні гоніння. Відомо, що соціологічна література, яка ввозилася в країну, спочатку вилучалася навіть з більшою запопадливістю, ніж книги Маркса і Плеханова.

Запитання для повторення і закріплення матеріалу

1. Під впливом яких основних наукових принципів розвивалася соціологія наприкінці XIX - на початку XX ст.?

2. Чим відрізняються між собою географічна та расово- антропологічна школи в соціології?

3. На чому грунтується соціологічна концепція марк­сизму?

4. Що ви можете сказати про методологічні основи теорії М. Вебера?

Розділ 2. Суспільство як соціальна система Тема 2.1. Суспільство як єдина соціальна система

Питання для самостійної роботи

1. Глобальні процеси суспільного розвитку: урбанізація, економічна і політична модернізація, інформаційна революція, взаємодія та взаємовплив культур.

2. Соціологія та прогнозування тенденцій світового роз­витку.

Завдання для самостійного вивчення

1. Визначте основні шляхи глобалізації сучасного сус­пільства.

2. Порівняйте наслідки глобалізації для розвитку україн­ського суспільства і суспільств країн Заходу.

3. Проаналізуйте значення сучасної інформаційної рево­люції для українського суспільства.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ Питання 1. Глобальні процеси суспільного розвитку: урбанізація, економічна і політична модернізація, інформаційна революція, взаємодія та взаємовплив культур

Глобалізація - це історичний процес зближення націй та народів, між якими поступово стираються традиційні кордони, й людство перетворюється в єдину політичну систему.

Глобальні проблеми - це загальнолюдські проблеми, які зачіпають корінні інтереси всієї цивілізації, кожної людини.

Глобалізація має розглядатися як поширення процесів, практик і структур у просторі, особливо в національному про­сторі до глобальних масштабів.

Іншими словами глобалізація - це транснаціоналізація всього сущого.

Але водночас це надто спрощене визначення дуже склад­ного процесу, який може бути охарактеризований як неодно­значний, варіативний, невизначений і несумісний.

Глобалізація концентрує та децентралізує, уніфікує й ди­ференціює; вона узагальнює подробиці і розкладає на частини щось універсальне.

Прояви і результати глобалізації не є одноманітними, або кінцевими - вони завжди відбуваються у конкретних історичних умовах.

Треба звернути головну увагу на те, що причини гло­балізації криються в економіці. Головний феномен глобалізації полягає в незаперечній капіталістичній експансії, в її завою­ваннях і підпорядкуванні інших способів виробництва й обо­роту, а також у гегемонізації її цінностей у світовому масштабі.

За всіма ознаками розвиток капіталізму фактично пере­творив світ в автономну систему виробництва і розподілу, єди­ний ринок, використання якого породжує глобальну масову культуру, що є результатом глобального маркетингу і постій­ного розвитку комунікативних технологій.

Безумовно, глобалізація внаслідок цього означає значно більше, ніж просто глобальність індустріального капіталізму, але саме в цьому її сенс та визначальний елемент.

Перед початком XX ст. капіталізм розірвав національні рамки, індустріальна система почала різко нарощувати свою активність, розмах її діяльності набув глобального характеру.

Нині у світі розгортається економічна революція (мо­дернізація), що пов’язана не стільки з проривом науково-тех- нічного прогресу в нові таємниці світобудови, скільки з ефек­тивним використанням його численних і різноманітних плодів, глобальної оптимізації інформаційної сфери, яка отримала гучну назву інформаційної революції.

Як наслідок, на планеті відбувається формування еко­номічного середовища, в якому виробництво незатребуваного суспільством товару стає актом ефемерним, що не має вартості.

Нова сервісна економіка високопрофесійних послуг, еко­номіка знань різко розширює господарські обрії, що були дефор­мовані в останній третині XX ст. проблемою меж зростання природозатратного виробництва. Інноваційна економіка суттєво послаблює ці межі. Інформаційна економіка їх фактично не має.

У процесі розвитку споживання природних ресурсів не збільшується, а зменшується: відбувається мініатюризація й оптимізація промислових механізмів, низка нових галузей набу­ла чітко вираженого віртуального характеру.

До того ж, творчий дар, на відміну від сировинних та біосферних ресурсів, відтворюваний і невичерпний.

Єдина, реально функціонуюча сучасна економіка, об’єд­нуючи досягнення в двох сферах: інформаційній та інноваційній (хоча й з усе більшою політичною перевагою в бік першої складової), помітно знижує роль, здавалося б, своїх основних інститутів, таких як наприклад, приватний власник, основні фонди і навіть (певною мірою) витрати виробництва. Одночасно в її надрах визріває драматичне зіткнення інтересів між управ­лінською елітою та виробниками нового знання, своєрідний новий класовий конфлікт XXI століття.

1990-ті роки в соціологічній науці були заповнені розду­мами й міркуваннями з приводу глобалізації.

Фактично більшість вчених-соціологів заявляють про те, що зараз ми вперше живемо в еру глобалізації. Глобалізація спричинила всеохопні зміни:

• підходить до кінця період суверенності держав;

• зникла здатність протистояти правилам ринку;

• практично зведена до нуля наша можливість куль­турної автономії;

• стабільність усіх цінностей поставлена під велике пи­тання.

Близько 1990 р. так званий “культурний поворот” у со­ціальних науках поклав початок оперуванню таким терміном, як глобалізація. Він став альтернативою визначенню “світова сис­тема” або вченню про міжнародні відносини. Поширення євро­пейської культури, а особливо з початку XX ст. американської, зумовило те, що західна культура стала першою всесвітньою, справді глобальною культурою.

Різниця між концепцією глобалізації і концепцією світо­вої системи або міжнародних відносин - це власне культура та

комунікація. Спосіб поширення культури - це важлива частина культури.

Глобалізація призводить до результатів, які “стають за­гальним надбанням”. Захід, можна сказати, почав процес глоба­лізації з проникнення в інші частини світу і впровадження там західних інститутів. Західна культура стала привабливою для більшості людей, які контактували з нею.

Але почавши цей процес, створивши глобальну культуру, Захід не обов’язково і далі пануватиме в процесі глобалізації.

Якщо глобалізація щось означає, то лише те, що весь світ бере в ній участь.

Глобалізація складається з процесу взаємопроникнення між глобальним і локальним. Найважливіше те, що саме в цьому полягає основна ідея нинішнього процесу глобалізації. І саме так народжується глобальна культура.

Локальне такою самою мірою є частиною процесу, як і глобальне. Фактично для того, щоб глобалізація існувала, вона має відтворюватися скрізь, де існує. Говорячи про такий спосіб, неминуче дійдемо висновку, що відтворення глобалізації в локальному середовищі має дуже впливати загалом на процес глобалізації, що відбувається.

Однією з основних характеристик глобального становища є стискання часу й простору завдяки розвитку нових засобів транспорту і зв’язку. Це означає, що відстань уже не має значення, вона стала соціальним продуктом, існуючи у здатності переборювати її.

Звичайне устаткування сучасної людини - мобільний те­лефон, факс, портативний комп’ютер, плеєр, кредитна картка - дозволяють їй брати участь у соціальному житті на відстані. Незабаром досягнення прогресу - усілякі пристрої, що вводяться в наші організми, такі як реєстратори, інтелектуальні ензими, біологічні комп’ютери, допоможуть нам перебороти межі біоло­гічного часу.

Ще одна важлива характеристика нових напрямів роз­витку - безсумнівні поділи в господарській та організаційній схемі сучасних секторів виробництва й обслуговування.

Також слід звернути увагу на деякі явні та латентні нас­лідки глобалізації. Ці наслідки, безумовно, мають двоякий ха­рактер: прогресивний і негативний.

Нові можливості пересування й зв’язку та мобільність не прив’язаного до місцевості капіталу призводять до появи цілої групи виключених із громадського життя людей, до появи люд­ської ізоляції і самотності.

Традиційне місце заступається приватним місцем сус­пільного споживання, де доступ визначається платоспромож­ністю.

Соціальний світ поляризований між елітою, що подоро­жує усе більше й більше, і паріями, прив’язаними до тієї міс­цевості, яку вони успадкували від народження. Привілейовані шари звільняються від проблем визначеної місцевості, вони шукають безпеки, будучи “державою без сусідів”, державою не­вразливої ізоляції й імунітету щодо територіального втручання.

З іншого боку виникають ізольовані шари, відрізані від технологічних досягнень, позбавлені можливості психологіч­ного, культурного і політичного розвитку.

Тобто, ми є свідками процесу глобалізації, який пара­лельно доповнюється феноменом територіалізації. Іншими сло­вами, обидва процеси являють собою сторони однієї медалі, ім’я якої глобалізація. З іншого боку, свобода пересування й нові інформаційні технології генерують зворотні тенденції: привілеї і депривація, багатство та бідність, влада і безправ’я, воля й обмеження.

Глобалізація надала для дуже багатих людей більше можливостей швидше робити гроші. Ці люди використовують найостанніші технології для переміщення величезних сум по усьому світу за лічені хвилини й одержують від цього ще більшу віддачу. На жаль, технології ніяк не впливають на життя бідних прошарків населення.

Насправді ж, глобалізація - це парадокс, одночасно будучи вигідною для невеликої кількості громадян, вона маргі- налізує ²/₃ населення Землі. Процвітаюча частина населення не

дає решті людей права на переміщення, права, що розуміється як передумова свободи й процвітання.

Потрібно також закцентувати увагу на найважливіших глобальних проблемах сучасного суспільства.

1

Збереження життя і здоров’я людей

Річ у тому, що потужності сучасної цивілізації здатні створити такі навантаження на навколишнє середовище, які можуть призвести до її повної перебудови, деградації, а також піддати загрозі саму можливість існування людини на Землі.

Велику небезпеку представляють повзучі екологічні ката­строфи. Якщо ядерна війна - це своєрідний інфаркт для людства, то екологічна катастрофа - ракова пухлина з тривалими страж­даннями.

2

Екологічна криза є сьогодні поза всяким сумнівом гло­бальною проблемою. Вона має певні форми свого прояву. Най­частіше для її визначення вживаються три форми: забруднення, порушення рівноваги і деструкція.

З

Наслідки застосування ядерної зброї

Глобальною проблемою для людства залишається ядерна небезпека. В останні роки, особливо після того, як була роз­роблена концепція “ядерної ночі” та “ядерної зими”, виникає гостра необхідність ретельного аналізу різних, у тому числі і медико-бІологічних, наслідків застосування ядерної зброї і ядер­них випробувань, а також мирного використання атомної енергії безпосередньо для життя і здоров’я людей та середовища їх про­живання.

Кілька слів слід також сказати про проблему інфор­маційної глобалістики.

Насамперед треба мати на увазі: нині формується простір інформаційного суспільства. Незвична соціальна конфігурація просторових структур, що викликана інформатизацією суспіль­ства, змінює людський світ і не вкладається в традиційні просто­рові уявлення техногенного суспільства.

Швидке розповсюдження сучасних інформаційних мереж та телекомунікацій розширює й стимулює розвиток інформа­ційного простору суспільства. Комп’ютерне структурування прос­тору стає життєво необхідним для інноваційної діяльності, сфери послуг, побуту.

Фундаментальні технологічні зміни впливають на пред­метне середовище проживання, соціальні зв’язки між людьми, які втрачають звичні предметно-речові основи, набувають ін- формаційності й віртуальної спрямованості.

У процесі глобалізації інформаційна сфера та її структури стають фізично не сприйнятливими й змушують людину шукати нові форми адаптації до простору, що вже змінився.

Такою новою формою адаптації стає віртуальна реаль­ність. Віртуальна система “людина - комп’ютер” екстраполює внутрішній простір людини, потоки суб’єктивних понять у штучно породжуваному віртуальному світі.

Змінюючи глибоко закореніле в свідомості під впливом технологічної цивілізації уявлення про основи людського буття, образи інформаційного, віртуального, кібернетичного простору дають можливість по-новому підійти до філософських питань простору суспільства й людини.

Субстанція постіндустріального суспільства і його сус­пільні прийоми - від фундаментальних інформаційних техно­логій до соціальних та політичних феноменів, викликаних інформатизацією суспільства, - вміщують найрізноманітніші тенденції розвитку, що не піддаються однозначним оцінкам і судженням.

Звужуючи широкий спектр проблем до кола питань, що пов’язані з простором інформаційного суспільства, потрібно звернути увагу на суттєві властивості просторових структур, що обумовлені інформатизаційною субстанцією, а саме:

• локальну запрограмованість й зростаючу нелінійність інформаційних полів;

• соціальну пульсацію інформаційного простору (стис­кання й розширення), що викликана фундаментальними комп’ю-

терними технологіями й новими формами інтеграції людського суспільства.

Інформатизація повсякденного життя й поява нового інформаційного поля людського буття не проходить безслідно для життєвого світу людини.

В електронному просторі змінюються поведінкові стан­дарти й суспільні орієнтації особи. Виникають проблеми, що раніше не усвідомлювалися: етичні, соціопсихологічні проблеми освоєння міжособистісних інформаційних полів. Локалізація інформаційних полів, що виникає з основних видів людського спілкування, породжує багатство гуманітарних проблем, які пов’язані із засвоєнням людськими спільнотами простору електронного світу.

Сучасне суспільство наблизилось до такого етапу свого розвитку, який має бути охарактеризований як становлення нової цивілізації.

Основні характеристики стану початкового етапу фор­мування нової цивілізації (до цього схильні сучасні провідні соціологічні школи):

• космічний вік;

• інформаційний вік;

• електронна ера;

• глобальне село;

• технотронне суспільство;

• науково-технічна революція тощо.

Питання 2. Соціологія та прогнозування тенденцій світового

розвитку

Отже, людство перебуває на початку формування нової цивілізації. Якої саме? На це питання намагаються дати науково обґрунтовані відповіді філософія і соціологія. У тому, що людство перебуває в перехідному етапі, мало хто сумнівається. Про це свідчать три основних параметри історичної динаміки:

• швидкість змін (те, що здавалось непорушним, скла­далося роками й сторіччями раптом радикально змінюється упродовж кількох місяців, а то й днів);

• глибина змін (корінна трансформація всіх “поверхів” і “квартир” піраміди суспільства);

• географічні масштаби змін (важко назвати країну, яка не була б втягнута у критичний хід змін).

Як можна оцінити суть і масштаби історичних змін, що складають зміст перехідного періоду?

1. Відбувається зміна тривалих історичних циклів у рам­ках індустріальної цивілізації. Змінюють один одного передові технологічні, економічні, соціально-політичні устрої; панують наукові, культурні, ідеологічні парадигми.

2. Людство, починаючи з останньої чверті XX ст., всту­пило у перехідний період на шляху до постіндустріальної цивілізації.

Самі основи індустріального суспільства, машинний спо­сіб виробництва, наростання концентрації й централізації еконо­мічної та політичної влади, перетворення людини у гвинтик величезних технічних, економічних і соціально-політичних сис­тем - все це залишається в минулому.

Перехідний період характеризується змішаним типом технологій, економіки, соціально-політичного ладу, а також низ­кою звучних, що весь час посилюють одна одну, криз у всіх сферах суспільства.

Основи нового суспільства, що зароджується (техноло­гічний, економічний, соціально-політичний аспекти) містять у собі риси як попередньої, так і нової цивілізації, і є перехідними, що обумовлює їх недостатню ефективність, труднощі станов­лення в середовищі, яке багато в чому несполучне з новими течіями.

3. Можна очікувати, що відкриється дорога для за­твердження на початку другої половини XXI ст. постіндус­тріальної цивілізації на власній основі.

Які горизонти людства, на думку соціологів-футурологів, за межами III тисячоліття?

По-перше. Головна риса суспільства, в якому наро­джується постіндустріальна цивілізація - це відродження гума­нізму, це становлення ноосфери (в її позитивному варіанті),

сфери розуму. Ритм змін в усіх сферах людського буття робить неможливою ефективну діяльність в будь-якій сфері сучасного наукового знання без поповнення й оновлення інтелектуального потенціалу.

Оновлена наука повинна стати лідером постіндустрі- альної цивілізації. Збільшується наукоємність не тільки вироб­ництва, а й всього життя суспільства, його динаміки.

Пріоритетної ролі набирає культура. Відродженню масо­вого інтересу до високої культури сприяє досягнення інформа­ційної революції

Докорінно змінюються зміст, форми й методи освіти. Вона спрямована не на усереднення особи, формування зомбо- ваних елементів індустріальної машини, а на всебічний розвиток самобутніх індивідуальностей, здатних до творчого мислення, ефективного вирішення нескінченних головоломок, що постійно породжуються життям, адаптації до швидкозмінних умов праці й життя.

Формуються елементи нової етики.

Нова етика - це правила міжособистісних відносин, що підкреслюють спрямованість до незалежності й самобутності кожного члена суспільства як унікальної особистості, що має право самостійно будувати свою поведінку, але враховуючи схожі інтереси інших.

Можна зробити висновок, що у гуманістичному постін- дустріальному суспільстві вільна, творча людина, яскрава інди­відуальність, що розкривається в різних видах діяльності та спіл­куванні, поступово стає змістом й вищою метою нової моделі суспільства.

По-друге. Іншим стає технологічний спосіб виробництва, світ техніки, що створюється й використовується людиною - у виробництві і в побуті.

Поширення гнучких автоматизованих виробництв, мініа­тюризація техніки й комп’ютеризація всіх видів трудової діяль­ності, звільнення людини від тяжкої фізичної праці та жор­стокого підкорення машинному ритму вивільняють її час і сили для творчого процесу.

Засвоєння біотехнологій, нетрадиційних енергоресурсів, безвідходних технологічних процесів, більш економних способів перетворення продуктів природи, нових інформаційних техно­логій дозволить з набагато меншими затратами і втратами за­довольняти зростаючі потреби людства.

По-третє. Відбудуться докорінні зміни в економічній структурі суспільства.

Відроджується мале підприємництво, втрачають свої по­зиції гіганти індустрії, суттєво зменшується частка державної власності.

Збережеться багатоукладність економіки, багатоманіття форм власності, кожна з яких займе нішу, що забезпечує най­кращий облік потреб людей і найвищу ефективність вироб­ництва.

Основну масу товарів та послуг для населення будуть виробляти малі й середні підприємства при збереженні великих виробництв, транснаціональних корпорацій, фінансово-промис­лових груп під жорстким антимонопольним контролем.

По-четверте. Нові тенденції виявляться у соціальних і національних відносинах. Поглиблюється соціальна стратифі­кація. Соціальної однорідності й соціальної гармонії, мабуть, не можна буде дочекатись: інтереси багатьох соціальних груп значною мірою протилежні, співвідношення сил змінюється, соціальні протиріччя ж зберігаються. А в хаосі перехідного пері­оду вони досягають особливої гостроти.

На стадії зрілої постіндустріальної цивілізації спостері­гатиметься гармонічна поліфонічність соціальних відносин, усунення крайніх форм протиборства різних соціальних груп, посилення кооперації, партнерства, співробітництва між ними у вирішенні загальних завдань, що стоять перед суспільством.

Сучасне протистояння націй, вип’ячування особливостей й успадкованих пріоритетів певних етнічних груп не має пер­спективи.

По-п’яте. На нас чекає, очевидно, у майбутньому сто­річчі перспектива відмирання держави і права.

Держава і право перебувають в очікуванні нелегкого про­цесу адаптації до нових умов розвитку суспільства, пріоритету осо­би, реального захисту її життя, майна, прав та інтересів. Відбу­ваються незворотиі зміни в політичному устрої, механізмі функціо­нування демократії. Зростає роль регіональних органів, місцевого самоврядування, які більшою мірою здатні враховувати регіональні й місцеві особливості та традиції, потреби населення.

Соціальна апатія більшості зміниться більш рівномірним, плинним розвитком політичних відносин.

По-шосте. Слід відмітити нові тенденції у динаміці сві­тового співтовариства.

Посилюються нові інтеграційні тенденції на основі доб­ровільних союзів, збережуться протиріччя між державами та їх групами. Війна, силове вирішення спорів залишаться в мину­лому. Зросте роль міждержавного й міжнародного арбітражу та механізмів підтримки глобальної безпеки - ООН, Міжнародного суду і т.д.

Зростає тенденція глобалізації всіх сторін життя сус­пільства, посилюється взаємозалежність і спільність інтересів всіх країн і локальних цивілізацій у вирішенні загальних екологічних, економічних, демографічних та інформаційних завдань.

Формується загальнопланетарний економічний, науко­вий, інформаційний простір, основи глобального мислення, усвідомлення того, що в невеликому куточку всесвіту людство тільки разом здатне вижити й перейти до гармонізованого, стійкого розвитку, або загинути.

На початку XXI ст. проблеми цивілізаційного підходу до історії, минулого й майбутнього локальних цивілізацій, їх взає­модії вийшли на перший план у дослідженнях і дискусіях суспільствознавців.

Локальна цивілізація - поняття глобальне. Воно охоп­лює частину людства, що об’єднана спільністю культури, релі­гійних поглядів, світогляду, історичною долею, територією, еко­номічним, технологічним й соціально-політичним простором кількох родинних народів та етносів.

Передбачення майбутнього світових і локальних цивілі­зацій має глобальний характер, його предмет - можливі тен­денції динаміки в майбутньому людського суспільства в цілому і його найважливіших складових - культурно-історичних типів, локальних цивілізацій як сукупності родинних народів й етносів.

Запитання для повторення і закріплення матеріалу

1. У чому полягає історичне призначення сучасної гло­балізації?

2. Як глобалістичні процеси впливають на становлення світового та національного ринків?

3. У чому позитиви й недоліки віртуальної реальності?