6. Інститут власності

Інститут власності є найбільш масовим, оскільки усі люди кожного дня виступають як власники або суб’єкти взає­модій, які враховують право власності інших.

Інститут власності лежить в основі сучасної моралі, права, господарських відносин та інституцій. Підприємства, банки, біржі, супермаркети - усе це функціонує з урахуванням прав власності на основні фонди, результати праці, товари тощо.

Власність може змінювати форми: бути приватною, кор­поративною, муніципальною, державною; але сутність інституту власності залишається незмінною.

Інститут власності створює соціальний порядок шляхом врегулювання майнових відносин.

Кримінальна статистика підтверджує, що саме майнові злочини є найбільш поширеними.

7. Інститут освіти

Інститут освіти є впорядкуванням процесу навчання й ниховання, отримання професійних знань і кваліфікації.

Цей інститут існував з давніх часів, але у статусі нефор­мальної інституції, як сума типових форм передачі знань, павичок, технологій від покоління до покоління. Ці масові прак- іи їси були доволі консервативними, але й вони потроху почали іміиюватися за часів Відродження та Просвітництва. Тільки протягом останніх двох століть разом з індустріальним пере­поротом освіта стає потужним офіційним інститутом.

Уряди різних країн постійно переймаються тим, як реформувати, підняти на новий щабель освіту громадян.

Освіта стає показником розвитку нації, а в особистісному нимірі - важелем стратифікації, успіху, кар’єри.

Сьогодні загальна думка полягає в тому, що інвестиції в освіту є капіталовкладеннями у майбутнє нації.

Інститут освіти одночасно охоплює мільйони осіб, вима- і ас тисячі окремих закладів.

Це характерна риса також й інших базових соціальних інститутів.

Переважна більшість інститутів є спеціалізованими соціо- культурними системами, до складу яких входять не тільки цін­ності та норми, а й професійні норми, організаційні структури, установи, що мають штати, посади, керівництво, виконавців.

8. Інститут науки

Завершимо огляд базових інститутів саме інститутом науки, хоч наш огляд і не є повним, оскільки ми не торкнулися іаких важливих інститутів, як охорона здоров’я, багатьох еконо­мічних інститутів, літературної мови, кіно тощо.

Сьогодні саме інститут науки визначає конкурентоспро­можність сучасних суспільств. Ті, хто відстає в освіті та науці, приречені “пасти задніх” та перебувати на задвірках сучасної цивілізації.

Інститут науки є впорядкуванням наукового життя і досліджень, організацією прикладного використання набутих тань, “ноу-хау” в національному масштабі.

103

Люди, залежно від характеру своєї основної діяльності, поділяються за інституційною належністю. Так, шкільні вчителі й учні, університетські викладачі й студенти належать до інсти­туту освіти; банківські службовці - до інституту банків, судді - до інституту юстиції, охоронці правопорядку - до міліції, поліції та ін.

Інститути утворюють своєрідну галузеву структуру суспільства відповідно до характеру і розподілу видів діяльності.

Населення можна поділити за ознакою інституційної належності, що нагадує професійно-посадову структуру. Але різниця полягає в тому, що до одного інституту можуть нале­жати фахівці різного профілю. Так, інститут міліції “охоплює” не тільки безпосередньо охоронців порядку, а й бухгалтерів, інженерів, програмістів, педагогів тощо.

У цьому розділі під час самостійної роботи слід також звернути увагу на сучасні інституційні зміни, бо це перестук- туровує соціальну систему, викликає відмирання окремих со­ціальних груп та породжує становлення нових соціальних груп або оновлення попередніх.

Система інститутів створює консервативну тенденцію со­ціального життя, але наявність фундаментальних інститутів не забезпечує можливості змін у суспільстві, його розвитку, по­ступ}⁷.

Соціальні зміни, нововведення, що відбуваються в межах існуючих або за рахунок виникнення нових інститутів, стано­влять інституційний шлях розвитку суспільства.

Існує кілька варіантів інституційного розвитку.

1. Виникнення нових і припинення існування старих інсти­тутів

Принцип цілісності інституційної структури вимагає її перебудови у випадку, якщо здійснюється перехід від одного до іншого типу суспільства. На зміну старим приходять нові інститути. Так, свого часу замість старих політичних інститутів феодальної доби (монархії, станової системи, васалітету тощо) утверджувалися нові - загальне виборче право, республіканська форма правління, різні демократичні інститути.

Цей процес називається інституціоналізацією. Він озна­чав поступове виникнення і подальший розвиток нових інсти-

1. у гів. »

Зворотним за спрямованістю є процес деінституціона- и нації. Фактично ці процеси є нескінченними, вони пришвид­шуються у часи загальних суспільних змін.

2. Вдосконалення, розбудова існуючих інститутів

Цей процес відбувається за рахунок змін у законодавстві, розвитку установ, виникнення або розширення мережі орга­нізацій.

3. Нове спрямування раніше існуючих інститутів

Така доля спіткала управлінські державні інститути, ар­мію й міліцію, прокуратуру і службу безпеки під час оформ­ления України як незалежної держави.

Виникнення, формування, утвердження, розвиток соці- іпіьних інститутів є процесом інституціоналізації і невід’ємною складовою розвитку суспільства.

Швидкі суспільні перетворення, зміна суспільного ладу активізують процес інституціоналізації, і навпаки, - консерва­тивна фаза, призупинення поступу, “застій” не потребують нових інституцій або модернізації старих.

Інституціоналізація має свою логіку, послідовність і структуру. Цей процес передбачає чотири основні фази: 1) про- іоіпституційну, 2) хабітулізації, 3) легітимізації, 4) органі- іш н йно-структурну.

У протоінституційну фазу формується потреба в інсти­туті. Для цього необхідні дві передумови:

• виникнення важливої соціальної функції, суспільної по треби, яку може задовольнити певний вид діяльності людей;

• поява потреби в упорядкуванні, регламентації, управ-

2. in ні певною діяльністю.

Хабітулізація є процесом узвичаєння певних дій або иідносин.

Якщо діяльність є політичною, масовою, то вона стихійно інюрядковується за рахунок типізацій. Останні виявляються в юму, що поширюються стереотипні форми діяльності, узвичаєні

технології. Як правило, такі типізації виникають історично шляхом “проб і помилок”, доки врешті-решт не виробляється оптимальна форма діяльності, яку закріплюють через навчання цій формі та іншим.

Легітимізація є закономірною фазою інституалізації. Термін “легітимізація” означає буквально “узаконення”. Таке узаконення може мати і юридичну форму, і передбачати більш широке соціальне визнання діяльності, відображення та закріп­лення відповідних відносин у релігійних і моральних нормах, традиціях, ритуалах.

Організаційно-структурна фаза полягає у тому, що на базі поділу суспільної праці виникають інституційні ролі, орга­нізаційні структури. Виконання ролей стає професійним і під­коряється формальним вимогам.

Інститут є рольовим комплексом, ця закономірність добре простежується на прикладі інституту армії.

Процес занепаду, руйнації, зникнення старих установ і настанов має назву деінституціоналізації.

Вона може набувати різних форм, нести за собою проти­лежні за змістом наслідки: бути позитивним і природним про­цесом, або цілком негативним та небезпечним для суспільства явищем. За умов, коли інститут вичерпав свої функції чи відпала потреба в його існуванні, чи вже “винайдені” більш сучасні й досконалі форми суспільного устрою, деінституціоналізація є прийнятною та необхідною. Вона часто відбувається поступово, спокійно і без загострень, як природний плин речей. Але неконтрольована, раптова, “катастрофічна” руйнація, яка до того ж ще й зачіпає життєво важливі інститути, є безперечно лихом.

Запитання для повторення і закріплення матеріалу

1. Яке головне призначення соціальних інститутів?

2. У чому полягає регулятивна функція соціальних інститутів?

3. Чому не можна чітко визначити кількість соціальних інститутів у суспільстві за певний відрізок часу?

4. Які ви знаєте основні базові соціальні інститути сус­пільства?

14

1.1.6 Соціологія, Ч. 1