9. Структурна організація соціальної психології

Структура соціальної психології теорії включає в себе наступні компоненти: 1. Методологію – основні принципи. Вивчає основні положення, пов’язані з вивченням психічного чинника в соціальному житті. Включає основні принципи, законні категорії СП, розробку соціального апарату. 2. Феноменологію – теоретична складова. Включає вивчення конкретних психологічних явищ, соціально-психологічні проблеми особистості, соц.-пс. характеристики спілкування, соціальну психологію спільностей, психологію соціальних впливів, масових явищ. 3. Прикладна СП – досвід практичного застосування соц.-псих. теорії.

Як навчальний курс, соціальна психологія охоплює такі розділи:

1) науково-методологічний. Розкриває місце і роль соціальної психології в системі наукового знання (її предмет, завдання, функції, категорії, методологічні основи та методи, питання еволюції соціально-психологічного знання);

2) соціально-психологічні проблеми особистості. Вивчає особистість як суб'єкт соціальної взаємодії та спілкування, психічне відображення особистістю соціальних явищ у структурі групових відносин;

3) соціально-психологічна характеристика спілкування. Містить соціально-психологічні знання про спілкування, його види, рівні та функції, психологічні способи впливу в процесі спілкування та ін.;

4) соціальна психологія груп і міжгрупової взаємодії. Висвітлює соціально-психологічні знання про комунікативний потенціал учасників взаємодії, про закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв, моди, про психічний склад групи, нації. Вивчає сферу соціально-психологічних групових процесів — проблеми прояву соціально-психологічних явищ у малих соціальних групах (конформна поведінка, соціально-психологічний клімат, психологічна сумісність тощо);

5) особливості прикладної соціальної психології. Йдеться про закономірності становлення соціально-психологічної реальності в конкретних сферах життєдіяльності індивіда та групи: соціальну психологію виробництва, соціальну психологію управління та ін.

10. Особливості дослідження спілкування на сучасному етапі розвитку суспільства.

Вивченням спілкування до початку XX ст. наука не займалася, розглядалися і досліджувалися лише окремі складові цього феномена. Проте на початку XX ст. до цих проблем починають звертатися вітчизняні та зарубіжні вчені. Багатовимірну стимулюючу роль спілкування в житті людини належним чином почали усвідомлювати вчені різних галузей наук — теоретики та спеціалісти-практики. Популярними стали поради американського спеціаліста Д. Карнегі про те, як поліпшувати спілкування та завойовувати собі друзів.

Завдяки інтеграції економіки, зростанню політичної залежності одних народів від інших, розвитку засобів комунікації посилюється загальнолюдське начало в моралі. Добро, честь, обов'язок, провина, сором тощо — слова, які є в мовах усіх народів. Перед загрозою загальнолюдського знищення людина стала більше відчувати себе абсолютною цінністю. Це зумовило розвиток наук про людину, про її відносини з іншими. Зокрема, проблеми спілкування перетворилися на "логічний центр" усієї системи психологічної проблематики, що було пов'язано також з розвитком соціальної психології, посиленням її впливу на інші психологічні дисципліни.

Розвиток виробничих відносин стимулював учених і практиків до вивчення спілкування у зв'язку із становленням і розвитком особистості. Саме на цьому шляху плідно об'єдналися позиції етиків і психологів. У науці відбувся так званий комунікативний поворот. Суть його — у переході від суб'єкта, який віддає перевагу монологові, до суб'єкта, котрий прагне діалогу у спілкуванні та взаємодії з іншими людьми.

Якщо раніше основну увагу зосереджували на засобах комунікації, особливостях контакту, комунікативних діях, видах взаємодії, зокрема, у конфліктних ситуаціях і під час переговорів, то сучасне теоретичне і експериментальне розроблення проблем спілкування в соціальній психології має своєю особливістю вивчення цієї категорії з урахуванням змісту спілкування, тобто того, з приводу чого людина вступає в міжособистісні стосунки.

11. Соціально-психологічні дослідження системи відносин “індивід – група – суспільство”.

Традиційне вивчення взаємозв'язку особистості й групи в наш час набуває особливої ваги, адже зростає кількість конфліктів (від міжособистісних до міжрегіональних), актуальною стає суїцидальна поведінка людини, активізувалися такі процеси, як групова поляризація та групова ізоляція тощо. У зв'язку з цим соціально-психологічного переосмислення потребує проблема співвідношення «індивідуального» і «соціального» («групового») як на теоретичному рівні, так і на прикладному. Для її розв'язання актуальною є постановка питання про роль власної активності людини в її взаємодії з групою, яка може бути як розумною, доцільною, так і немотивованою, «надситуативною». Таке розуміння активності людини у взаємодії з соціумом (мотивована і немотивована активність може мати як позитивні так і негативні наслідки) дає змогу з нових позицій підійти не лише до проблеми пізнання психічного як регулятора соціального процесу, інтуїції, творчої діяльності особистості, а й констатувати факт існування поруч із людиною статечною, розважливою людини ризикової, тієї, яка випробовує свою долю. Ризикова активність у цьому разі розглядається як перемога над собою, над складною ситуацією, як самозагартування за складних умов взаємодії з іншими людьми, як подолання страху в налагодженні контактів, набуття вмінь вирішувати нестандартні завдання, як ситуація вибору між двома можливими варіантами: менш привабливим, але більш надійним, і привабливішим, але менш надійним у досягненні мети. У зв'язку з неоднозначністю, динамічністю і складністю соціальної ситуації та соціальних відносин ризикова активність особистості у взаємодії з іншими є неминучим фактом.

Проаналізувати ті процеси, які відбуваються на рівні «індивід — група», «індивід — суспільство», «група — суспільство», ті основи, на яких грунтуються знання Про співвідношення «індивідуального» і «групового» в соціальній психології неможливо без урахування соціокультурних, етнопсихологічних особливостей життєдіяльності особистості. Йдеться про розвиток і становлення не абстрактного індивіда, який перебуває поза простором і часом, а людини, що діє в певному соціально-психологічному, сопіокультурному середовищі й на конкретному етапі розвитку суспільства. При цьому особистість розглядається як така, що розвивається в суспільстві, в якому також відбуваються зміни.

Розгляд цієї проблеми в практичній площині актуалізує й інші її аспекти: індивідуальний і груповий принцип ухвалення рішень, індивідуальна і групова відповідальність, вплив більшості й меншості на результати взаємодії. За умов демократичного суспільства потребують детального вивчення проблеми нормативного впливу групової меншості. Жорстокість, грубість членів групи стосовно індивіда породжують його аномальну поведінку (конфлікт, суїнид, агресію, грубість до членів групи тощо). Дослідження, які ведуться в цьому напрямі, фрагментарні, вони більше відтворюють політичні й соціальні моменти, ніж закономірності становлення й розвитку соціально-психологічної реальності. Отже, ця група досліджень також потребує не лише теоретичного, а й практичного осмислення.

12. Резервні можливості міждисциплінарних зв’язків соціальної психології.

Перспективність розвитку соціальної психології зумовлена також її зв'язками з іншими галузями психологічної науки. Передусім з тими, які донедавна тільки частково розроблялися в нашій вітчизняній науці (зокрема з акмеологією, етнопсихологією), а також з тими, які в наш час погребують теоретичного переосмислення й удосконалення (психологія управління, вікова й педагогічна психологія та ін.).

Що стосується зв'язку соціальної психології з акмеологією:

Однією з актуальних проблем акмеології є формування загальних принципів удосконалення професійної діяльності і спілкування спеціалістів, що працюють у сфері політики, економіки, управління, освіти й у багатьох інших галузях життя. Коли йдеться про високий професіоналізм людини, то з ним пов'язують не лише яскравий розвиток здібностей, але й ґрунтовні знання в тій галузі діяльності, в якій цей професіоналізм проявляється. Отож є зрозумілою надзвичайна потреба в розробленні акмеологією такого кола проблем, як «фаховість особистості», «професіоналізм взаємодії», «майстерність спілкування», «способи попередження професійної деформації», «шляхи досягнення вершин досконалості» тощо. Саме в частині «професіоналізм спілкування та взаємодії» вбачається безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема соціально-психологічного відображення безпосередньо пов'язана з проблемою психології спілкування, а професійна взаємодія часто-густо невід'ємна від спілкування.

Традиційно акмеологія розглядає феноменологію, закономірності й механізми розвитку людини на стадії її зрілості. Водночас розвиток умінь і навичок соціально-психологічного відображення, в тому числі й комунікативних, набуття соціального й морального досвіду, що є невід'ємними показниками майстерності й професіоналізму, закладаються ще в дитинстві. Звісно, зрілою людина не народжується, на стан зрілості «працюють» усі попередні етапи розвитку особистості. Таким чином, ідеться про корекцію деяких вихідних наукових даних, зокрема про розширення загальноприйнятих вікових рамок (про введення дошкільного і шкільного віку в галузь акмеології). В цій частині вбачається не лише зв'язок соціальної психології з акмеологією, але й зв'язок названих галузей знання з віковою й педагогічною психологією, що відкриває для них нові перспективи наукових досліджень. Актуальність порушеного питання очевидна, адже соціально-економічні процеси, які відбуваються в Україні, загострили проблему раннього формування в особистості професійних основ її життя, котрі допоможуть забезпечити стійкість особистості за екстремальних умов.

Інтенсифікація міжнародних зв'язків, зростання кількості економічних, культурних та інших відносин між державами актуалізують значення в рамках соціальної психології та етнопсихології теоретичних і практичних крос культури их досліджень, розробок проблем міжнаціонального спілкування: професіоналізм сучасної комунікативної діяльності передбачає наявність у спеціалістів знань і вмінь з питань національно-психологічної детермінації ділових міжнародних переговорів, неформального спілкування з представниками різних національностей, шо зумовлює вивчення соціокультурних та етнопсихологічних особливостей сприймання учасниками комунікативного процесу специфіки міжнаціональних стосунків та спілкування. Перспективною у зв'язку з цим є постановка питання про пошук шляхів регуляції ділового спілкування як усередині однієї етнічної групи, так і на міжнаціональному рівні.

Теоретичним обгрунтуванням сутності проблеми є твердження про те, що цілісна система спілкування являє собою логічний взаємозв'язок національно-психологічних особливостей взаємодії і загальнолюдських цінностей комунікації. Йдеться про:

• допустимість етнопсихологічного релятивізму в діяльності людини (у неї мають формуватися такі якості, які б, з одного боку, давали їй змогу ефективно пристосовуватися до традицій, звичок, стереотипів поведінки, особливостей спілкування іноетнічних представників, а з іншого — не вступали б у суперечність з їхньою національною психікою та загальнолюдськими цінностями);

• урахування специфіки прояву етнічної самосвідомості індивіда під час спілкування;

• розвиток можливостей адаптації і персоніфікації за умов національно неоднорідних взаємовідносин;

• формування навичок і вмінь взаємодії з представниками різних національностей і народів.

За нових умов господарювання, підприємництва та управління виокремилися перспективні й недостатньо вивчені спільні проблеми соціальної психології та психології управління. Зокрема, йдеться про виявлення й розробку соціально-психологічних чинників управлінської кар'єри, соціально-психологічних детермінант управлінського розвитку, соціально-психологічного консультування з проблем управлінського розвитку, соціально-психологічних механізмів управлінської адаптації, соціально-психологічних механізмів професійної управлінської деформації та регресивного особистісного розвитку.

Розв'язання вищеназваних проблем можливе шляхом актуалізації оцінювально-регулятивних процесів, духовного, комунікативного потенціалу учасників ділової взаємодії. Це забезпечується:

• розумінням управлінського спілкування як принципово соціального й діалогічного процесу, як взаємодії, що викликає двосторонню реакцію й активізацію зусиль партнерів, тобто такої, яка здійснюється всіма учасниками управлінського процесу;

• розумінням особистості керівника як партнера, учасника спільної діяльності і спілкування, актуалізацією його соціально-психологічної компетентності;

• формуванням індивідуального і групового стилю взаємодії;

• урахуванням етнопсихологічних особливостей спілкування (в разі необхідності).

13.Взаємодія соціально-психологічної реальності та соціальної психіки Соціально-психологічна реальність — якісно нове утворення, яке виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і в якому важливими є закономірності й механізми взаємозв'язку соціального та психічного, їх взаємодія, взаємозалежність і взаємовплив. Зміст цієї реальності полягає у психічному відображенні соціальних явищ, в існуванні та регуляції соціального через суб'єктивне, у сприйнятті людиною соціальних відносин і соціальних спільностей. Окремі соціальні психологи соціально-психологічною реальністю вважають соціальну психіку як сукупність поглядів, намірів, почуттів, думок, що виражають готовність до певних дій. Вона, на їх думку, виникає у процесі спілкування, взаємодії між людьми, пов'язує в єдине ціле елементи індивідуального та соціального за внутрішніми законами соціуму, а тому має щодо індивідів примусову силу. Впливаючи на поведінку індивіда, соціальна психіка приводить її відповідно до вимог конкретної спільності. При цьому вона не є носієм “істини” чи “норм цінності”, а лише схваленням або несхваленням групою, прийняттям або неприйняттям певної дії, довіри чи недовіри суб'єкта — носія чи споживача інформації. Інші вчені стверджують, що для визначення предмета науки необхідно виокремити з реальності, яку вона вивчає, істотне і суттєве, особливу відмінність, яка відрізняє ЇЇ від іншої науки. З цих позицій соціальну психологію визначають як науку про закономірності становлення соціально-психологічної реальності, її структуру, механізми розвитку та функціонування. При цьому постають питання: Чи існує така реальність? Якщо існує, то в чому полягає її зміст? Що є спільного і відмінного між нею і соціальною чи психічною (психологічною) реальностями, яке місце посідає вона в загальній структурі буття? Соціальну психологію характеризують як науку, що вивчає конкретні механізми взаємозв'язку соціального і психічного, їх взаємодію та взаємозалежність. Кожне соціальне явище має свій психологічний аспект, що переломлюється через психологічні особливості конкретних осіб і соціальних груп. При цьому психічне відображення є породженням і наслідком активності людини, яка можлива тільки в процесі реальної діяльності, спілкування, взаємодії з іншими людьми. Відомо також, що психічне існує у формі специфічного суб'єктивного світу людини. Його специфіка полягає в тому, що образи психічної реальності для індивіда відрізняються від явищ зовнішньої реальності, але водночас є для нього цілком реальними утвореннями. Саме завдяки цій реальності, її здатності виявлятися в динаміці психічних процесів, мотивів, предметних дій, станів особистості стає можливим вплив психічного на життя особи, на регуляцію її діяльності та відносин. Психічне є не лише формою відображення соціального, а й засобом його регуляції та існування. Усвідомлення цього дає змогу розглядати соціально-психологічне відображення як відображення психічне. Йдеться про те, що всі соціально-психологічні явища постають у формі психічних (суб'єктивних) образів, переживань, станів.

14. Одиниці аналізу в соціальній психології.

Особистість - це сукупність вироблених звичок і переваг, психічний настрій і тонус, соціокультурний досвід та набуті знання, набір психофізичних особливостей людини, що визначають повсякденну поведінку і зв'язок з суспільством і природою. Також особистість спостерігається як прояви «поведінкових масок», вироблених для різних ситуацій і соціальних груп взаємодії.Стійкі властивості особистостітемпераментхарактерздібностімотивація

Соціум — це:

суспільство як цілісна соціальна система;

людська спільність певного типу (родові і сімейно-споріднені, соціально-класові, національно-етнічні, територіально-поселенські спільності);

соціальне оточення людини, сукупність форм діяльності людей, що історично склалися.

Діяльність - це активна взаємодія людини з середовищем, в якій він досягає свідомо поставленої мети, що виникла в результаті появи у нього певної потреби. Головна відмінна риса діяльності - мета - як регулятором активності. Тому треба розрізняти мету як об'єктивне (об'єктивний результат) і як суб'єктивне психічне (передбачуване) явище. Цілі, які у своїй діяльності ставить людина, можуть бути віддаленими і близькими.

15. Соціально-психологічні механізми впливу людини на людину.

16. Системний підхід до соціально-психологічних механізмів впливу людини на людину.

17. Психологічні особливості механізму переконування. Ефективність переконуючого впливу.

Переконування це:

а) система поглядів, уявлень, яких я дотримуюсь, з якими я погоджуюсь, які я ототожнюю із собою, і які мають під собою певну аргументацію і можуть бути логічно доведені;

б) певний спосіб впливу, який передбачає аргументоване і логічно витримане доведення істинності того чи іншого положення, думки, оцінки.

Коли йдеться про переконування, то це означає, що суб’єкт впливу пропонує об’єктові впливу “…аргументи, факти, докази і висновки, покликані показати позитивні наслідки рекомендованого спрямування дій”, – стверджують Ф. Зімбардо і М. Ляйппе [1, с. 145]. Ці ж автори виділяють окремо раціональне переконування (persuasion), зазначаючи, що існують впливи, які мають на меті змінити поведінку об’єкту впливу не безпосередньо, а через зміну переконань людини, які перетворюються на певні особисті настановлення, а вже останні, за певних умов, призведуть до бажаної чи очікуваної поведінки [Там само].

Отже, соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний характер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обгрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого – свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Основне призначення цього механізму – змінити (перетворити чи зміцнити) переконання реципієнта, викликати у нього відчуття і розуміння неможливості жити за іншими змістовими сценаріями. Механізм переконування грунтується, з одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому пропонують, а з іншого – на самостійному, свідомому, критичному ставленні того, кого переконують, до того, що йому пропонується прийняти.

Ефект переконуючого впливу залежить від:

а) власної справжньої переконаності суб’єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;

б) наявності у нього мотиву “переконати;

в) внутрішньої психологічної готовності суб’єкта до застосування переконуючого впливу;

г) зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час, сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);

д) визнання суб’єктом впливу права об’єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;

е) врахування суб’єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об’єкта до сприйняття переконуючого впливу;

є) прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об’єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;

ж) здатності об’єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні – в готовність до відповідної поведінкової активності.

18. Психологічні особливості механізму навіювання.

Навіювання - не потребує аргументації на користь істинності і значущості для об’єкта впливу того, що йому пропонується, не передбачає критичного ставлення до інформації, яка пропонується. Саме про навіювання йдеться, коли суб’єкт впливу апелює до таких соціальних стереотипів, як, наприклад: “думка літньої людини більше заслуговує на увагу, ніж молодої”, “твердженням визнаного спеціаліста можна довіряти”, “думка, з якою погоджується більшість, правильна” тощо.

• Першою умовою виникнення довіри однієї людини до іншої, а також до ЗМІ, влади тощо є власний досвід взаємодії з відповідним суб’єктом впливу.

• Друга умова – ставлення до цього суб’єкта представників референтної групи або авторитетних людей.

• Третя умова – симпатія, позитивне емоційне ставлення до суб’єкта впливу: “Я йому вірю, тому що він мені подобається”.

Проте інформація, отримана таким шляхом, не може перетворитися на переконання, оскільки в основі її не лежить аргументація і процедура доведення. Тут немає боротьби переконань, в якій об’єкт не просто отримує, а звіряє чи захищає свою власну позицію в дискусії з суб’єктом впливу або ж у суперечці із самим собою.

У випадку навіювання діє механізм: замість аргументації і доведення – порада, рекомендація, авторитетна думка і навіть умовляння. Саме тому, застосовуючи навіювання, слід очікувати відповідного психологічного ефекту – не переконаність, а упевненість в істинності, правдивості інформації, що пропонується, в необхідності діяти відповідно до неї.

Навіювання може використовуватися не тільки для того, щоб передати адресатові необхідну інформацію і таким чином спонукати до певної поведінки, але й для того, щоб додати людині впевненості в собі: невпевнена людина, так би мовити, живиться авторитетністю впливової для неї людини, і, отже, стає сміливішою, рішучішою; для маніпулювання тими, до кого вдалося “втертися в довіру”. ”. Особливо ефективним є вплив навіювання на індивіда в натовпі, юрбі. “Зникнення свідомої особистості, перевага особистості несвідомої, однакове спрямування почуттів і ідей, викликане навіюванням, і прагнення перетворити негайно в дію навіяні ідеї – ось головні риси, що характеризують індивіда у натовпі”, – зазначав Г. Лебон.

Як зазначав З. Фрейд, за певних обставин моральність маси може бути вищою, ніж моральність окремих індивідів, які її складають, і що тільки натовп спроможний на величезну безкорисливість і самопожертву. “Масова душа здатна на геніальну духовну творчість, як це доводить, насамперед, мова, потім народна пісня, фольклор тощо.

19. Психологічні особливості механізмів прикладу і наслідування.

Приклад і наслідування

Приклад, зокрема, як виховний засіб широко використовується в сімейній, шкільній педагогіці і в інших сферах впливу людини на людину. Психологічна особливість полягає у здатності і природному прагненні людського індивіда переймати чужий досвід шляхом наслідування позитивних зразків діяльності і поведінки.

Психологічним ефектом застосування прикладу є не що інше, як наслідування. Проектуючи такий ефект, суб’єкт впливу не претендує на те, щоб його об’єкт обов’язково володів якоюсь інформацією, погоджувався з якимись аргументами чи виявляв довіру до нього як джерела інформації. У даному разі його може цілком влаштовувати, щоб людина, на яку спрямовується такий вплив, перейнялася запропонованим зразком поведінки чи прикладом учинку, засвоїла його і за власним бажанням і з максимальною точністю відтворювала у відповідних ситуаціях. “Роби, як я, роби зі мною, роби краще за мене” – найліпша ілюстрація дії цього соціально-психологічного механізму впливу.

Приклад повинен нести в собі хоча б окремі елементи того, що об’єкт впливу визначає для себе жаданим. Тобто, зовнішній зразок повинен відповідати зразку внутрішньому, кажучи точніше, конкретизувати його.

Негативний приклад:

Кажуть – “поганий приклад заразливий”. Річ у тім, що кожній людині притаманні потяги, прагнення, думки, сам факт існування яких вона приховує від оточуючих. Коли ж індивід стає свідком того, що хтось безкарно порушує табу, він, тим самим, наче отримує зовнішній дозвіл на ризик і наважується попри всі заборони й забобони дати волю своїм прихованим бажанням. Почуття задоволення від виправданого ризику виступає як підкріплення, і людина знову і знову наважується наслідувати цей поведінковий зразок.

Позитивний приклад:

За умови, що перед цим людину не примушують діяти за відповідним зразком. Місія суб’єкта такого роду впливу повинна обмежуватися лише демонстрацією прикладу, а не його нав’язуванням об’єкту. Ще краще, коли приклад не оприлюднюється, а, так би мовити, віднаходиться, “підглядається” самим об’єктом.

Індивід може інтуїтивно відчувати і навіть якось усвідомлювати необхідність жити і діяти певним чином, наприклад, сміливо відстоювати свої інтереси. Проте трапляється, що власні спроби не дають бажаного ефекту, а приклади, які він спостерігає, демонструють вагомі переваги протилежної, власне пристосовницької позиції. Людина все знає, все розуміє, відчуває свою правоту, але не наважується діяти. І нерідко саме через те, що не має змоги спостерігати в живому вигляді приклад успішного захисту іншою людиною своїх інтересів. Тому позитивний приклад може викликати не тільки бажання наслідувати, але й стимулювати певну вчинкову активність, у необхідності якої вона особисто переконана і в цьому ж погоджується з авторитетними для неї людьми.

20. Санкціонування

Санкції – бувають адміністративні, дисциплінарні, юридичні, політичні або ж морально-психологічні. Це можуть бути різні форми притягнення до відповідальності: офіційні попередження, штрафи, звільнення з посади тощо. А може бути висловлене чи продемонстроване негативне ставлення, розрив дружніх стосунків, бойкотування. Якщо людина порушила закон, скоїла злочин, тоді мова йде про санкцію як міру покарання, встановлену судом. Гранична форма застосування негативних санкцій – психологічна чи фізична розправа над людиною.

У кожному суспільстві існують структури, в яких санкціонування виступає одним з провідних механізмів діяльності. Зокрема, це інститути виконання покарань. У силових структурах (збройні сили, органи внутрішніх справ та ін.), існує більша, ніж у інших сферах необхідність застосування механізму санкціонуючого впливу. Не випадково в армії прижилися висловлювання типу: “Накази не обговорюються, а виконуються!” Такі поняття, як “комендантська година”, “військове становище”, “диктаторський режим”, також відображають систему взаємовпливів, основу яких становить санкціонування. На жаль, слід визнати, що і навчально-виховний процес у загальноосвітній школі значною мірою будується на санкціях, що далеко не завжди виправдано, особливо з точки зору психічного і особистісного розвитку учнів.

Таким чином, механізм санкціонування покликаний обслуговувати і забезпечувати здебільшого нормативний бік стосунків, на зразок тих, які існують між керівниками і підлеглими. Не менш широко санкції застосовують у сфері міжособистісних, неофіційних і неформальних відносин, зокрема у формі різного роду комунікативних обмежень, табуювань, переслідувань тощо.

Однак у соціальній психології санкції розглядаються не лише в контексті покарання, але й заохочення. Зокрема, Т. Шибутані пропонує розрізняти санкції

• негативні і

• позитивні [6].

21. Психологічна характеристика маніпулювання.

Маніпулювання

Маніпуляція визначається як негативний інформаційно-психологічний вплив на особистість, її уявлення, емоційно-вольову сферу, на групову і масову свідомість, як інструмент психологічного тиску з метою явного чи прихованого спонукання індивідуальних і соціальних суб’єктів до дій в інтересах окремих осіб, груп чи організацій, що здійснюють цей вплив. По суті, маніпуляція – це приховане санкціонування. Адже, нагадаємо, за допомогою санкцій суб’єкт впливу сподівається досягти успіху чи отримати для себе якусь вигоду шляхом силового, економічного чи психологічного тиску. Під маніпулятивними слід розуміти різноманітні оманливі способи впливу (наприклад, тактика запускання чуток, компромату, підтасовування фактів, блефування, спекулювання тощо), які спонукають людину діяти і висловлюватися на збиток своїм інтересам. Далебі вона так би не чинила, якби не була введена в оману іншою стороною.

Кінцева психологічна мета, яку переслідує маніпулятор, полягає в тому, щоб підпорядкувати іншу особу своїй волі, а, отже, мати можливість керувати нею як слухняною машиною, виключно через команди. Для цього застосовується традиційний спосіб поєднання “пряника і батога”. Так, вербувальники японської секти “Аум Синрікьо” починали обробку своїх жертв таким чином, щоб спочатку вона відчула певні позитивні зміни у своєму фізичному чи психічному стані, а надалі поступово ставили під контроль усю її поведінку, думки, почуття і контакти із зовнішнім світом. Наслідком такого маніпулятивного впливу ставала глибока деформація її особистості. Все це дозволяло зробити сектанта роботоподібним інструментом у руках керівництва секти, готовим беззаперечно виконувати будь-які його накази.

22. Пропозитивні соціально-психологічні механізми впливу, сутнісну основу яких становить висловлена на адресу конкретної людини чи групи пропозиція мислити і діяти певним чином, що не обмежує останніх у свободі вибору. До цього типу можна віднести такі механізми, як інформування, переконування, доведення, роз’яснення, навіювання, умовляння, демонстрування тощо.

23. Прескриптивні вимагають підпорядковуватися правилам, нормам, звичаям, традиціям і, зокрема, вимогам суб’єкта впливу - йдеться про так звані прескриптивні соціально-психологічні механізми впливу (зобов’язування, вимагання, санкціонування, вправляння тощо). Необхідність і доцільність застосування цих механізмів пояснюється життєвою необхідністю. Адже нерідко для того, щоб отримати бажане, людина вимушена робити необхідне. Крім того, існують поняття почуття обов’язку і відповідальності, спільно прийнятого рішення, домовленості, обіцянки, клятви, які надають певне моральне чи юридичне право на застосування прескриптивних механізмів впливу.

24. Вплив настанов на дії людини.

25. Вплив дій на настанови людини.