36. Політичний розвиток та політична модернізація

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.

“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.

“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці.

У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти.

Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу.

Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

ШЛЯХИ МОДЕРНІЗАЦІЇ

-соціальне маневрування – перерозподіл матер цінностей в інтересах опозиції

-політичне маневрування – коли ств пол. альянс із спільними інтересами

-пол маніпулювання – змінити оціночне ставлення людей до політичних явищ

-інтеграція контр еліти в політичну систему

-послаблення опозиції: 1)упорядкуюча інііатива в заходах 2)викриття корисної мети членів опозиції 3)доведення неспроможності досягненя цілей поставлених опозицією 4)формування недовіри до опозиції з боку прихильників 5)стимулювання прибічників 6) нейтралізація лідерів

-силовий тиск

37. Структурні теорії переходу до демократії

Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов. На відміну від ранніх теорій модернізації, значення цих факторів не абсолютизується. Як стверджує С.Ханінгтон, демократизація у різних країнах містить у своїй основі різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного.

У політичній науці найбільш вивченим виявився вплив рівня економічного розвитку на виникнення демократії. Наприкінці 1950 -х рр. . американські вчені Д. Лернер і С. Ліпсет висунули гіпотезу , згідно з якою успішний економічне зростання призводить до плюралізму і обумовлює виникнення демократичного режиму.

Дійсно , численні емпіричні дані підтверджують взаємозв'язок між рівнем економічного розвитку і демократією. Так , серед країн з низьким рівнем економічного розвитку 75 % ставляться до авторитарних режимів і 25% - до гібридних ( напівдемократичних ) . Країни ж з високорозвиненою ринковою економікою практично всі ( 100 %) є демократичними . Серед країн з рівнем економічного розвитку «вище середнього» - 39 % демократичних , 12 % авторитарних і 48 % з гібридними режимами.

Економічний розвиток тісно пов'язане з рівнем доходів населення. Свого часу Р. Даль стверджував , що верхній поріг ВВП на душу населення 700-800 доларів , вище якого шанси поліархії є найбільш переважними , а нижній поріг - 100-200 доларів , нижче якого шанси у поліархії невеликі. Дещо пізніше Ліпсет , Сіно і Торрес дійшли висновку , що шанси для демократії зростають у країн з рівнем економічного розвитку до 2346 доларів ВВП на душу населення , в межах 2346-5000 доларів вони значно знижуються , а після 5000 відбувається стабілізація відносин між демократією та економікою .

Проте вже на початку 1960 -х рр. . прямолінійний характер взаємозв'язку між економічним розвитком і демократією був оскаржений В. Джекменом , що запропонував модель криволінійної взаємозв'язку . Як видно з наведеної схеми , економічний розвиток на певному етапі може призводити не до розширення демократії , а до її згортання . Більш песимістичний погляд на цю проблему висловлює Г. О'Доннелл . Відповідно до його концепції , на певній фазі економічного розвитку правлячим силам стає більш вигідний не демократичний режим , а бюрократичний авторитаризм . Економічний розвиток , таким чином , не обов'язково призводить до демократії. Подібну позицію займає і Д. Курт , що пропонує свою модель взаємозв'язку між різними фазами економічного розвитку і рівнем демократії. Відповідно до його моделі , шанси демократії при переході від аграрного до раннеіндустріальную суспільству значно зменшуються , але у міру просування по шляху індустріалізації та ринкових реформ знову помітно зростають