54. Чорноморське козацьке військо

Чорноморське військо було організовано за зразком Війська Запорозького і нараховувало 12 тис. козаків. Адміністративний центр розміщувався в Олешках. Російський фельдмаршал О. В. Суворов повернув новому війську деякі запорозькі клейноди. Старшина, щоправда, не обиралася, а призначалася Г. Потьомкіним. Першим кошовим отаманом став Сидір Білий. Після загибелі Білого у боях під Очаковом його заступив Захар (Харко) Чепіга. У 1790 р. титул "великого гетьмана чорноморського війська" отримав князь Григорій Потьомкін. Військо чорноморських козаків брало активну участь у російсько-турецькій війні, зокрема штурмі Очакова, підкорені Бендер і турецької фортеці Хаджибей, де козаки заснували своє поселення Пересип.

Бій під Римником

"Удари піхотинського багнета і козацької шаблі викликали розлад серед турецького війська, якому не зміг допомогти й Коран у руках великого візира," — так описували історики знамениту перемогу російського полководця Олександра Суворова на чолі 25-тисячного війська над 100-тисячною турецькою армією коло річки Римник 11 вересня 1789 р. Серед підрозділів, що особливо відзначилися в битві, були Стародубський і Чернігівський карабінерні полки, які складалися з колишніх козаків Гетьманату. Відомо, що при штурмуванні турецького табору першими увірвалися на ворожі позиції саме вояки Стародубського полку. Турецька армія під Римником втратила до 20 тис. чол. вбитими і пораненими змушена була відійти за Дунай.

Чорноморське козацьке військо брало участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у Кримській війні 1853–1856.

1860 — об'єднане з західною частиною Лінійного козацького війська (6 бригад) і перейменоване на Кубанське козацьке військо.

Впродовж майже століття чорноморське козацтво продовжило, хоч у дещо зміненій формі, традицію запорозьких козаків.

55. Задунайська Січ

Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776 року Потьомкін про це доповідав Катерині ІІ.

Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.

Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року.

Задунайці зберігали звичаї і устрій Запоріжжя. Найвищим органом була військова рада, яка обирала кошову старшину — кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав і товмач-драгоман (перекладач). У військовій раді могли брати участь усі козаки. Козаки займались рибальством, мисливством, скотарством і хліборобством. На Січі існувала січова школа і бібліотека, де зберігалась література духовного та історичного змісту.

Козаки зобов'язані були нести прикордонну службу, брати участь у каральних походах турецьких військ проти болгар, сербів (1815–1816), греків (1821), румунів (1821–1822) які боролися за свою незалежність. Не бажаючи миритися з цим, частина козаків переселилась на Кубань, влившись до складу Чорноморського козацького війська.

На початку російсько-турецької війни 1828—1829 роках Стамбул наказав задунайцям виступити проти Росії. 18 травня 1828—1829 року 1500 козаків на чолі з кошовим Йосипом Гладким захопивши військову канцелярію та скарбницю, перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії.

Через зраду Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тисяч козаків разом з наказним гетьманом І.Баланом було заарештовано, ув'язненно та вбито, а січові укріплення та церкву зруйновано і спалено.

Після закінчення війни царський уряд поселив козаків на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Проте багато козаків вирішило не йти під ярмо росіян і були оселені в Банаті й Воєводині, а також залишилися мешкати в гирлі Дунаю, згодом заселяючи міста Галац, Ізмаїл, Вилкове, Кілія, Тульча.