3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Починаючи з VII ст. до н.е., водночас зі скіфською експансією в Північному Причорномор'ї відбувається також грецька колонізація, її причинами були: перенаселення міст-полісів, нестача придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальна й політична боротьба, посилення торгового обміну. Греки заснували міста Ольвію (поблизу теперішнього с. Парутино на Очаківщині), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосію, Тіру (Білгород Дністровський), Керкінітід (Євпаторія), Херсонес Таврійський (поблизу нинішнього Севастополя) та ін., перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. З V ст. до н.е. з об'єднаних грецьких міст на Таманському і Керчинському півостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Грецька колонія складалася із центру — поліса — та сільськогосподарських округів — хорів, а також розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувалися адміністративні споруди, гімназії, крамниці. До агори примикала культова ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар — некрополь. Міста оточувалися міцними оборонними стінами з баштами, були розбиті на квартали і мали досить впорядкований вигляд, зокрема, тут існували спеціальні гідросистеми, якими вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права. Починаючи з III ст. до н.е. грецькі колонії поступово занепадають. Грецію і сусідні країни охоплює загальна криза, викликана розкладом рабовласницького господарства, війнами, неврожайними роками. Агресія скіфів у Західному Криму, пересування варварських племен у Нижньому Побужжі та Подніпров'ї призводять до занепаду сільські округи античних міст — їхню основну економічну базу, спричиняють значні воєнні сутички. Підноситься Македонська держава, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор'я. Усі ці події вкрай негативно позначилися на економіці грецьких колоній. У III—IV ст. н.е. майже всі античні держави Північного Причорномор'я припинили своє існування. 

4. Суспільно-політичне і економічне життя східнослов’янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (IV – перша половина хііі ст.).

Формування централізованої держави на чолі з Києвом було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Писемні джерела, в т. ч. й "Повість временних літ" літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва (припускається, що він виник наприкінці V — у першій половині VI ст.), котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, ай швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем був Кий. Наприкінці VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає могутня Хозарська держава.

Важливим етапом в історії становлення Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Дира і Аскольда, що припадає, імовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину. 

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. У 860, 863, 866 та інших роках вона нападає на Константинополь і врешті-решт змушує візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. Поряд із Візантією Руська земля підтримувала активні відносини і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

На місцевий престол Славії у 862 р. було запрошено норманського (за іншою версією, прибалтійсько-слов'янського) князя Рюрика. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього — воєвода Олег. У 882 р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Князювання Олега в Києві (882—912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. Incorporatio — включення до с кладу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря. Олег у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912—945). Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася умов договору 911р. Після третього походу договір було поновлено. Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян - 945 р.

Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945—964). На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом.

У 964 р. у свої великокнязівські права вступив Святослав Ігоревич (964—972). На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову активність на Схід. У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. 

Після смерті князя Святослава в Києві почав правити його старший син Ярополк (972—980). Та вже невдовзі між ним і його братами Олегом і Володимиром почалася кривава міжусобна боротьба за великокнязівський престол. Князювання Володимира(980—1015), одного з найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні для Русі часи.  Країна була знесилена постійними війнами Святослава та міжкнязівськими чварами; завоювання у Причорномор'ї та на Балканах були втрачені; договір 971 р. позбавляв Київ переваг у відносинах з Візантією; печенізька навала спустошувала південні землі, безпосередньо загрожуючи столиці. Ставши правителем величезної країни, князь Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Поряд зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. За літописом, у 988 р. з наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом — і населення інших міст та сіл. За князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Однак непокірливість почали проявляти його сини: прийомний — Святополк (син Ярополка), якого він кинув до в'язниці, і рідний — Ярослав, що був намісником у Новгороді. Саме під час підготовки до походу на Новгород Володимир 15 липня 1015р.раптово помер.

Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альті біля Переяслава. Переможцем вийшов Ярослав, названий сучасниками Мудрим.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019— 1054) досягла свого найбільшого піднесення. У1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом, після чого вони назавжди покинули руські землі. Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд. Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування першого писаного зводу законів — "Руської правди".

Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. У 1103—1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь. у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення половецької загрози сприяли суспільно-економічному розвиткові Київської Русі.

По смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвердився його син Мстислав (1125—1132), прозваний літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцненням великокнязівської влади. Мстислав успішно воював з Литвою та половцями. Однак Мстислав був останнім із київських князів, кому вдалося утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії — епохи феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздробленості. Причини: Прагнення окремих князівств до самостійності, Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення, Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади, Занепад торгівлі, Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. 

Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. 

Монгольська держава сформувалася в кін. XII ст. У 1223 р. на річці Калці (біля теперішнього Маріуполя) сталося перше збройне зіткнення монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150—200-тисячне військо онука Чингізхана — Батия.