1. Походження українського народу.

Територія сучасної України, що тягнеться від Карпат на заході до Дону на сході та від Прип'яті на півночі до Чорного моря на півдні, була заселена людьми з незапам'ятних часів. Найдавніші археологічні пам'ятки на території України датуються приблизно в 150 тис. років тому. Це окремі стоянки людей епох палеоліту і неоліту, розташовані в основному за течією річок Дніпро і Дністер, а також у Криму і на південному сході країни. В епоху неоліту (6 - 5 тис. років тому), що завершує кам'яний вік, давні жителі України почали займатися землеробством і скотарством, навчилися шліфувати і свердлити знаряддя праці з каменя, виготовляти глиняний посуд.

Першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці (IX – перша половина VII ст. до н.е.), ”уславлені кобилодойці”. Згадують про них античні автори Гомер, Геродот, Каллімах, Страбон. Вони зайняли значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Вони першими перейшли до кочового скотарства, перші почали виплавляти залізо.

У VII ст. до н.е. могутня хвиля скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я. Підкоривши більшість місцевого населення причорноморських степів скіфи у 2 пол. VII ст. до н.е. утворили політично-консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочовики та царські скіфи) та осілі племена (скіфи-землероби). III ст. до н.е. – період занепаду скіфської держави. Під тиском сарматських племен володіння скіфів значно зменшуються. Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори – від прикаспійських степів до Панонії. Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е.

2. Матеріальна і духовна культура трипільської цивілізації.

 IV—III тис. до н. е. 

В. Хвойко в кінці XIX ст. виявив пам'ятки землеробської культури, що отримала назву "трипільської". За сучасними дослідженнями межі трипільської культури поширювалися від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова. Трипільці першими почали будувати справжні будинки - двоповерхові, з дерев’яним каркасом, печами і декількома кімнатами. Немає сумніву, що у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділявся окремий покій. Одяг мали переважно тканий: знайдено кілька зразків пряжі, як правило, з рослинних волокон – льону, конопель, кропиви й інших рослин, а також зі справжньоі вовни. З'являються ткацькі верстати, народ починає вдягатися в текстиль і полишає брудну роботу зі шкірами. Житла були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, для розташування великої рогатої худоби. Майже у кожному трипільському житлі археологи знаходять від 30 до 200 високохудожніх керамічних виробів – блюдечок, мисочок, глечиків, кубків, амфор, кратероподібних фруктівниць. Якість посуду бездоганна. У декоративному мистецтві трипільців можна побачити накреслення найсильніших сакральних знаків, таких як хрест, інь-янь (дві змії, що зливаються в нескінченному коловороті гармонії й руху насправді вперше зустрічаються саме у трипільців), сварга (солярний знак, тобто знак сонця). Релігія трипільців має багато спільного з віруваннями половини тодішньої Європи: вшановування Великої Богині й божеств в образі бика та місяця. Імовірно, у них були й релігійні центри. Культ Богині-Матері спільний для Трипільської цивілізації й спорідненої цивілізації Криту.