1.5. Попередники соціології

Соціальне осмислення життєвих сил людини і суспільства в Європі на межі XVIIIXIX

ст. набуло нових масштабів, широти і глибини. Воно дедалі більше ставало раці-

оналістичним, що співвідносилося з практикою, точним знанням. І разом з тим для

нього більш значимим був вплив авторського початку, а також традицій різноманітних

шкіл соціальної думки, розмаїтість яких ставала все ширшою. Воно не могло не

вплинути на характер соціологізації суспільствознавства того періоду. Перше місце

з-поміж безпосередніх попередників соціології займає Шарль Луї де Монтеск’є

24

Юрій М.Ф. Соціологія

(1689-1755). На думку Р. Арона, цей французький філософ-просвітитель, історик, правознавець

і письменник став основоположником соціології. Наша наступна розповідь

покаже, з одного боку, перебільшення оцінки Арона, а з іншого боку – колосальний

вплив ідейної спадщини Монтеск’є на ранню соціологію.

Він почав вивчення проблематики так званого цивільного суспільства, досліджував

типи політичних устроїв, відомих людській історії. При цьому він вийшов за

межі зрівняння держави із суспільством, але політичні характеристики суспільства

підносив як основні, що заслуговують найбільшої уваги суспільствознавців.

У своїй праці «Про дух законів» Монтеск’є показав, що, по-перше, за різноманіттям

випадкових явищ, звичаїв, удач, звичок, ідей ховаються глибокі причини, викликані і

самою природою речей, тобто об’єктивні закони; по-друге, усі соціальні явища можна

об’єднати в типові групи. Він виділяє три види законів: цивільні, карні і політичного

устрою. Ця близька до соціологічної постановки проблеми, однак, повною мірою

не була ним реалізована. Поняття законів він часто змішує, детерміністські пояснення

нерідко підмінює філолофсько-моралізаторськими.

Монтеск’є розвиває ідеї Н. Макіавеллі про форми правління, розрізняє монархії,

деспотії і республіки, розділяючи останні на демократичні й аристократичні залежно

від того, «у руках усього народу чи частини його» знаходиться верховна влада. Ориг

інальність і заслуга Монтеск’є у вивченні форм правління полягає, насамперед, у тому,

що він установив їх залежність від природно-кліматичних і географічних умов, від

розміру території країни, чисельності її населення, ступеня розвиненості торгівлі,

грошового обігу, а також релігії, удач, звичаїв, традицій, пануючого серед населення

«почуття», що визначає «принцип правління».

Республіка, згідно з Монтеск’є, вимагає невеликої території, нечисленного населення

і панування «почуття чесноти». Це означає не те, що всі громадяни республі-

ки реально доброчесні, а те, що республіка може процвітати лише тією мірою, у якій

доброчесні її громадяни. Монархічна держава більш ймовірна в країнах із середньою

величиною території і чисельністю населення країни, припускає існування чинів, переваг,

станової нерівності, а тому панування «почуття честі». Честолюбство, шкідливе в

республіці, благотворне для монархії. Деспотичне правління виникає на великих територ

іях з численним населенням, серед якого переважає «почуття страху» перед владою й

один одним.

На думку Монтеск’є, ні одну форму правління не можна пояснити дієвістю тільки

якогось одного фактора. Він піднімається до висот соціологічного мислення, коли

говорить про взаємодію різноманітних причин. Але падає з цих висот, обмежуючись

загальфілософськими міркуваннями про злитість цих причин, їх «безладне різноман

іття» і необхідності їх «осмисленого порядку», вводячи сумнівні і невизначені категор

ії (типу «дух законів», «дух нації», «дух народу») для позначення результату взає-

модії природних, соціальних, економічних, моральних, ідеологічних і психологічних

факторів.

Монтеск’є не міг проігнорувати модну в його час теорію природних прав людини.

Він критикує Гоббса за ідею «війни всіх проти всіх», постулюючи як природні

права людей «прагнення добувати собі їжу», «бажання жити в суспільстві», «мир». На

його думку, «досуспільна людина», тобто людина сама по собі, представлена ізольовано

від суспільства, не може бути ворожа іншій людині. Війна – явище не людське,

а соціальне. Від суспільства, а не від природи людини, спричиняється і нерівність

людей. Поки буде суспільство, будуть і війни, і нерівність, і несправедливість. Але всі

25

Розділ І. Головні віхи становлення філософії

ці вади можна і потрібно зм’якшити (стримати), що і повинно бути метою політичного

правління, яка забезпечує життєдіяльність суспільства шляхом досягнення рівноваги

соціальних сил.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) завершив розробку теорії суспільного договору. У

трактатах «Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач», «Міркування

про походження і підгрунтя нерівності між людьми», «Про суспільний договір» і

інших він критикував сучасне йому суспільство і запропонував ідеальну модель сусп

ільного устрою. І те, і інше робилося ним на базі міркування про «природний стан»

досуспільної людини. Цьому стану, згідно з Руссо, властива гармонія людини з природою,

відсутність міцних суспільних зв’язків, потреб у праці, розумі і моралі, наявн

ість антропологічних відмінностей, нерівність фізичних сил і інтелектуальних

здібностей, а також двох рівносильних прагнень до самозбереження і жалю. Солідаризуючись

з Монтеск’є в критиці Гоббса, він висловлює своє розуміння сутності сусп

ільства.

Чисельний ріст, географічні переміщення, почастішання контактів древніх людей,

думав Руссо, підсилили природну антропологічну нерівність, а заняття землеробством

призвело до появи приватної власності. «Одна тільки праця, даючи хліборобу

право на продукти землі, ним обробленої, дає йому, отже, право і на землю,

щонайменше, на збір врожаю, – і так щорічно: що, роблячи володіння безперервним,

легко перетворюється у власність». Тому нерівність фізичних і інтелектуальних

сил обертається нерівністю у власності, а остання – соціальною нерівністю, що проходить

три етапи розвитку: 1) багатства і бідності; 2) могутності багатих і беззахисност

і бідних; 3) панування і поневолення. Це призводить до постійної боротьби полярних

соціальних груп, яка посилюється, а це, у свою чергу, створює нестаток у цив

ільному світі, в якому зацікавлені всі, насамперед пануючі. Цивільний світ і

забезпечується укладенням суспільного договору. «За суспільним договором людина

втрачає свою природну волю і необмежене право на те, чим вона хоче заволодіти;

здобуває ж вона волю цивільну і право власності на все те, чим володіє». Як бачимо,

суспільний договір трактується не як документ чи подія, а як основа стабільності і

порядку в суспільстві, точніше, у політичній складовій.

Суть такого способу суспільного договору полягає в тому, що «кожний з нас

передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особист

ість і усі свої сили, і в результаті для нас усіх разом кожен член перетворюється

в неподільну частину цілого. При цьому під «загальною волею» мається на увазі не

сума воль чи інтересів всіх окремих людей, а воля народу як справжнього суверена

полі-тичної влади. Своє право суверена влади народ не передає конкретним правителям,

які б вони не були. Будь-які правителі – уповноважені народу, покликані

служити йому. Якщо виникає зворотна ситуація, народ у праві змінити форму правл

іння, позбавити правителя своїх повноважень, відмовитися виконувати їх рішення,

замінити їх.

На думку Руссо, людство має жити невеликими державами, громадяни яких безпосередньо

й особисто виражають своє волевиявлення і контролюють правителів. У

таких ідеальних державах повинна бути заборонена розкіш, забезпечена майнова і

політична рівність. Кращими виразниками волі народу, а тому його правителями,

можуть бути мудріші зі шляхетних аристократів, а гіршими – спадкоємні єдиновладці

(деспоти, тирани, монархи).

Адам Сміт (1723-1790) відомий як класик буржуазної політекономії, що стиму26

Юрій М.Ф. Соціологія

лював соціологічні дослідження капіталістичного суспільства і озброїв соціологів рядом

оригінальних ідей. Головна з них – осмислення суспільства не тільки і не стільки як

держави, скільки як «трудового і обмінного союзу людей», тобто економічної системи.

Не заперечуючи потреби пізнання політичних відносин, він наполягав на першорядній

важливості вивчення економічних взаємозв’язків людей.

У своєму дослідженні «Про природу і причини багатства народів» він говорив,

що суспільне життя будь-якого народу і держави ґрунтується на властивих кожній

людині прагненнях до благополуччя і більш високого соціального стану, що реалізуються,

насамперед, у праці. Щоб праця стала умовою процвітання індивіда і держави,

обов’язково необхідні:

1. панування приватної власності на засоби виробництва;

2. невтручання держави в економіку;

3. відсутність перешкод на шляху розвитку підприємництва людей;

4. поділ праці між людьми, їх спеціалізація у виробництві конкретних видів товарів;

5. загальна освіта;

6. розширення застосування машин і створення нової техніки.

Багате і процвітаюче суспільство, за Смітом, не може бути соціально однорідним,

у ньому неминучі три класи: найманих робітників, капіталістів і землевласників.

Неминучі також і суперечності інтересів цих класів, що природні, корисні суспільству,

його класам і людям, які в них входять. Ці суперечності не загрожують існуванню класово

диференційованого суспільства, можуть бути легко вирішені, причому не стільки

державою, скільки самими індивідами.

На думку Сміта, поведінка кожної людини обумовлена як її «пристрастями» (природними

факторами), так і причинами соціального порядку. При цьому останні більш

значимі, тому що в основі поведінки кожної людини лежить її самооцінка й оцінка

іншими людьми. Людина, за Смітом, одночасно є «зовнішнім спостерігачем», коли

оцінює вчинки інших, і «внутрішнім спостерігачем», коли дивиться на себе очима

навколишніх і коригує свою поведінку з метою отримання схвалення інших людей.

Це іманентна властивість людини робить її жалісливою, співчуваючою, здатною до

співпереживання, спонукує її утримуватися від заподіяння зла іншому, мати почуття

справедливості, використовувати свою енергію на благо інших.