1.Поняття та сутність науки конституційного права зарубіжних країн.

Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інститутів права світової системи.

За своїм обсягом політична наука виходить далеко за традиційні межі державно-правового регулювання, оскільки об'єктом її дослідження є не тільки безпосередньо конституційні інститути, а й такі, як профспілки, система лобізму, церква, різні об'єднання, преса і т. ін. В основу покладено вчення про роль політичних партій у конституційному устрої. Наука зарубіжного конституційного права, будучи складовою частиною загальної науки конституційного права певної країни, має своїм головним змістом вивчення досвіду інших держав із метою як виявлення загальних тенденцій і закономірностей розвитку конституційного права у сучасному світі, так і використання вдалих конституційно-правових рішень, знайдених у цих країнах, аби запобігти допущення помилок.Наука конституційного права, як найчастіше її визначають, - це відображення норм конституційного права, а також врегульованих ними відносин у працях учених (монографіях, наукових статтях, коментарях до конституцій, законів тощо). Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний характер, тому що у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої держави.

2.Предмет науки конституційного права зарубіжних країн.

Предметом вивчення цієї науки у будь-якій державі є: по-перше, зміст галузі конституційного права, її окремих інститутів і норм, на основі чого визначаються закономірності розвитку самої галузі; по-друге, практика реалізації конституційно-правових норм та інститутів, що дає змогу сформулювати обгрунтовані рекомендації законодавцю і правозастосувачеві щодо вдосконалення і застосування тих чи інших правових приписів, а окремим посадовим особам – рекомендації до їх застосування; по-третє, теорії і погляди, розроблені дослідниками конституційного права, тобто сама наука конституційного права у власному розумінні цього слова. Отже, предмет науки конституційного права становить не тільки нормативний матеріал, а й державна практика (конституційне право в дії), власний шлях розвитку.

3.Зародження та розвиток та основні етапи ставлення науки конституційного права зарубіжних країн.

Перший етап - друга половина XVII cm. - кінець XVIII cm. - це час, коли у провідних зарубіжних країнах сформувалися засади конституційного права як самостійної й автономної галузі національного права. її соціальним призначенням став захист прав та законних інтересів людини від можливих неправомірних дій з боку держави, її органів та посадових осіб. Для цього необхідне було правове обмеження публічної влади суворими рамками права і тим більше - ліквідація умов, за яких можливі зловживання і свавілля з її боку.

4.Методологія та особливості зарубіжної науки конституційного права. Другий етап - XIX - поч. XX cm. - характеризується ліквідацією феодальних пережитків у регулюванні державно-правових відносин, утвердженням конституціоналізму в значній частині країн західної цивілізації й набуттям інститу­тами конституційного права сучасного змісту.Характерною рисою цього періоду розвитку конституційного права є певна однобічність у розвиткові його інститутів. Це, зокрема, знайшло своє відображення в тому, що в основних законах держави (та й у законодавстві в цілому), в пер­шу чергу закріплюються інститути, безпосередньо пов'язані зі здійсненням публічної влади. На цьому відтинку часу по суті завершилася дискусія про назву галузі права між захисниками державного права як вия­ву необмеженої, бюрократичної, монархічної влади держави з одного боку, і прихильниками конституційного права як демократичного обмеження державного свавілля конституцією - з іншого. ретій етап - початок XX ст. - до сьогодні. У цей час конституційне право остаточно набуває сучасного вигляду, вдос­коналюється, стає головною галуззю національного права переважної більшості країн світу. Першою конституцією, в якій стала досить помітною тенденція соціалізації, була Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р. Вона була результатом перемоги в цій країні демократичної революції, вміщує спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, докладно регулює відносини між працею і капіталом та ряд гарантій для осіб, що належать до тієї й іншої сторони. Продовжує діяти така тенденція розвитку конституційного права, як його демократизація. Поряд з розширенням пе­реліку конституційно проголошуваних прав і свобод людини та громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і розвиваються нові демократичні інститути. Як приклад можна назвати адміністративну та конституційну юстицію, омбуд-сменів (парламентських уповноважених з прав людини - СБ.), заміну адміністративної опіки над місцевим самоврядуванням адміністративним наглядом тощо. Третій етап призвів до глобалізації конституційного процесу: до нього прилучилися понад 130 нових держав. Цьому етапові притаманна така характерна риса як багатоманітність конституційних моделей та їх різновидів. Основними були: західна конституційна модель, яка склалася на попередніх етапах; соціалістична, представлена радянськими конституціями і конституціями інших соціалістичних країн (Албанія, Болгарія, В’єтнам, КНДР, КНР, Куба, Монголія, НДР, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія); нова конституційна модель країн, що розвиваються. Кожна із названих моделей мала свої різновиди, свої тенденції розвитку.