34. Політичний розвиток, його суть, види та умови. Криза політичного розвитку.

Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.

Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього — до краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом.Такі негативні процеси супроводжуються політичною нестабільністю, соціальними конфліктами, кризами тощо.

Традиційні суспільства (переважно в країнах, що розвиваються) мають жорстко регламентоване традиціями та звичками політичне життя. Водночас функції політичних інститутів недостатньо диференційовані, що є передумовою неадекватного реагування на економічні, соціальні та технологічні зміни в суспільстві.

Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати "політичний розвиток" і "політична модернізація".

Передумовою активної розробки теорії політичного розвитку було намагання перенести модель британської або американської систем, які вважалися зразком політичного розвитку, до країн, що розвиваються. Однак цей широкомасштабний експеримент з упровадження західних політичних цінностей в інше соціокультурне середовище не дав очікуваних результатів.

Проте теорія політичного розвитку (модернізації) істотно вплинула на розвиток сучасної політичної науки.Саму ідею детермінації політичного розвитку висловлював ще Арістотель, який відзначав залежність політичної сфери суспільства від соціальних чинників (соціальної нерівності).

Але існувала й інша традиція аналізу політичного розвитку, яку започаткував Н. Макіавеллі, а з ним і його співвітчизники й послідовники — В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які декларували ідею самостійності політики й навіть її першості щодо інших сфер суспільного життя.На їхню думку, політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом, а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти.

36. Політичне рішення: суть. Види. Етапи і способи прийняття політичного рішення.

Політичне рішення – це свідомий вибір одного з не менше як двох можливих варіантів політичної дії. Варто зауважити, що рішенню завжди передують також політичні дії. Але внутрішня природа цих двох елементів політичного процесу відмінна.

Усю багатоманітність політичних рішень поділяють на чотири типи: а) закони й постанови вищих органів влади; б) рішення місцевих органів влади; в) рішення, які приймаються безпосередньо громадянами; г) рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій.

Підготовка й прийняття політичного рішення репрезентує собою складний процес, який складається з ряду елементів, які в даному випадку краще назвати стадіями або етапами. Загалом у цілому в цьому процесі можна виділити чотири стадії: 1) постановка й виявлення соціальної проблеми, яка потребує свого вирішення; 2) формулювання можливих альтернатив вирішення проблеми; 3) обговорення, або порівняльний аналіз, можливих альтернативних рішень; прийняття рішення, тобто вибір оптимальної альтернативи як плану дій.

Суб’єктами політичних рішень безпосередньо є індивіди, громадяни, члени громадських організацій або їх представники у виборних органах державної влади, політичних, професійних та інших громадських організаціях, у компетенцію яких відповідно до конституції входять вироблення й прийняття рішення.

На етапі прийняття політичного рішення в дію вступають представницькі органи держави, партійні й громадські об’єднання.

В окремих випадках сам акт прийняття рішень (залежно від значення проблеми) може здійснити більше або менш широке коло громадян (зібрання) чи більшість дорослого населення (референдуми, голосування).

Визнані авторитети в галузі управління (частково Ч. Лінблюм) вважають, що існує два основних методи прийняття рішень: раціонально-універсальний і метод послідовних обмежень (метод “гілок”) [3, c. 43].

Перший з них передбачає раціональне вичленовування проблеми й вибору шляхів її вирішення, найбільш відповідних цілям, які висуваються.

Саме тому на практиці більше застосовується метод “гілок”, який виходить з необхідності включення у звичайну управлінську діяльність так званих “інкрементальних поправок”, які є необхідними для реалізації окремих цілей.

Враховуючи плюси й мінуси того чи іншого методу прийняття рішень, ряд учених (зокрема А. Енцоні), наголошують на великій продуктивності так званого “змішано скануючого методу цей метод передбачає широкий раціональний погляд на політичні проблеми суспільства й виокремлення їхніх найбільш загальних, типових властивостей, що дозволяє побачити глибинні, загально соціальні основи суперечностей і конфліктів, які зустрічаються. При цьому знання загальних типових властивостей політичних конфліктів повинно бути застосовано для розробки й вирішення якої-небудь одної проблеми, яка склалася в конкретній ситуації. За рахунок такого послідовного застосування загальнотеоретичних, раціональних знань для врегулювання конкретних питань і можливо досягнути ефективного політичного управління.

Незалежно від того, на основі яких підходів вироблялись політичні рішення, з моменту їхнього прийняття настає час щодо їхнього виконання.

Як правило, прийнято виокремлювати кілька основних типів реалізації політичних рішень: популізм, елітаризм, консерватизм, демократизм, радикалізм.