2.2. Класифікація політичної системи Республіки Туніс

Вивчення політичної системи включає не тільки виявлення істотних ознак, загальних рис, але також аналіз відмінностей, індивідуальних особливостей політичної системи, що розвиваються в конкретно - історичних умовах. Для цього розглянемо класифікацію політичних систем.

Достатньо поширена класифікація політичних систем на традиційні, в їх основі лежить нерозвинене цивільне суспільство, слабка диференціація політичних ролей. І модернізовані, в них існують розвинуте цивільне суспільство і диверсифікація політичних ролей обґрунтовування влади.

Типологія систем, створена на основі підходу марксизму, спирається на такі критерії, як тип формації і характер соціально-економічної структури. Відповідно, виділяються рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи. Відмітною особливістю даної типології є досить жорстке протиставлення кожного з виділених типів один одному.

Типологія, запропонована Р. Алмондом, спирається на різні політичні культури з виділенням 4-х типів: англо-американської, континентально-європейської, доіндустріальної, тоталітарної політичних систем [22, с. 14].

Достатньо поширений розподіл систем на тоталітарні, автократичні і демократичні. Критерієм їх розмежування служить політичний режим як сукупність засобів і методів здійснення політичної влади на основі характеру і способу взаємовідношення влади, суспільства і особи.

Взагалі, різноманіття типологій політичної системи свідчить про багатовимірність політичного світу, про можливість аналізу з позиції самих різних критеріїв, що робить пізнання політичних явищ більш глибоким і різностороннім [22, с. 19]

Отже, політичну систему Республіки Туніс можна класифікувати наступним чином.

За політичним режимом політичну систему Республіки Туніс відносимо до демократичної політичної системи.

За характером цінностей, політичну систему Республіки Туніс можна віднести до доіндустріальної політичної системи (або частково індустріальної). Системи характеризується досить високим ступенем поєднання елементів різних політичних культур, що призводить до прихильності великої кількості населення до протилежних традицій. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) постійно перевищують свої повноваження, досить часто беруть під контроль законодавчі функції, відверто втручаються в судові справи, в той же час права і свободи громадян суттєво обмежені.

За кількістю партій наявних в державі, політичну систему Республіки Туніс відносимо до багатопартійної системи. Існує більше 50 політичних партій.

РОЗДІЛ 3. Політичний режим Республіки Туніс

3.1. Особливості становлення політичного режиму Республіки Туніс

У період свого становлення і розвитку Туніська Республіка за час після здобуття незалежності в 1956 році і до перших років XXI століття пройшла кілька основних етапів свого історичного розвитку. Справжньою "епохою змін" як у внутрішньополітичному розвитку Тунісу, так і в еволюції його зовнішньої політики з'явився період керівництва країною президента Зін Аль-Абідін Бен Алі.

Можна стверджувати, що після "конституційного перевороту" 7 листопада 1987, коли З.А. Бен Алі прийшов на зміну X. Бургібе, керівництво країною і правлячою політичною партією Демократичне конституційне об'єднання було переведено на сучасний політичний і економічний мову, а Туніс з задвірків світової політики динамічно висунувся на рівень порівняно важливого і авторитетного в регіональному та глобальному плані держави.

Новітні процеси і явища в історії внутрішньої і зовнішньої політики арабських держав Північної Африки дають чимало актуальних для наукового дослідження прикладів вельми успішного проведення соціально-економічних перетворень, що дозволили за порівняно короткий історичний термін подолати відсталість і зайняти помітне місце в системі міжнародних відносин та у світовій економіці.

Республіка Туніс відіграє особливу роль і займає в багатьох відносинах унікальне місце серед даної групи держав. Сучасний Туніс являє собою яскравий приклад не тільки успішного економічного реформування, а й формування незалежного зовнішньополітичного курсу, що відрізняється по ряду параметрів від політики, що проводиться її найближчими арабськими сусідами. Найбільш серйозний історичний прорив в сучасну політику регіонального і більш широкого масштабу був здійснений Тунісом в період президентства Зін аль-Абідін Бен Алі.

Слід зазначити, що порівняно з іншими державами регіону Магрибу основні напрямки політики та особливості економічного розвитку Тунісу є менш вивченими. Разом з тим, аналіз особливостей історичного розвитку Тунісу дає можливість оцінити його специфіку і одночасно позначити загальні для країн даного регіону риси; показати закономірності, своєрідності і протиріччя процесу перетворення колишньої колоніальної держави у рівноправний суб'єкт міжнародних відносин; виявити співвідношення між історично традиційними і сучасними тенденціями глибокої системної модернізації в суспільному житті країни, проаналізувати реальні успіхи проведених реформ і ті об'єктивні і суб'єктивні перешкоди, з якими вони зіткнулися протягом останніх десятиліть.

Основним предметом є історична еволюція політичної системи і різні аспекти зовнішньої політики Республіки Туніс, а також складна за структурою сукупність внутрішньополітичних та економічних чинників, прямо або опосередковано впливають на роль і місце країни, що стрімко глобалізується в системі міжнародних відносин.

За підсумками проведеного аналізу можна зробити висновки про те, що історичний досвід реформ та модернізації Тунісу, методи руху цієї країни до все більшого впровадження норм демократії в суспільно-політичне життя спираються на послідовність і комплексність, системність у вирішенні висунутих завдань, відмова від руйнівної ломки старих структур і соціальних зв'язків, поступове вплетення нового в тканину традиційного суспільства. Цими уроками розвитку сучасна Росія та інші країни не можуть нехтувати. Важливість цих уроків актуальна й тому, що найбільш істотним у них виступає досвід розвитку основ парламентської влади, багатопартійності, політичного плюралізму, взаємодії виконавчої влади з елементами створюваних державою парламентсько-партійних структур, стійкого економічного зростання, ефективної зовнішньої політики.