2.1. Структура політичної системи Республіки Туніс

Туніс (араб. تونس ), офіційна назва - Туніська Республіка (араб. الجمهرية التونسية). Населення, за підсумками перепису 2010 року, становить понад 10 мільйонів чоловік, територія - 163 610 км². Займає сімдесят дев'яте місце в світі за чисельністю населення і вісімдесят дев'яте - по території. Діє тимчасова конституція, що прийнята Національною установчою асамблеєю Тунісу 11 грудня 2011 р. До цього діяла конституція  Туніської Республіки від 1 червня 1959 р.  з наступними змінами від 1988 р., 1999 р., 2002 р., 2008 р. З 1881 р. - протекторат Франції. Незалежність  проголошена 20 березня 1956 р.  Республіка проголошена 25 липня 1957 р. [ 30]

На півночі і сході омивається Середземним морем, на заході межує з Алжиром, на південному сході - з Лівією. Близько третини території країни займають східні відроги гір Атлас, решта території вкрита саванами і, в основному, безлюдна.

Близько 98 % населення сповідує іслам.

Глава Туніської держави – президент, якого обирають на термін 5 років з правом переобиратися необмежену кількість разів. Президент  є головнокомандуючим збройними силами, призначає прем'єр-міністра країни і уряд.

Посада президента в Тунісі з'явилася 25 липня 1957 року після проголошення республіки і повалення, а до того бея країни Мухаммада аль-Аміна.

Першим президентом став прем'єр-міністр країни Хабіб Бургіба, який займав посаду до 1987 року, коли був усунутий з неї за станом здоров'я («Жасмінова революція»), і повноваження президента перейшли прем'єр-міністру Зіну аль-Абідіну бен Алі, якого обрали на цю посаду шляхом всенародного голосування у 1989 році. 14 січня 2011 року під час народних заворушень в Тунісі Бен Алі втік з країни в Саудівську Аравію, де отримав політичний притулок. Тимчасово виконуючим обов'язки президента Тунісу став прем'єр-міністр Мухаммед Ґаннуші, а на наступний день відповідно з Конституцією - голова Палати представників Туніської Республіки Фуад Мубазаа. Було вирішено провести президентські вибори протягом двомісячного терміну. Президент Туніської Республіки – Монсеф Марзукі, обраний 12 грудня 2011 р. [21. c. 42]

Законодавча влада здійснюється Національною установчою асамблеєю, яка складається з 217 депутатів. Обрана 23 жовтня 2011 р.  Голова -  Мустафа бен Джаафар, обраний 22 листопада 2011 р.

Виконавча влада здійснюється урядом національної єдності. Прем'єр-міністр Туніської Республіки - Алі Лараєд, обраний 22 лютого 2013 р.

Судова системи поєднує елементи мусульманської, європейської та англосаксонської моделей судової влади. Вона включає конституційне, загальне і релігійне судочинство. Конституційну юрисдикцію частково виконує Верховний суд або створені в деяких мусульманських країнах окремі конституційні суди на кшталт європейської моделі. Конституційна рада Республіки Туніс здійснює конституційний контроль за актами органів державної влади. Судді конституційних судів призначаються президентом і певною мірою обслуговують інтереси президентської влади. Компетенція конституційного суду охоплює такі повноваження:

• здійснює попередній контроль за конституційністю ухвалених законів до їх промульгації;

• на вимогу президента дає висновки про відповідність конституції законопроектів на стадії їх обговорення;

• на вимогу парламенту розглядає справи про зраду президента;

• надає президенту конфіденційно висновки про конституційність законопроектів і діяльність органів державної влади.

У адміністративно-територіальному діленні країна розділена на 23 губернатора (вілаєта), поділених на 260 округів (делегацій).  Столиця - Туніс. Державна мова - арабська. У Тунісі діє багатопартійна політична система.

Проведений аналіз показує обгрунтованість про те, що багатопартійна система Тунісу виступає в якості інструменту вирішення тих прагматичних завдань, які висуваються перед туніським суспільством його правлячим класом. Ця система створює необхідну для їх вирішення спадкоємність політичної влади і знову зміцнює цю наступність.

Отож, найбільш значущими партіями у Тунісі є:«Ан-Нахда Відродження». Ісламський рух. Легалізована в березні 2011 р. Генеральний секретар - Хамаді Джебалі.

Рух   демократів-соціалістів -  РДС. Сформувався як партія у 1977-1978 рр. Легалізований  19  листопада  1983  р.  Генеральний  секретар  - Ісмаїл Булахя. Друковані органи - газети «Демокрасі» і «Аль-Мустакбаль». Рух відновлення.  Партія. Створена 20 травня  1939  р.  на базі комуністичних груп,  які існували у Тунісі з 1920 р.  і входили до складу Французької комуністичної партії. З січня 1963 р. по липень 1981 р. була заборонена, діяла нелегально. До квітня 1993 р.  називалася Туніська комуністична партія. Генеральний секретар -  Ахмед Брахім.  Друкований  орган – газета «Ат-Тарік аль-Джахід».

Демократичний форум за працю і свободи. Партія. Заснована 9 квітня 1994 р. Легалізована 25 жовтня 2002 р. Лідер – Мустафа бен Джаафар.

Демократичний юніоністський союз. Партія, створена в листопаді 1988 р. Генеральний секретар – Ахмед Інублі.

Демократичне   конституційне   об'єднання -  ДКО.  Партія, створена 2 березня 1934 р.  в результаті розколу в партії Дустур.  До 1964 р.  називалася Новий Дустур, до березня 1988 р.  - Соціалістична дустурівська партія.  9 лютого 2011 р. офіційно припинила  свою діяльність. 

Партія  народної єдності - ПНЄ. Партія, створена в 1973 р.  Зазнавала репресій. Легалізована у листопаді  1983 р. Генеральний секретар - Мохаммед Бушиха. Друкований орган - газета «Аль-Вахда».

Прогресивна демократична партія – ПДП. Опозиційна партія. Створена в 1983 р. Генеральний секретар – Майя Жрібі.

Соціально – ліберальна партія – СЛП. Створена в 1988 р. До 1993 р. називалась Соціальна партія за прогрес. Голова – Мондхер Табе. [19. с. 73-74]

Туніс - аграрно-індустріальна країна, що динамічно розвивається. Обсяг ВВП за паритетом купівельної спроможності за 2011 рік склав 100 300 000 000 доларів США (близько 9500 доларів США на душу населення). Грошова одиниця - туніський динар.

Туніс - це невелика арабська держава у Пiвнiчнiй Африцi. Лагунне узбережжя Тунісу, що розтягнулося на 810 км, покрите теплим, сліпуче білим піском, м'який клімат, завжди зелені дерева, фрукти, що зріють круглий рік, сучасні готелі вищого класу поряд із стародавніми руїнами храмів, безкінечні пустелі та привітні місцеві жителі - все це приваблювало та продовжує приваблювати численних туристів. Жителів будь-якого континенту вражала неповторна мозаїку пейзажу, культури і архітектури стилів.

Взагалі, Туніс розташований на мiсцi давньої держави Карфаген. Ця iсторична спадщина суттєво вплинула на становлення Тунiсу. Арабські племена, якi прийшли в Пiвнiчну Африку й асимiлювали мiсцеве населення, створили декiлька держав, якi територiально вiдповiдають давнiм державам цього регiону, - Єгипет, Лiвiю, Марокко. Власне Тунiс став наступником Карфагену, тим самим вiдособивши себе вiд решти арабського свiту. Культура Тунісу увiбрала культурну спадщину всiх етносiв, що проживали на цiй територiї.

Туніс є однією з так званих країн Магрибу. "Магриб" по-арабськи означає захід, місце заходу сонця. У історичному розумінні назва "Магриб" об'єднує три суверенні арабські держави - Туніс, Алжир, Марокко.

Довгий час Туніс був частиною колоній, що належали Франції. Після другої світової війни у французьких колоніях Магрибу розгорнулася національно-визвольна боротьба. Національний рух у країні очолив султан Мохаммед Бен Юсуф, який з 1947 р. регулярно звертався з меморандумами до французького уряду, вимагаючи суверенітету. Кожен меморандум набував широкого міжнародного розголосу, привертав увагу світової громадськості, служив своєрідним сигналом до масових виступів населення. Лідер національного руху Тунісу, Хабіб Бургіба, майбутній лідер республіки Туніс, виступав із поміркованішим гаслом – надати цій країні внутрішньої автономії у рамках Французької Республіки. Однак французький уряд вважав і цей крок небезпечним. Але після закінчення алжирської війни, що стала основною проблемою повоєнної Франції та певним чином підштовхнула уряд метрополії до деколонізації країн Магрибу, навесні 1956 р. Франція визнала незалежність Марокко і Тунісу. Цей акт підтримала Іспанія, яка володіла частково півднем і північчю Марокко. В 1957 р. було проголошено Туніську республіку на чолі з президентом Х. Бургібою. З цього часу починається сучасна історія незалежного Тунісу.

Туніс часто уявляється як модель успіху для країн, що розвиваються, якщо брати до уваги зміни та досягнення за останні десятиліття у політичній та соціальній сферах. Успіх Тунісу в галузі економіки називають "туніським дивом". Після довгих років планового експерименту, що супроводжувався глибокою стагнацією економіки під час правління Бургіби (він був головою держави 31 рік), після його дострокової відставки, 7 листопада 1987 року прийшов до влади Президент Бен Алі. Його прихід змінив ситуацію, в якій опинилася економіка країни. Як Президент республіки, він вів ліберальну політику, сприяв введенню мультипартійної системи парламенту. Завдяки діяльності Бен Алі, Туніс став однією з країн-лідерів з боротьби за права людини, вперше в країні жінка отримала можливість боротися за свої права, були проведені значні економічні реформи, рівень бідності було знижено до 4,2%, а середній клас збільшився та становить зараз 80% населення. Також було проведено ряд реформ у галузі освіти, рівень освіченості досяг більше, ніж 99%.

Приватизація державних концернів, лібералізація зовнішньої торгівлі, стимулювання надходження інвестицій в цю країну в останні роки призвели до приросту об'єму виробництва приблизно у 4% на рік.