11. Нормативно-правове та інформаційне забезпечення управління освітніми системами.

12. Освітні рівні. Освітньо-кваліфікаційні рівні.

Осві́тньо-кваліфікаці́йний рівень ви́щої осві́ти — характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості знань, умінь та навичок особи, що забезпечують її здатність виконувати завдання та обов'язки (роботи) певного рівня професійної діяльності.

В Україні розрізняють такі освітньо-кваліфікаційні рівні (згідно з відповідними освітньо-професійними програмами):

• кваліфікований робітник;

• молодший спеціаліст;

• бакалавр;

• спеціаліст;

• магістр.

Підвищення кваліфікації, перепідготовка кваліфікованих робітників та фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами післядипломної підготовки.

Осві́тній рівень середньої осві́ти — ревень середньої освіти, який учень здобуває після успішного завершення 4-ьох, 9-ти чи 11-ти класів у загальній середній школі в Україні.

В Україні розрізняють такі освітні рівні:

• початкова загальна освіта - учень отримує піля успішного завершення 4-ьох класів у загальній середній школі в Україні;

• базова загальна середня освіта - учень отримує піля успішного завершення 9-ти класів у загальній середній школі в Україні;

• повна загальна середня освіта- учень отримує піля успішного завершення 11-ти класів у загальній середній школі в Україні.

13. Особистість учителя як інструмент впливу в педагогічній взаємодії. Увага й уява вчителя. Способи комунікативного впливу. Стратегії взаємодії у спілкуванні.

Особистість учителя як інструмент впливу в педагогічній взаємодії

Портрет майстра спілкування: величезна допитливість, колосальний інтерес до людей, а звідси підвищена увага, тонка спостережливість. Він легко вживається в чужі долі, обставини, живе життям іншого. Він спокійний, а душевний спокій, як аромат троянди, притягує людей. Він чудовий оповідач, має смак до подробиць, соковитої деталі. Добродушний, але в стосунках відчутний підтекст сили. Із симпатією ставиться до інших, і ця доброзичливість по­вертається до нього відлунням світла.

Наявна гармонія двох рівнів: зовнішньо­го, поведінкового (чудовий оповідач, у стосунках відчутний підтекст сили), і внутріш­нього, глибинного, який виявляє особистісні якості (уважність, спостережливість, доброзичливість). Внутрішній, особистісний рівень визначає зовнішній, поведінковий. У педагогічній взаємодії позиція вчителя, його професійні якості, в цілому його особистість — найважливіший інструмент впливу.

Інтегральною характеристикою здатності педагога здійснювати професійне спілкування є комунікативність. Комунікативність — професійно-особистісна якість педагога, що характери­зується потребою у спілкуванні, здатністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції у співрозмовників, відчувати задоволення від спілкування. Комунікативність містить три основні компоненти: комунікабельність, відчуття соціальної спорідненості, альтруїзм.

Комунікабельність — здатність легко вступати в контакт і відчувати задоволення від процесу комунікації.

Гіперкомунішбельність — риса особи­стості людини, що зумовлює такий рівень організації процесу спілкування, який характери­зується великою кількістю поверхових контактів, у яких центром комунікації є ця людина. Гіпокомунікабельність — риса особистості, що зумовлює такий рівень організації процесу спілкування, який характеризується неве­ликою кількістю контактів, пасивною позицією людини у комунікативному акті.

Емпатія — співпереживання, розуміння будь-якого почуття — гніву, печалі, радості, що його переживає інша людина, і відповідний вияв свого розуміння цього почуття. Це «гарячий» спосіб пізнання іншого (як мати відчуває дитя, можуть порозумітися зако­хані, актор і глядач сприймають одне одного), здатність відчувати кінесику в змінах міміки та пантоміміки, що виявляють почуття.

«Холодним» способом розуміння іншого є рефлексія (порівняймо з рефлектором, який віддзеркалює світло). Рефлексія — це і є відображення позиції, думок іншої людини через «вмислювання» в її міркування («Він гадає, що я думаю...»)

Доброзичливість — здатність не лише відчувати, а й виявляти свою уважність і симпатію, вміння приймати іншого навіть тоді, коли не схвалюєш його вчинки, го­товність підтримати інших.

Характеристика перцептивної сторони педагогічного спілкування. Увага й уява вчителя

Мистецтво спілкування назива­ють мистецтвом бути іншою людиною. Педагогові, щоб навчитися спілкуватися, по­трібно насамперед бути уважним, тобто помічати те, що для учнів, інших людей цінне й значуще, щоб не плутати те, що є значущим для себе і для іншого, зважати на цінності вихованців, розвивати їх, а не підмінювати власними.

Роль уваги вчителя у спілкуванні надзвичайно велика, вона дає вчителеві змогу:

• відібрати значущі для нього об'єкти, не реагувати на все, а діяти вибірково й розсудливо;

• створювати своєрідний ефект «комунікативного дзеркала», яке відображує емоційний клімат уроку чи іншої форми взаємодії. Цей ефект ґрунтується на вмінні вчителя зрозуміти стан іншої людини;

• здійснювати регуляцію й контроль за ходом взаємодії, дотримуватися надзавдання на кожному її етапі;

• здійснювати рефлексію, бачити себе очима дітей, усвідомлювати недоліки влас­ної поведінки, що негативно впливають на характер взаємодії;

• увага є інструментом встановлення педагогічного контакту, адже зосеред­женість на інтересах учнів, вияв уваги до них сприяє розвиткові гарних стосунків.

Професійно-педагогічні особливості уваги вчителя-майстра в спілкуванні:

• звичка бути уважним до всього навчально-виховного процесу і вибирати зна­чущі моменти;

• поєднання уважності із вчасним педагогічним впливом на учнів;

• поєднання уваги до пізнавального й морального аспектів навчально-виховно­го процесу (піклування про знання учнів, увага педагога, зігріта почуттям до співроз­мовника);

• високий рівень розподілу уваги (до змісту й форм роботи, поведінки учнів, влас­них дій);

• поєднання стійкості й рухливості уваги, здатність до раціонального її перенесення;

• педагогічно виправдана виразність вияву уваги вчителя, її мімічної картини, що сприяє поглибленню педагогічного контакту з учнями.

Увага як компонент сенсорної культури педагога виявляється в умінні розрізня­ти і правильно інтерпретувати нюанси в макро- та мікроекспресії вихованців. Цьому сприяє розвиток спостережливості педагога — вибіркової спрямованості сприймання, що виявляється в легкості виокремлення педагогічно інформативних деталей у діяльності й поведінці інших осіб. Спостережливість ґрунтується на увазі, сприйманні, мисленні й пам'яті. Вчитель має виробити в себе здатність розуміти, яка внутрішня сутність при­хована за зовнішніми ознаками, тобто, спостерігаючи, аналізувати — єдиний спосіб розвивати в собі педагогічну спостережливість.

Соціально-перцептивний бік педагогічної взаємодії потребує розвиненої уяви вчителя у спілкуванні — вміння ставити себе на місце іншої людини й бачити світ, пра­цю, себе, все, що відбувається, її очима.

• Уява дає можливість передбачити результати своєї діяльності, а саме: образно уявити ситуацію спілкування, що стає поштовхом до емоційного переживання взає­модії; прогнозувати поведінку партнера (чого чекає від нас, які акцентуації є в його характері); подумки усунути бар'єри, труднощі, що можуть виникнути; передбачити власну поведінку, щоб запобігти недоцільним діям.

• Уява педагога у спілкуванні стає інструментом зміни позиції вчителя, даючи змогу подивитися на себе з позиції партнера, яким він нас бачить; уявити дії, мотиви поведінки партнера з позиції його інтереси («Якби я був на його місці...»).

• Уява — засіб розвитку творчості вчителя як здатність передбачити багатоваріантність ситуації, обрати творчі конструктивні рішення, що посилюють вплив на учня.

• Уява в спілкуванні є засобом розвитку виразності мовлення, вона забезпечує ство­рення внутрішніх бачень, тих образних картин, які вчителеві треба передати учням, щоб досягти емоційного впливу.

Порад із розумінням особистості, її неповторності велику роль відіграє повага до неї й визнання її чеснот. Витримка, увага й уява сприятимуть встановленню контакту. Розвиток уяви вчителя у спілкуванні можливий, якщо прагнути:

• сприймати учня, колегу, батьків, якщо й не такими, якими вони є тепер, то такими, якими вони можуть стати;

• ставити себе на місце іншої людини, уникати швидких оцінювань особистості, з якою спілкуєшся, не виносити їй поквапливих «вироків»;

• розпізнавати внутрішню мотивацію;

• вчитися виявляти емоційну підтримку в спілкуванні, усвідомлюючи, що мета взає­модії приймається, якщо підтримується образ «Я» співрозмовника («Я роблю це заради тебе»);

• використовувати важелі розвитку уяви — «якби» («Якби я був на місці учня...», «Якби на моєму місці був...»);

• ретельно обмірковувати варіанти педагогічної дії.

Способи комунікативного впливу: переконування і навіювання

Переконування — метод виховання, який передбачає цілеспрямований вплив на свідомість вихованця з метою формування у нього позитивних морально-психологіч­них рис, спонукання до суспільно корисної діяльності або подолання негативної по­ведінки. Педагог, звертаючись до свідомості, почуттів і досвіду школярів, ставить за мету формувати свідоме ставлення до дійсності, до змісту і норм поведінки.

Таким чином, переконування — це такий вплив однієї людини на іншу або на колектив, який, торкаючись раціонального й емоційного в їхній єдності, формує нові погляди, стосунки, або змінює неправильні ставлення і формує нові, які відповідають вимогам суспільства.

Поняття переконування вживається як метод впливу, а переконання — як результат переконування. Переконування як метод впливу педагога на школяра формує у нього моральні критерії і погляди, завдяки чому учні поступово виробляють власні переконання.

Переконання як результат педагогічного впливу — це міцні, засновані на певних принципах життєві позиції людини, система поглядів, підтверджених досвідом. Це складова світогляду вихованця, яка виступає важливим мотивом його діяльності, сти­мулюючи внутрішню активність особистості школяра. Знання і переконання — не тотожні.

У педагогічній практиці переконувальний вплив за допомогою слова використо­вується в таких формах: розповідь, роз'яснення, доведення, бесіда, лекція. Кожна з названих форм словесного повідомлення повинна відповідати загальним вимогам до переконування:

а) зміст і форма переконування мають враховувати рівень вікового та індивідуального розвитку особистості, бути зрозумілими і доступними для учнів;

б) воно повинне бути логічним, послідовним, максимально доказовим;

в) переконування повинно містити як узагальнені положення (принципи й правила), так і конкретні факти, приклади;

д) переконуючи інших, педагог повинен сам глибоко вірити в те, що він повідомляє.

Застосування переконування з метою перевиховання, формування нових поглядів і ставлень може здійснюватися через створення спеціальних ситуацій: ситуації несподіва­ності, ситуації вибору, ситуації подолання труднощів, ситуації конфлікту між дітьми.

Загальна характеристика навіювання.

Навіювання, або сугестія ( від лат. підказка) — це психічний вплив однієї особи на іншу чи групу осіб, розрахований на некритичне сприйняття і прийняття слів, висловлених в них думок і волі.

Навіювання — надзвичайно складне явище, яке вивчається багатьма науками. Фізіологія вищої нервової діяльності розкриває головні фізіологічні механізми на­віювання і навіюваності, психологія розглядає психологічні механізми навіювання, соціальна психологія аналізує його як соціально-психологічний феномен. Навіюван­ня в педагогічному процесі досліджується як спосіб впливу на особистість, вивчають­ся можливості його широкого використання, умови досягнення ефекту в розвитку особистості. Виокремився напрямок у педагогіці — сугестопедія.

У навіюванні беруть участь «сугестор» (той, хто навіює) і «сугеренд»(той, на кого спрямований навіювальний вплив). У його змісті лежать три основні взаємопов'язані елементи: процесуальний (прийняття впливу тим, на кого спрямоване навіювання), операційний (навіювальний вплив), результативний (реакції у відповідь на вплив).

Основним засобом сугестивного впливу є слово. За допомогою слова ми можемо викликати у дитини почуття бадьорості або страху, радості або пригнічення, віри в себе або зневіри, інтересу чи нудьги, довір'я чи підозри.

Навіювання відрізняється зниженою аргументацією. Сугестор вводить у психіку сутеренда певні установки, спрямовані на зміну психічної діяльності, які сприйма­ються сугерендом при зниженому рівні усвідомлення та критичності і стають його внутрішньою установкою.

До факторів ефективності педагогічного навіювання належать: обстановка, в якій відбувається навіювання; ставлення педагога до того, що він навіює, впевненість у здійсненні навіювання; зміст навчального матеріалу; ставлення школярів до педаго­га, їх стан під час навіювання; врахування педагогом вікових і індивідуальних особли­востей школярів; володіння технікою навіювання; створення умов для реалізації пев­них якостей, які навіюються.

Навіювання буває довільне й мимовільне. Довільне навіювання — цілеспрямова­ний і свідомо організований психологічний вплив, за яким сугестор знає, що і кому він хоче навіяти і відповідно до цього добирає прийоми навіювання.

При мимовільному навіюванні вчитель-вихователь не ставить перед собою мету навіяти учневі ту чи іншу думку, дію, вчинок тощо, але його зауваження (такого ха­рактеру: «Ти як завжди впертий і говориш лише дурниці») всупереч бажанням педа­гога можуть навіяти небажані стани. Мимовільно можна формувати і позитивні якості особистості.

За способом впливу навіювання поділяється на пряме і непряме. При прямому навіюванні вчитель прямо й відкрито закликає учня здійснити певний крок або утри­матися від нього: «Тепер ти завжди будеш старанно готувати уроки...» Характеристи­ку різних видів сугестопедичних засобів впливу подає І.Ю. Шварц.

Непряме педагогічне навіювання розраховане також на беззаперечне прийняття інформації, але саме повідомлення педагога подається не в наказовій (імперативній) формі, а у вигляді розкриття факту чи опису якогось випадку, які приймаються учня­ми, впливають на їхню поведінку поза їхньою волею і критикою.

Самонавіювання як вид навіювання являє собою свідоме саморегулювання власно­го організму шляхом промовляння (вголос чи подумки) словесних формул, спрямова­них на вироблення установок для певного психічного стану чи для конкретної дії. Са­монавіювання — управління власною психікою шляхом навіювання самому собі уяв­лень, почуттів, емоцій. Формули самонавіювання, за В.Л.Леві, «вводяться в пам'ять, переходять з короткочасної пам'яті у довготривалу, із свідомості у підсвідомість і врешті-решт вже автоматично, мимовільно починають впливати на самовідчуття і поведінку».