9. Індивідуальний стиль педагогічної діяльності вчителя. Загальна та професійна культура педагога.

Здійснюючи свою професійну діяльність, педагог прагне максимально адаптувати її до своїх можливостей, особливостей, спираючись передусім на ті здібності, які найбільш розвинені в нього.

Індивідуальний стиль педагогічної діяльності – обумовлена природними особливостями людини стійка система задач, способів і тактик діяльності, які забезпечують ефективність її праці.

Типологія індивідуальних стилів педагогів (за типами нервової діяльності):

1. Сильна й рухлива нервова система. Досягнення успіху за рахунок швидкості, оригінальності та експромтності рішень. артистизм, експресія, високий рівень готовності до імпровізації, безпосередність і виразність емоційних реакцій.

2. Сильна, але інертна, урівноважена нервова система. Ретельна та зважена підготовка рішень, неспішні ґрунтовні дії, володіння великою витримкою, стриманість в емоційних проявах, послідовність, наполегливість.

3. Слабкий тип нервової системи. Особлива чутливість, вдумливість у педагогічних ситуаціях, що виникають, здатність, зрозуміти внутрішній світ учнів.

Типологія індивідуальних стилів (відносно виду педагогічної діяльності): стиль навчальної діяльності, стиль виховної діяльності, стиль педагогічного спілкування.

Типологія індивідуальних стилів

(за параметрами – орієнтація на процес чи результат; динамічність; результативність):

Емоційно-імпровізаційний стиль. Орієнтація на процес навчання. Відсутність прагнення до чіткого планування, розрахунок на імпровізацію. Відшукування для опрацювання на уроці найцікавішого матеріалу, менш цікавій – на самостійну роботу. Висока оперативність, розмаїття методів і технологій навчання, стимулювання творчості учнів. Інтуїтивність, недостатня рефлексія.

Розсудливо-методичний стиль. Орієнтація на результати навчання, чітке планування занять, жорстке управління педагогічним процесом, увага до повторення й закріплення матеріалу, контролю. Стандартний набір методів, репродуктивний характер процесу, невисокий темп. Рефлексія, аналітичні здібності.

Інші стилі в цій класифікації проміжні.

Типологія індивідуальних стилів

(за домінантною в кожного педагога професійно-психологічною рисою)

Інтелектуальний стиль. Глибока ерудованість, науковий склад мислення, схильність до науково-аналітичної діяльність, самостійність оцінок. Успіх у викладацькій діяльності, індивідуальній роботі з учнями.

Вольовий стиль. Висока вимогливість до себе й учнів, наполегливість, швидкий рух до мети, чіткість, організованість, упевненість, сила волі.

Емоційний стиль. Висока емоційність, лабільність, чутлива реакція на зміни внутрішнього стану учнів, сприйняття емоційного життя школярів, успіх у роботі з важковиховуваними дітьми. До вчителя йдуть із роздумами й болями. Артистизм, здатність до педагогічного самовираження та перевтілення.

Організаторський стиль. Прояв окремих властивостей інших стилів. Найбільш універсальний стиль. Уміння організувати діяльність дітей. Успішна допомога дітям у самовираженні й самореалізації, розвиткові здібностей, зокрема творчих.

Загальна та професійна культура педагога

Поняття «культура» асоціюється у свідомості з удосконаленням людини, досягненням нею висот у певній сфері життя чи професійній діяльності, а також із залученням до найвищих цінностей.

Культура – це те, що існує одночасно і поза людиною, і в ній самій. Це цілісність, органічне поєднання багатьох сторін людської діяльності. Ми всі й кожний окремо – творці культури свого часу і її носії.

Загальна культура – основа становлення професійної культури педагога, яка виявляється:

• у різнобічності, широкому кругозорі, ерудиції;

• у високому рівні духовних цінностей і запитів, естетичних і моральних потреб у спілкуванні з мистецтвом, людьми, природою;

• у культурі мислення, емоційній культурі особистості, культурі праці, спілкування, правовій та екологічній культурі.

Універсальність – одна з основних загальнокультурних властивостей, різносторонність.

Духовність – якісна характеристика свідомості й самосвідомості особистості, яка віддзеркалює цілісність і гармонію її внутрішнього світу, здатність виходити за межі себе й гармонізувати свої відношення з навколишнім світом. Це постійна праця душі, що не перестає, осмислення світу й себе в цьому світі, прагнення до самовдосконалення, перетворення простору власного внутрішнього світу, розширення своєї свідомості.

Інтелігентність – характерна риса культурної людини. Це сприйнятливість до культурних цінностей, естетичне чуття, чуття краси природи, індивідуальності іншої людини, небайдужість, здатність зрозуміти іншу людину, здатність ставити перед собою надособистісні цілі й життєві задачі, захопленість своєю професією тощо.

Професійно-педагогічна культура базується на загальній культурі особистості і являє собою систему загальнолюдських ідей, професійно-ціннісних орієнтацій і якостей особистості, універсальних способів пізнання й гуманістичних технологій педагогічної діяльності. Професійно-педагогічна культура є умовою й результатом професійного становлення вчителя, інструментом реалізації індивідуальних творчих сил у педагогічній діяльності.

Структурні компоненти професійно-педагогічної культури

Методологічна культура вчителя. Це педагогічна філософія вчителя, орієнтація в існуючих підходах до навчання й виховання дітей; здатність реалізовувати свої професійні функції через викладання фахового предмету.

Методологічна діяльність педагога включає такі етапи:

1. усвідомлення задач системи освіти;

2. аналіз реального стану справ у системі освіти та у викладацькій сфері діяльності;

3. виявлення стратегічних цілей власної діяльності;

4. відбір відповідних підходів до вирішення педагогічних проблем;

5. визначення основних принципів своєї діяльності, провідних напрямків, задач та очікуваних результатів;

6. організація пошуково-експериментальної діяльності з перевірки ефективності висунутих гіпотез;

7. діагностика результатів діяльності.

Рефлексія – специфічний вид діяльності людини, спрямований на усвідомлення процесів, явищ зовнішнього світу, на осмислення власних дій, станів, почуттів, переживань.

Культура педагогічного спілкування забезпечує побудову педагогічної взаємодії на основі гуманістичних принципів. Функції комунікативної культури:

• обмін інформацією;

• організація міжособистісної та ділової взаємодії у процесі спільної діяльності;

• забезпечення сприятливого психологічного клімату в класі;

• створення додаткової мотивації учіння й позакласної діяльності школярів;

• обмін духовними цінностями, формування ставлення учнів до світу та самих себе тощо.

10. Колектив як соціальна система. Сутність, зміст, функції виховного колективу. Функції виховного колективу. Діалектика розвитку колективу. Чинники розвитку колективу. Програма вивчення і структура характеристики класного колективу.

 Колектив — соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють для досягнення мети і мають органи самоврядування.

   Його характеризують єдність цілей, високий рівень міжособистісного спілкування, згуртованість, внутрішня дисципліна, специфічні норми співжиття. Він є ланкою, що з'єднує особистість із суспільством. Виховання особистості в колективі є втіленням закономірностей розвитку суспільства, адже в колективних взаєминах створюються умови для соціально-психічного її розвитку. Відокремившись від колективу, людина опиняється в соціально-психологічному вакуумі, що значно ускладнює її розвиток.

Первинний колектив. Об'єднує людей (школярів), згуртованих у порівняно невелику соціальну групу, учасники якої перебувають у постійних ділових, товариських, побутових стосунках. Ним може бути колектив класу, виробничої бригади на підприємстві, професійної групи в установі, підрозділу у військових частинах та ін. За кількісним складом нараховує 10—15 осіб.    Загальношкільний колектив. Об'єднує усіх учнів і педагогічних працівників загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Здебільшого у них перебуває 500— 600 осіб.    Тимчасовий колектив. Складається з осіб, які належать до постійних колективів для виконання тимчасових завдань, задоволення своїх пізнавальних і соціальних інтересів (танцювальний колектив, хор, туристська група та ін.). Чисельно вони невеликі, згруповані на основі соціальних інтересів.    Виробничий колектив. Це — група професіоналів, об'єднаних для науково-дослідної роботи, виробничої діяльності, охорони порядку, лікування людей тощо.    Сімейний колектив. Його складають члени однієї родини. Склався історично як важливе соціальне утворення суспільства.

Сутність, зміст, функції виховного колективу

   Колектив як людська спільнота, що утворює систему колективістських стосунків, є основним чинником формування громадської сутності особистості, розвитку її індивідуальності.    Виховний колектив відзначається розмаїттям видів, форм суспільно корисної праці та спілкування.

  Виховний колектив — педагогічно організована система відносин. Він має органи самоврядування й координації, що уповноважені представляти інтереси дітей і суспільства, традиції, громадську думку, об'єднує учнів спільною метою та організацією праці. Він необхідний як середовище взаємодії й ефективного впливу на дітей, формування колективістських якостей, як форма організації життя, що виховуюче впливає на всіх членів колективу й кожного зокрема. Тому організація виховного колективу в школі й класах — першочергове завдання вихователів. Виховні колективи бувають загальношкільними (єдина організація навчально-виховного закладу, що має загальні органи управління життям школи) й первинними (формуються за віковою ознакою, діють як навчальні групи, бригади, загони, гуртки). Первинний колектив також має органи самоврядування, актив, своїх представників у за-гальношкільних органах. Така структура виховного колективу сприяє врахуванню вікових особливостей та інтересів дітей, налагодженню взаємозв'язків між первинними колективами старших і молодших учнів, різновіковими загонами й групами.    Виховний колектив виконує такі функції: — залучення дітей до системи суспільних відносин, набуття ними досвіду таких відносин. Колектив акумулює основні риси й вимоги суспільства, передає практичний досвід використання існуючих суспільних відносин; — організація самостійної діяльності дітей: навчаль ної, трудової, громадської, ігрової. Колективна діяльність сприяє формуванню ділових стосунків (взаємозалежності, відповідальності, контролю, взаємодопомоги, керівництва, підлеглості, вимогливості, дружби, товариськості, симпатії). Чим міцніша організаційно-ділова структура колективу, тим кращі умови для створення у ньому високоморальної атмосфери; — формування моральної сутності особистості, її морально-естетичного ставлення до світу й самої себе. Колективістські стосунки сприяють формуванню гуманістичних якостей особистості, колективістської свідомості; — ефективного педагогічного засобу впливу на особистість, групу дітей. Завдяки цьому відбувається коригування й регулювання їх поведінки та діяльності. Сформована в колективі громадська думка є дієвим інструментом педагогічного впливу, сила якого залежить від рівня розвитку колективу.

Діалектика розвитку коллективу

   Колектив — не застигла структура, він постійно розвивається, проходячи певні стадії. Стадійність розвитку колективу є вираженням внутрішньої діалектики його становлення, в основі якої — рівень взаємовідносин між вихователем і вихованцями, між членами колективу. Шкільний колектив у своєму розвитку проходить чотири стадії:    1. Створення колективу учнів. Спочатку колектив лише формується, члени його недостатньо знають один одного, не виявляють ініціативи в діяльності. Ще не сформований його актив. Педагог повинен допомогти учням сформулювати систему. Він вивчає особисті якості членів колективу, знайомить їх, сприяє обиранню органів самоврядування, інструктує щодо їх функції, контролює їх роботу, а в разі необхідності — допомагає.

   2. Поширення впливу активу на весь колектив. На цій стадії відбувається залучення активістів до керівництва колективом, акцентуючи їх увагу на відповідальності, ініціативі та самостійності. Водночас відбувається залучення пасивних учнів до громадського життя.   Стадія триває один—півтора року, залежно від стосунків усередині колективу.

   3. Вирішальний вплив громадської думки більшості. Більшість дітей з перших днів діє свідомо, активно, а колектив усвідомлює завдання, поставлені перед ним. Педагог допомагає активові здобути авторитет серед учнів, контролює його діяльність.   На цій стадії посилюється вплив громадської думки колективу, боротьба за його честь, орієнтація та самоконтроль поведінки і навчальної діяльності.    4. Самовиховання як вищий тип виховання в колективі. Кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги як вимоги до себе. У них розвивається інтерес до самовиховання, що переходить у внутрішнє прагнення до вдосконалення особистих якостей, рис характеру.      На всіх стадіях розвитку учнівського колективу необхідна системність — послідовно сформульовані перед колективом завдання, виконання яких забезпечуватиме перехід від простого задоволення результатами до глибокого почуття обов'язку.

Чинники розвитку колективу

   На розвиток і становлення колективу впливають такі соціально-педагогічні чинники:    1. Глибоке знання вихователями наукових психолого-педагогічних основ теорії та практики формування і розвитку колективу. Формуючи і розвиваючи колектив на засадах відкритості щодо нового досвіду, ідей, мобільності (готовності до постійних змін), толерантності (сприйнятті різних поглядів, думок, терпимого до них ставлення), свободи (можливості обстоювати свою думку), вільної орієнтації (вибору перспективи власного розвитку), довіри до оточуючих, плановості (орієнтації на планування, здійснення наміченого), слід враховувати різноманітні теорії колективу, технології роботи з метою максимальної адаптації їх до особливостей конкретного колективу та обставин його функціонування.    2. Забезпечення наступності та єдності у роботі педагогів з колективом. Педагоги, які працюють з колективом, мають добре усвідомлювати особливості колективу, його мету, сповідувати єдині принципи виховання та управління. На етапах переходу колективу від однієї стадії розвитку до іншої важливо не пред'являти йому завищених або занижених завдань, маючи на увазі, що послідовність, наступність їх сприятиме подальшому гармонійному його функціонуванню.    3. Володіння технікою формування перспективних напрямів. Діяльність людини, певної спільноти ефективна за наявності та усвідомлення мети.    Виховна перспектива — це значущі завдання, цілі, що відповідають потребам розвитку особистості, колективу, стимулюють діяльність, відповідають віковим, індивідуальним особливостям. Перспективи характеризуються: захопленістю справами, що базуються на інтересі; суспільною цінністю завдань, цілей, конкретних справ, пов'язаних з працею та життям; чіткою організацією діяльності, спрямованої на досягнення мети; педагогічною доцільністю, вихованням в учнів моральних якостей. Майстерність вихователя виявляється в організації системи перспективних напрямів з урахуванням можливостей колективу, реальних соціальних обставин.  

  4. Забезпечення педагогічно доцільної роботи з активом та органами самоврядування. Актив та органи самоврядування сприяють розвитку колективу.

 5. Наявність соціально-педагогічних умов для ефективної діяльності колективу, формування традицій, вироблення належного стилю і тону. Атмосфера добра й радості, панування духу гуманізму притягує учнів до школи та її колективу. У такій атмосфері колектив швидко стає згуртованим, сповненим внутрішньою силою, збагаченим соціально значущими традиціями. Для колективу важливо мати морально-ціннісні традиції, зберігати їх і примножувати. Вони повинні бути тривалими, стійкими, наповненими моральним впливом на особистість.