1. Конституційні та законодавчі основи функціонування кадастру нерухомості в Україні.

Безумовно, що наявність законодавчої бази є головним аспектом, який повинен забезпечити створення та надійне функціонування державної системи реєстрації прав на нерухоме майно. Масив законодавства, який регулює питання державної реєстрації прав на нерухоме майно дуже великий. Перш за все, це Конституція України, Цивільний, Земельний, Житловий, Лісовий, Водний кодекси; закони України “Про власність”, “Про нотаріат”, Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про приватизацію державного майна”, ”Про заставу”, “Про товарну біржу”, ”Про основи містобудування”, “Про місцеве самоврядування”, “Про колективні сільськогосподарські підприємства”, Декрет Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок”, Указ Президента “Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності”, Указ Президента “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення”; постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок ведення державного земельного кадастру”, “Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних і фізичних осіб”, “Положення про Єдиний державний реєстр для реєстрації заборон відчуження об’єктів нерухомого майна”, інші нормативно-правові акти.

2.Зміст правовідносин у сфері державного земельного кадастру. Підстави виникнення, зміни, припинення правовідносин у сфері державного земельного кадастру.

Земельні правовідносини являють собою суспільні відно­сини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навко­лишнім природним середовищем і врегульовані нормами зе­мельного права.

Саме через земельні правовідносини виявляється ступінь реальності та ефективності земельно-правових норм, оскіль­ки будь-які правовідносини становлять механізм дії право­вих норм, у якому поведінка суб'єктів права спрямовується у потрібне для держави русло. Однак свободу господарськоїексплуа­тації землі закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даного угіддя, ефективності використання, підвищення родючості тощо, і якщо власник не бажає застосо­вувати даний режим використання, то його право власності на земельну ділянку може бути припинено.

Земельні правовідносини можна класифікувати за інсти­тутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру.

Підставами виникнення, зміни та припинення земель­них відносин є юридичні факти —

юридично значимі обс­тавини, які поділяються відповідно на правовстановлюючі,

правозмінюючі та правоприпиняючі. До таких обста­вин можна віднести: договори та інші угоди, передбачені законом, а також не передбачені законом але такі, що не суперечать йому; акти державних органів та органів міс­цевого самоврядування, які передбачені

законом як під­стави виникнення земельних прав та обов'язків; судові рі­шення, які

встановлюють земельні права та обов'язки; набуття земельних прав та обов'язків на

підставах, які дозволені законом; заподіяння шкоди; інші дії фізичних та юридичних осіб;

події, з якими закон або інший право­вий акт пов'язує виникнення, зміну і припинення

земель­них відносин. Дії, як підстави припинення земельних правовідносин, традиційно поділяють на дві

групи: 1) ті, які відбуваються за волею землевласника чи землекористувача (відчужен­ня

земельної ділянки за рішенням власника, відмова від використання земельної ділянки

тощо); 2) ті, які відбува­ються за волею органів держави, уповноважених на охо­рону

земельних ресурсів, у тому числі правоохоронних органів загальної компетенції

(вилучення земельної ді­лянки, позбавлення права користування нею у зв'язку з

порушенням закону тощо).