55. Г.Ріккерт: «Науки о природе й науки о культуре».

Лідери баденської школи неокантіанства В. Виндельбанд ( 1848-1915) і Г. Риккерт ( 1863-1936) висунули тезу про наявність двох класів наук: історичних ("наук про дух") і природничих. Перші є ідіографічними, тобто такими, що описують індивідуальні, неповторні події, ситуації й процеси. Другі - номотетичними: вони фіксують загальні, повторювані, регулярні властивості досліджуваних об'єктів, абстрагуючись від несуттєвих індивідуальних властивостей. Тому номотетичні науки - фізика, біологія й ін. - у стані формулювати закони й відповідні їм загальні поняття. Обидва мислителі запропонували виходити в підрозділі наукового пізнання не з розходжень предметів наук, а з розходжень їхніх основних методів. Аналізуючи специфіку соціально-гуманітарного знання, Риккерт указував наступні його основні особливості: 1.його предмет - культура (а не природа) - сукупність фактично загальновизнаних цінностей у їхньому змісті й систематичному зв'язку; 2.безпосередні об'єкти його дослідження - індивідуалізовані явища культури з їхнім віднесенням до цінностей; 3.його кінцевий результат - не відкриття законів, а опис індивідуальної події на основі письмових джерел, текстів, матеріальних залишків минулого; 4.складний, дуже опосередкований спосіб взаємодії з об'єктом знання через зазначені джерела; 5.для наук про культуру характерний идіографічний метод, сутність якого складається в описі особливостей істотних історичних фактів, а не їхня генералізація (побудова загальних понять), що властива природознавству - номотетичний метод (це головне розходження двох типів знання); 6.об'єкти соціального знання неповторні, не піддаються відтворенню, нерідко унікальні; 7.соціально-гуманітарне знання цілком залежить від цінностей, наукою про які і є філософія; 8.абстракції й загальні поняття в гуманітарному пізнанні не відкидаються, але вони тут - допоміжні засоби при описі індивідуальних явищ, а не самоціль, як у природознавстві; 9.у соціальному пізнанні повинен бути постійний облік всіх суб'єктивних моментів; 10.якщо в природничих науках їхня єдність обумовлена класичною механікою, то в гуманітарному - поняттям "культура".

Резюмуючи свої міркування в роботі "Науки про природу й науки про культуру" (1911), Риккерт пише, що "ми можемо абстрактно розрізняти два види емпіричної наукової діяльності. На одній стороні стоять науки про природу, або природознавство. Ціль їх - вивчити загальні абстрактні відносини, по можливості, закони... Вони відволікаються від усього індивідуального як несуттєвого, і включають у свої поняття звичайно лише те, що властивие відомій безлічі об'єктів. При цьому немає об'єкта, що був би принципово вилучений з-під влади природничо-наукового методу. Природа є сукупність всієї дійсності, зрозумілої узагальнюючим чином і без усякого відношення до цінностей. На іншій стороні стоять історичні науки про культуру. Названі науки вивчають об'єкти, віднесені до загальних культурних цінностей; як історичні науки вони зображують їхній одиничний розвиток у його особливості й індивідуальності", - це і є метод, що індивідуалізує.

Цим двом видам наук і їхніх методів відповідають і два способи утворення понять:

1) при генералізуючому утворенні понять із різноманіття даності вибираються лише повторювані моменти, що підпадають під категорію загального;

2) при індивідуалізую чому утворенні понять відбираються моменти, що становлять індивідуальність розглянутого явища, а саме поняття являє собою "асимптотичне наближення до визначення індивідуума". Об'єкти історичних наук - "суть процеси культури", яка є "сукупністю об'єктів, пов'язаних із загальнозначущими цінностями" і де одиничні явища співвіднесені з останніми - "у сенсі її змісту й систематичного зв'язку цих цінностей".

Ріккерт звертає увагу на:

1)Культура як духовне формоутворення "не може бути підкорена винятково пануванню природничих наук".

2)У явищах і процесах культури дослідницький інтерес спрямований на особливе й індивідуальне, "на їх єдиний і неповторний плин".

3) Якщо явища природи мисляться не як блага, а поза зв'язком із цінностями, то всі явища культури втілюють які-небудь визнані людьми цінності, які закладені в них споконвічно.

4) Тільки завдяки принципу цінності стає можливим відрізнити культурні процеси від явищ природи з погляду їхнього наукового розгляду. Метод віднесення до цінностей" філософ відрізняє від оцінки: оцінювати - значить висловлювати похвалу або осудження, відносити до цінностей - ні те, ні інше.

5)Важливе завдання наук про культуру – це підійти до істор.понять саме як до процесів культури, а не як до її результатів,тб. конкретно-історично.

6) У наук про культуру не може бути основної науки, аналогічній механіці. Проте, культура визначаться єдністю і об’єктивністю цінностей, які оцінюються нами.

7) У порівнянні із природознавством історичні науки відрізняються більшою суб'єктивністю й важливу роль в них грають такі феномени, як інтерес, цінність, оцінка, культура.

8) Не буває історичної науки без філософії історії. Остання і є загальна концептуально-методологічна підстава всіх наук про культуру.

56 Риккерт «О системе ценностей».Головним завданням філософії стає розробка чистої теорії цінностей, що припускає розмежування їхніх різних видів, виявлення специфіки й взаємини між собою. Продуктивну спробу створити систему цінностей почав представник Баденської школи Риккерт Г. Усвідомлюючи непереборні труднощі, що стоять перед дослідником, що вирішив класифікувати, ранжувати світ позаісторичного, трансцендентного, Риккерт запропонував "відкриту" систему цінностей як "вчення про світогляд"; він поставив завдання виявлення надісторичного в історичному, здійснення цінностей у процесі досягнення "благ" ("Про систему цінностей"). Риккерт розділив цінності й "культурні блага" - реальні, історично обмежені предмети "користування" людини. Тільки звертаючись до історичних форм втілення цінностей - до благ - можна створити "відкриту" систему цінностей, що припускає постійне коректування змісту окремих цінностей, як вони розуміються людиною й людством. Система цінностей вимагає використання поняття оцінки - значимості цінностей для суб'єкта. Нарешті, треба враховувати прагнення до здійснення цінностей у житті - "тенденцію до здійснення". Існують три області "здійснення", здійснення цінностей: це область благ майбутнього, благ сьогодення й "благ вічності". Перша й друга області належать історії; третя – за межами її. Крім "тенденції до здійснення" існує ще один принцип класифікації благ у їхньому відношенні до цінності: всі блага діляться на "блага споглядання" і "блага дієвості", або активності. З т.з." благ споглядання" все навколишнє розглядається поза соціальними відносинами, як "річ" сама по собі. З т.з." благ дієвості", розглядаються "особи". Тому тенденція "благ споглядання" - монізм, підведення речей під один принцип, тенденція "благ дієвості" - плюралізм, відмова від нівелювання "осіб".Опираючись на ці два принципи, Риккерт виділяє шість областей цінності. Перш за все, наука - благо, у якому виявляє себе спрямованість до реалізації цінності в майбутньому (прагнення до істини). Одночасно наука - це "благо споглядання", тому що наука нічого не бажає змінити. Друга область цінності - мистецтво, сфера споглядальних цінностей сьогодення. Третя область - містика (буддизм, пантеїстичні вчення) - область застосування споглядальних цінностей вічності. У четвертій сфері - соціально-етичній - проявляють себе діючі блага, що є одночасно благами майбутнього. П'ята сфера - сфера дії особистих життєвих благ сьогодення. Шоста сфера - релігія "благ дієвості" і абсолютного здійснення - теїзм, релігія бога - особистості, піднесення особистого життя у всьому його обсязі. Місце філософії в цій системі - проміжне, вона "посередині між нескінченною цілісністю й повною частковістю, між благами майбутнього й благами сьогодення".Однією з основних проблем філософії проголошується все-таки проблема єдності цінності й дійсності, суть якої у відшуканні так званого третього царства, що поєднує дві ці області. У ролі такого посередника Ріккерт і проголошує 'царство змісту'. Цінність завжди проявляє себе у світі як об'єктивний зміст, що, згідно Ріккерту, пов'язаний з реальним психічним актом - судженням, з яким, однак, не збігається, далеко виходячи за межі безпосереднього психічного буття (на відміну від оцінки, у якій зміст проявляється, і яка являє собою такий реальний психічний акт). Зміст, по Ріккерту, указує на цінність, і саме вона надає цей іманентний зміст акту оцінки; без царства цінностей не було б ніякого змісту.

58.Е.Кассірер: «Опьіт о человеке».Самопізнання - вища мета філософського дослідження. Перші кроки інтелектуального та культурного життя людини можна представити як свого роду розумове пристосування до безпосереднього оточення. Але в міру розвитку культури виявляється і протилежна тенденція людського життя. У самих ранніх проблисках людської свідомості ми знаходимо вже інтровертивну позицію, яка супроводжує і доповнює екстравертивну. Простеживши подальший розвиток людської культури з цих засад, ми побачимо, як ця інтровертивна точка зору поступово виходить на перший план. Відтепер самопізнання вже не просто предмет допитливих роздумів, а один з основних обов'язків людини. Ось в якій ситуації, за Кассірером, знаходиться сучасна філософія. Кожен окремий мислитель дає нам свою власну картину людської природи, проте вони мають довільні припущення, і як наслідок сучасна теорія людина втратила свій ідейний стержень. Метафізіка, теологія, математика і біологія послідовно брали на себе керівництво роздумами про проблеми людини і визначали загальну лінію дослідження. Реальна криза цієї проблеми дала себе знати тепер, не має визнаного авторитету, до якого можна було б звертатися. Теологи, вчені, політики, соціологи, біологи, психологи, етнографи, економісти - всі підходили до проблеми зі своєї точки зору. Неможливо було з'єднати і уніфікувати всі ці приватні аспекти і перспективи. Людина, за Кассірером, не розглядається як проста субстанція, суща в собі і здатна до самопізнання. ЇЇ єдність розуміється як функціональна єдність. Людина – це перш за все тварина розумна, але така тварина, якій притаманна властивість створення символів (людина – «тварина символічна»). Функціональне коло людини більш широке, але справа тут не тільки в кількісних, але і в якісних змінах. Людина зуміла відкрити новий спосіб пристосування до оточення. У людини між системою рецепторів і ефекторів, які є у всіх видів тварин, є і третя ланка, яку можна назвати символічною системою. У порівнянні з іншими тваринами людина живе не просто в більш широкій реальності - вона живе якби в новому вимірі реальності. Людина живе не тільки у фізичному, а і символічному універсумі. Мова, міф, мистецтво, релігія, наука, історія – це частини цього універсуму, це символічні форми, кожна з яких по-своєму «символізує» і тим самим впорядковує дійсність. Фізична реальність якби віддаляється в міру того, як росте символічна активність людини. Символи, як результат діяльності трансцендентальної чуттєвості, надають почуттям духовного, загальнозначущого вираження і смислу. Лише завдяки багатоманітності символічних форм, ми спостерігаємо, розуміємо, діємо, оцінюємо дійсність.

60. А.Шопенгауер: «Світ як воля і уявлення». Кн.ІДІІ.Головною працею А. Шопенгауера є багатотомний твір «Світ як воля і уявлення», в якій відчувається вплив Канта, Платона, індійської філософії. Світ, за Шопенгауером, існує тільки для субґєкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості. «Все, що існує в пізнанні, і самий світ є обґєкт у відношенні до субґєкта, тільки для субґєкта він і існує. Світ є моїм уявленням». Обґєкт, як він даний субґєкту, зумовлений (в цьому простежується вплив Канта) апріорними формами споглядання простору і часу та категорією розсудку причинністю. І хоч «світ як уявлення» упорядкований і систематизований розсудком (в цьому Шопенгауер відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види — фізичну, логічну, математичну і моральну), він є тільки субґєктивною данністю. Розмежувати сон і реальність неможливо. Життя і сновидіння, на його думку, — це сторінки однієї й тієї самої книги. Шопенгауер відсилає до Вед, які розглядали світ як покривало Майї (тобто як ілюзію) і порівнювали його зі сном. Однак він не заперечує існування іншого світу за «світом уявлення». «Світ уявлення» — це ілюзія, яка приховує справжній світ. Але перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання, на його думку, принципово неможливо.Проте існує один феномен, який водночас належить до обох цих світів — людина, сам субґєкт. Тіло дано субґєкту двояким способом — в зовнішньому спогляданні (в уявленні) воно виступає обґєктом серед обґєктів (належить до «світу уявлення»), а у внутрішньому відчутті воно дано як вияв справжнього світу, а саме як воля. Акти волі й телесні процеси — одне і теж. Тіло є нічим іншим, як обґєктивованою волею.Субґєкту пізнання його власне тіло дане не тільки як уявлення, але й як воля. Оскільки тіло є ключем до світової загадки, то, стверджує Шопенгауер, за всіма тілами «світу уявлення» прихована воля, тобто «світ волі». «Світ уявлення» — це лише вуаль, покривало Майї, яке приховує справжній світ — «світ волі». Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її явлення, вона вільна від просторово-часових форм і від принципу причинності. Однак при розгляді співвідношення «світу уявлення» і «світу волі» Шопенгауеру бракує послідовності. Бо якщо «світ уявлення» — це ілюзія, якщо він ніяк не проявляє «світу волі», то, навіть відкривши через людину «світ волі», неможливо завдяки цьому «розшифрувати» волю в інших тілах. Адже між «світом уявлення» і «світом волі» відсутні однозначні відношення. Підносячи волю до рівня ірраціонального, активного й аморфного начала світу, Шопенгауер йде всупереч європейській традиції, яка таким началом вважала або Бога, або матеріальну субстанцію. В понятті волі відчувається біологізм, перенесення на весь світ того, що притаманне тільки біологічним істотам.

61. А.Шопенгауер: « Світ як воля і уявлення ». Кн.ІІДУ.А. Шопенгауер – засновник волюнтаризму. Волюнтаризм — філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму. У праці „Світ як воля і уявлення” він розкриває свої в основному естетичні погляди. «Світ уявлення» — це лише вуаль, покривало Майї, яке приховує справжній світ — «світ волі». Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її явлення, вона вільна від просторово-часових форм і від принципу причинності. Між «світом уявлення» і «світом волі» відсутні однозначні відношення. Підносячи волю до рівня ірраціонального, активного й аморфного начала світу, Шопенгауер йде всупереч європейській традиції, яка таким началом вважала або Бога, або матеріальну субстанцію. В понятті волі відчувається біологізм, перенесення на весь світ того, що притаманне тільки біологічним істотам.В неживій природі воля, на його думку, обґєктивується як дія стихійних сил (тяжіння та ін.), в органічному світі — як індивідум. Скрізь вияв волі виступає як суперництво, боротьба, біль і муки. На органічному рівні воля набуває рис «волі до життя». Пізнання є лише засобом виживання індивіда та роду. Тому розум виконує чисто інструментальну функцію: він є засобом реалізації волі. Розум, пізнання є продовженням волі, а отже, продовженням болі та мук. Життя окремої людини — скрута й страждання, людина постійно перебуває в гонитві за здійсненням бажань ненаситної волі. Щастя — ілюзорне і тимчасове. Таким є існування не тільки окремої людини, але і всього людства. Шопенгауер різко виступив проти тези раціоналістів, згідно з якою існуючий світ є найкращим з можливий. На його думку, він найгірший. Все це засвідчує песимізм філософії Шопенгауера.Спасіння від світу суєти і печалі він вбачав тільки в мистецтві й аскетизмі. Мистецтву в його концепції нале-жить особлива роль, художнє пізнання світу він ставив вище наукового. Воля, на його думку, перш ніж обґєктивуватись в конкретних речах та індивідах, обґєктивується в «ідеях». Наприклад, перед тим як стати конкретним дубом, воля пройшла ступені «ідеї» рослини, «ідеї» дуба. Ці ідеї Шопенгауер трактує в дусі Платона і неоплатоніків: «єдине» (благо) через «світ ідей» реалізується у світі речей.Згідно з ученням Шопенгауера, за кожним конкретним феноменом «світу уявлень» приховується його «ідея», всезагальне. Але цю «ідею» можна осягнути, лише подолавши зацікавлений, тобто корисливий, продиктований волею підхід до цього феномена (мінералу, пейзажу, тварини, рослини), проникнувши в нього як в такий, що існує поза простором, часом і причинними звґязками, схопивши його як загальне, ідею. В такий спосіб, на думку Шопенгауера, пізнає світ мистецтво в особі генія. В художньому пізнанні людина проникає в світ ідей і хоча б на деякий час звільняється від марноти і страждання волі. Мистецтво, отже, перебуває значно вище науки, оскільки воно хоч на мить затримує волю, тоді як наука (розум) є знаряддям сліпої волі. Справжнє звільнення від світу волі, іграшкою якої є людина, можливе лише через аскетизм, подолання бажань, які звґязують людину зі світом. При цьому філософ виступає проти самогубства, вдаючись до якого, людина, на його думку, чинить як раб волі. Тільки через аскезу (типу індійських йогів, християнських святих) людина стає вільною.

64.Ф.Ніцше: «Воля к власти». Нігілізм.Суть оригінальної концепції волі до влади випливає з критичної вимоги філософа про "переоцінку всіх цінностей". Від осмислення "помилкових"цінностей сучасного йому світу Ніцше переходить до аналізу його найглибших буденних підстав, вбачаючи останні в приматі ratio, домінуванні істини над життям, що, на його погляд, є головним симптомом занепаду останнього, бо тільки життя може і повинне бути кінцевою метою всіх людських прагнень: "єдиною метою моєї волі". Це життя він розуміє у вигляді потоку, вічного й абсолютного становлення, в якому немає ні кінцевої мети, ні логіки, а є лише безглузда послідовність складних комбінацій і гра випадкових сил. Становлення недоступне, по Ніцше, якому-небудь розумному тлумаченню і в принципі непізнаване. Єдине, що можна про нього сказати - це те, що воно є результат суперництва між енергіями, між центрами сили або центрами влади, що змагаються - волями, кожна з яких прагне стати сильніше і "які постійно або збільшують свою владу, або втрачають її". "Всі "завдання", "цілі", "сенс"- тільки форми вираження і метаморфози однієї і тієї самої волі, яка притаманна кожному процесу - волі до влади".Воля до влади – це воля до життя і самоствердження. Становлення є, таким чином, безперервне зусилля до зростання життя, росту, як умові його збереження. Це зусилля становлення, "жага життя" і є воля до влади як внутрішня сутність буття. "Жити значить постійно відштовхувати від себе щось, що збирається померти; жити означає бути жорстоким і невблаганним до всього, що слабке і старе в нас". Воля, яка є рушійною силою світового становлення, притаманна всьому живому, що прагне до виживання. Людина, як і людство в цілому, перетворюються у свого роду складне угруповання центрів природних сил, що постійно змагаються між собою за ріст "почуттів влади". Будучи частиною універсальної життєвої сили і вираженням єдиного життєвого принципу, людина, як і будь-який складний механізм, відрізняється різноманітністю і неоднозначністю її прояву, де кожна з безлічі "волей до влади" має свій спосіб вираження. Первинними і найбільш природними тут є афекти, і тільки за ними йдуть вже інтелект і мислення, які є не більш ніж "тільки виразом прихованих за ними афектів, єдність яких і є "воля до влади". Пізнання, будучи "перспективним вченням про афекти", за Ніцше, тим сильніше, чим сильніше управляє ним воля. Пізнання – це тільки засіб волі до влади. Ніцше ставить фізичну, інстинктивну сторону в людині вище, ніж духовну, яка є лише надбудовою над істинним фундаментом - життям тіла.Ніцше говорить про нігілізм в широкому розумінні – про європейський нігілізм. Нігілізм може мати двояке значення: А.Нігілізм як знак підвищеної міці духу: активний нігілізм. В.Нігілізм як падіння і регрес міці духу: пасивний нігілізм. Переоцінка всіх цінностей – це радикальний виклик і гасло ніцшеанського нігілізму.

66.Ф.Ніцше: «По ту сторону добра й зла». «По той бік добра і зла. Прелюдія до філософії майбутнього» - 1885-1886р. Орієнтація ідеалу Ніцше на радикальне звільнення людини посередництвом самотворення, тобто на оволодіння власними, ним же самим пробудженим ірраціональними силами, передбачала відмову від моралі сучасного суспільства, щоб "радикальним сумнівом у цінностях повалити всі оцінки" і розчистити дорогу. «ПоТ.С.Д.іЗ». і являє собою по суті критику сучасності - її філософії, науки, мистецтв, політики і т.д. Все, чим пишалося 19 ст., - "об'єктивність", "співчуття стражденним", "історизм", "науковість" і тощо, Ніцше мужньо називає поганими манерами. Ніцше виявляє глибинний взаємозв'язок всіх великих філософських систем з моральними забобонами їх авторів, які й зумовили марність тривалих пошуків істини. Саме звідси і виникає, за Ніцше, необхідність народження нового роду філософії і нових філософів.Автор звертається до розгляду природної історії моралі, обгрунтувати яку так чи інакше прагнули всі філософи, які так і не зрозуміли справжньої проблеми самої цієї моралі, яку вони завжди сприймали як даність і щось само собою зрозуміле. Ніцше називає всяку мораль тиранією по відношенню до "природи" і "розуму", вважаючи, що перш за все вона вчить ненавидіти занадто велику свободу, насаджує в людях потребу в обмежених горизонтах, в найближчих завданнях, сприяє звуженню перспективи, а отже у відомому сенсі дурниці, як умові життя і росту. Крім того, вона звертається відразу до всіх людей, узагальнюючи там, де цього робити не можна. Він переконаний, що незвичайна обмеженість людського розвитку, його повільність, часте повернення назад і обертання на місці були обумовлені моральним інстинктом покори, що сприяв культивуванню в Європі стадного типу людини, яка вважає себе на сьогоднішній день єдино можливим типом людини. Ніцше перераховує притаманні цьому типу моральні чесноти, які і роблять його смиренним, корисним стаду, це - дух громадськості, доброзичливість, шанобливість, старанність, поміркованість, скромність, поблажливість, співчуття і тощо. З іншого боку, все те, що, за Ніцше, підносить окрему особистість над стадом - великий незалежний дух, бажання залишатися самотнім, почуття власної гідності, великий розум і т.п., здається сьогодні небезпечним і називається злим. Тому автор наголошує, що існуюча в Європі мораль не єдина можлива (хоч вона і позиціонує себе як така), і необхідно її замінити на кращу. Ніцше переконаний, що при сприятливих умовах ще можна було б виплекати в людині все найкраще, бо вона все ще не вичерпала себе для найбільших справ. Прийдешня переоцінка всіх цінностей і повинна покласти край цьому виродженню і зменшенню людини до стадної тварини.Ніцше говорить про можливу кризу науки, якщо та не повернеться лицем до філософії. Процес нівелювання статі, що розгортається в сучасній Європі, має як наслідком виродження і расколдовивание жінки, що є ще одним свідченням виродження людини. Ніцше бачить в майбутньому зближення європейських народів, справедливо зазначаючи, однак, не тільки позитивні моменти цього процесу, але і такі його наслідки, як: загальне зрівнювання людей до стану посередності, "виникнення корисної, працьовитої, на багато придатної і спритної стадної тварини "людина", що робить абсолютно неможливою появу сильного типу людей. Далі філософ виділяє у всіх, що коли-небудь існували культурах два основних типи моралі: мораль панів і мораль рабів, існування яких пов'язане з різницею в стані, функції та призначенні двох різних людських типів. Домінує ж мораль рабів, яка зрівнює всіх (демократія), і саме тому необхідна переоцінка всіх цінностей.

67. Ф.Ніцше: «Так говорил Заратустра». Основні ідеї.У книзі оповідається про долю й навчання бродячого філософа, що взяв собі ім'я Заратустра на честь давньоперсидського пророка Зороастра (Заратуштри). Однієї із центральних ідей роману є думка про те, що людина - проміжний щабель у перетворенні мавпи в надлюдину: "Людина - це канат, натягнута між твариною й надлюдиною. Канат над безоднею". Книга являє собою почасти поетичний, почасти філософський трактат, що розкриває позицію самого Ніцше щодо того, яке місце людин займає серед навколишнього його суспільства, як він розуміє своє життя, як подорожує, як пізнає себе й навколишній світ. У книзі приділяється увага спілкуванню людини із природою, із самим собою, і з оточуючими людьми. Оспівується ідея про необхідність іти своїм шляхом.Новий Протагор, Ніцше зі знову, що міра всіх речей - сама людина, що дає буття новим цінностям. Потворна людина, що зігнула спину перед ілюзіями потойбічного, що втратила віру в життя. Гідний поваги лише надлюдин, що вірує в земне, що творить зміст земного, виконаної волі до перемоги. У цьому його воля до влади. На місце бога встає людина, але не звичайна, як ми всі, а надлюдина - ідеал людини, позбавленої багатьох моральних заборон і наділена майже необмеженими правами, тобто, до чого повинен прагнути кожний зі "звичайних" людей. Надлюдина народжується, говорить Ніцше, щоб створити нову людську спільність. Об'єднані в неї люди стають "сівачами майбутнього". Їм огидна мораль рабів, пригноблених, апелюючих до філантропії й жалю. Надлюди повинні створити расу панів - богів, расу яка не шукає упокоєннь й ілюзій. Вона шукає Істини й Влади, вона цікавиться безоднями й гнітить і нехтує тих, хто влаштований інакше, тобто расу рабів. Заратустра - це не надлюдина, це "міст" до надлюдини. Звичайні люди - це вихідний матеріал, ґрунт для вирощування надлюдини. Надлюдина - це новий "культ особистості", що далеко виходить за рамки "культу особистості" звичайних людей і покладений в основу міфології Ніцше.

69.К.Ясперс: «Ніцше й християнство».У Ніцше було досить суперечливе ставлення до християнства: то звинувачує, то спокійно досліджує. Ясперс вказує насамперед на екзистенційні наслідки «смерті Бога». Вони полягають у тому, що кожен сам повинен вирішити, може чи ні він жити без Бога і, оскільки існування Бога не можна ні довести, ні спростувати, наважитися на ризик віри або невіри. Від того і залежить розуміння Ніцше.Ніцше нащадок сімей священиків по лінії обох батьків і тому в досконалому християнині бачить найблагородніший із людських типів. Ненависть Ніцше до християнства виростає через його велику вимогу до нього. Ніцше себе розуміє так: його думка виросла з християнства, під впливом християнських імпульсів, що і викликали до життя незнаючу меж волю до істини. Його боротьба з християнством не означає прагнення просто викинути його на звалище, відмінити чи повернутися у дохристиянські часи; а навпаки, Ніцше хоче побороти його, спираючись на ті ж самі сили, які принесло у світ християнство. Коли він протиставляє всякій моралі своє «по ту сторону добра і зла», він хоче зробити з моралі дещо більше, ніж мораль; тобто філософ хоче вивести мораль на якісно новий рівень, наголошує на потребі встановлення моралі сильних та відважних. Церква для Ніцше – це ворог усього благородного на землі; вона відстоює рабські цінності, прагне розтоптати будь-яку велич в людині; вона – союз хворих. Проте визнає церкву як інститут, що забезпечує вище становище духовно обдарованим людям. Тобто Ясперс наголошує на тому, що для Ніцше є чужим не християнство, а те, яким його подають людям. Існуюче в його часи християнство є спотвореним, на місце дійсного Ісуса його видуманий образ. Ніцше визнає в християнстві лише людську істину в символічній формі: «головні вчення християнства виражають лише основні істини людського серця».Головна подія, що є онсовою кризи Європи, - це те, що «Бог помер». Причина смерті Бога – християнство. Християнство зруйнувало всяку істину, якою жила людина до нього, і, перш за все, зруйнувало трагічну істину життя до сократівських греків. На її місце християнство поставило фікції: Бога, моральний світопорядок, безсмертя, гріх, милість, спокуту. Проте коли починає помічатися ця фіктивність, то виникає відраза до фальшивого і на місці фікції не залишається нічого: нігілізм – закономірний підсумок закінчення всіх існуючих великих цінностей та ідеалів.

70.М.Гайдеггер: «Европейский нигилизм».Гайдеггер запропонував оригінальне розуміння і витлумачення ніцшевської спадщини; він виокремив рубрики ніцшеанської думки: нігілізм, переоцінка всіх минулих цінностей, воля до влади, вічне повернення того ж, надлюдина. Гайдеггер зіставляв Ніцше з великими філософами для того, щоб проілюструвати свою тезу про забуття буття. Ніцше говорить про нігілізм в широкому розумінні – про європейський нігілізм (європейські цінності втратили свою значимість, бо вони стали сильно християнськими), суть якого він зводить до тези «Бог помер», тобто Бог втратив свою владу над сущим і над призначееням людини. Поняттям «класичний нігілізм» характеризує Ніцше і свою метафізику. Нігілізм у класичному розумінні означає звільнення від попередніх цінностей як звільнення для деякої переоцінки всіх цих цінностей. Переоцінка означає, що зникає саме «місце» для попередніх цінностей, а не так, що просто вони самі розхитуються; тобто втрачається потреба в цінностях попереднього роду на їх попередньому місці. Нігілізм проходить 3 етапи: 1)вкладання цінностей, 2)їх вилучення, 3)покладання нових цінностей. Саме воля до влади змушує нас вкладати все нові і нові цінності.Воля до влади – це не просто бажання чогось ще безвласного до захоплення у свою владу, а само уповноваження влади на піднесення себе самої. Все суще, наскільки воно є, - це воля до влади. Тобто на місце попередніх верховних цінностей поміщається влада, але перш за все тому, що саме влада підтримує значимість тих чи інших цінностей. Воля до влади як принцип нового покладання не терпить будь-якої іншої цілі за межами сущого в цілому. А все суще – воля до влади. Основна риса сущого як волі до влади визначається тому ще як "вічне повернення того ж самого". Позначення "воля до влади" показує, що є суще в своїй "сутності" (конституції). Позначення "вічне повернення того ж самого" показує, як має існувати суще такої природи в цілому (світ розсипається і знову з’єднується у випадкових формах, які неминуче знову розєднаються, а потім знову зєднаються).З переоцінкою всіх колишніх цінностей людина постає тому перед вимогою: самостійно заснувати "нову розмітку поля", у рамках якої має відбуватися впорядкування сущого в цілому по новому розпорядку. Має бути встановлено новий порядок, який проявляється як повне володіння чистої влади над земною кулею через людину, але через новий тип людини – надлюдину. Надлюдина – вищий образ найчистішої волі до влади.Гайдеггер вхопив новацію Ніцше щодо поняття «цінність»: цінності – це точки зору умов збереження і зростання волі до влади всередині її становлення. Гайдеггер критикує Ніцше за його ціннісну інтерпретацію нігілізму, проте говорить, що завдяки ніцшеанському тлумаченню метафізики з ідеї цінності, попередня метафізика стає більш зрозумілою, нарешті вона змогла сказати те, що хотіла. Гайдеггер вважає, що «нігілізм» є буттєвим поняттям, а не ціннісним; і цінність не воля до влади, а буття.Нігілізм як знецінення вищих цінностей – це крах космологічний цінностей (космос звільняється від оцінки через попередні цінності і стає відкритим для нового покладання цінностей). Гайдеггер виділяє у Ніцше 2 види нігілізму: пасивний (не робить по суті ніяких дій) та активний (здійснює переоцінку цінностей). Гайдеггер визначає метафізику Ніцше як завершення західної метафізики.

74. Шпенглер. «Занепад Європи». Книга «Занепад Європи» прославила її автора, Освальда Шпенглера (1880-1936), який пов'язав крах Німеччини (два томи книги вийшли в 1918 і 1922 р.) з загибеллю західної цивілізації взагалі. Різниця між природою та історією Шпенглер зводить у ранг метафізичного: «Реальність є природа, оскільки підпорядковує будь стає став, але вона є історія, оскільки підпорядковує всі стало що стає». У природі домінує механічна необхідність, історія - царство органічної необхідності. Саме тому історія може бути зрозуміла через переживання (Erlebnis), шляхом інтуїтивного проникнення у форми історичного розвитку. «У людства немає ніякої мети, ніякої ідеї, ніякого плану, як немає мети у метеликів або орхідей. "Людство" - зоологічне поняття, слово, позбавлене якого б то не було сенсу ». «Порожній картині загального історичного розвитку як лінеарного процесу» Шпенглер протиставив «спектакль безлічі сильних цивілізацій, розквітлих завдяки первісної силі, що вийшли з материнського лона землі». Цивілізації слід розуміти як «організми, загальна історія - їх зведена біографія».Подібно будь-яким організмам, цивілізації народжуються, дозрівають, в'януть і йдуть безповоротно. У замкнутому просторі цивілізації мораль, філософія, право несуть абсолютний сенс, але за його межами не мають сенсу «Скільки цивілізацій, стільки й моральних систем». Кожна цивілізація створює власні цінності, абсолютно відмінні від цінностей інших цивілізацій. Релятивістський абсолютизм цінностей у Шпенглера полягає в приписуванні абсолютного сенсу цінностям якийсь цивілізації, але відносно тільки через неї.Як і організми, цивілізації приречені на загибель. «Коли мета досягнута і повнота внутрішніх можливостей вичерпана, цивілізація раптово закляк, вона приймає напрям до смерті, кров згортається, сили убувають, настає стадія занепаду». Моральний і релігійний криза Шпенглер вбачає в торжестві егалітарістскіе тенденцій, демократії і соціалізму: «Перекидання всіх цінностей», про який красномовно говорив ще Ніцше, на думку Шпенглера, є безсумнівним симптомом занепаду західної цивілізації.

До нацизму прямого відношення філософ не мав, але його твори «Пруссацтво і соціалізм» (1920), «Політичні обов'язки і німецька молодь» (1924), «Відновлення німецької імперії» (1924), «Людина і техніка» (1931), « Роки рішення »(1933) зіграли чималу роль в ідеологічній підготовці нацистського режиму, бо полемічно спрямовані проти демократії, лібералізму, парламентаризму і капіталізму.

75. Шпенглер Людина і техніка».З роками скепсис Шпенглера у погляді на сенс людської історії, на її долі ставав все глибше. Одна з найбільш значних його робіт 30-х років - "Людина і техніка" (1932). "Людина і техніка" - твір зовсім іншого роду, ніж "Захід Європи": це ідеологічне вираження періоду між двома світовими війнами, часом трагічно-неусвідомлена перетасовування філософом власних ідей, прагнення, виходячи з жорстокою і убогою атмосфери, в якій здійснився прихід до влади нацистів, покінчити з естетичним сприйняттям історії як нескінченного відтворення культурних форм ... Поряд з гірким скепсисом багато що тут звучить як панегірик на адресу брутальності "людини-хижака", мілітаристськи-експансивної техніки. Помилковий пафос героїчного, "готовність" прийняти на себе наслідки "своєї" цивілізації очевидний при всьому тому, що в кожному рядку виявляється, оголюється сутнісна ворожість цієї техніки людині і культурі. У роботі "Людина і техніка" на зміну шпенглеровской концепції еквівалентних високих культур приходить спрощено-моністична картина всесвітнього розвитку, вульгаризований мотиви "волі до влади", боротьби за існування. Антиномія "культура - цивілізація" фактично знімається, оскільки всесвітня культура в її історії трактується тепер тільки як "штучність", протиприродність. Тим самим за розвитком людства заперечується культурно-духовне значення. Винятком Шпенглер вважає лише тріумф наукових відкриттів в історії, породжених технічним генієм Заходу, - сюди він переміщає центр тяжіння духовності "фаустовского людини". У той же час Шпенглер перший - на тлі недооцінки фактора техніки західній думкою - поставив питання про місце і ролі техніки в історії, про універсальний вплив техніки на природу і суспільство, з незвичайною проникливістю проаналізував багато феномени науки і техніки, попереджав про катастрофічні екологічні наслідки, загрожують Заходу в самому близькому майбутньому. Різні сторони навчання Шпенглера про техніку були сприйняті багатьма філософами XX ст., В тому числі М. Гайдеггером, X. Шельскі, X. Ортегою-і-Гассет, X. Сколімовський та ін. Згодом відсторонений від політичного життя, приречений на повну ізоляцію, що страждає тяжким психічним недугою, Шпенглер був зайнятий дослідженнями з області стародавньої історії, а також працював над філософськими фрагментами.

76. А.Бергсон: «Творча еволюція». „Творча еволюція” - основна метафізична праця Бергсона, в якій головним предметом дослідження є єдність життя. Бергсон критично розцінює всі існуючі еволюціоністські концепції, перш за все дарвінізм, також та еволюціонізм Г. Спенсера. Процес розвитку, з точки зору цих концепцій, телеологічний. Бергсон розробляє концепцію творчої еволюції. Кожен момент життя і кожен її щабель суть творчість. Живі системи неповторні та необоротні. Доторкнутися до життя і до творчої еволюції можна лише за допомогою життєвого пориву. Спонтанний життєвий порив лежить в основі тих проявів і творчого пошуку в матерії, які відгукуються подразливістю (у рослин), інстинктом (у тварин), інтелектом і інтуїцією-інстинктом (у людини).Бергсон знову і знову повертається до проблеми і поняття життя. У його тлумачення поняття життя, по-перше, покликане як би подолати роз’єднаності і протилежність матеріального і духовного, матерії і свідомості. По-друге, життя в зображенні Бергсона є порив, потік, прагнення, безперервність, цілісність, саме втілення розвитку, творчості, нескінченного становлення, різноманіття, сфера непередбачуваного і неповторного. Характерна властивість життя - індивідуальність, яка містить нескінченне число ступенів. У надрах життя прихована внутрішня діалектика, що забезпечує його безперервність. По-третє, життя є те, суть чого не охоплює жоден з існуючих напрямків біології, до чого взагалі не може дістатися наука. Бо біологія намагається сформулювати загальні закони, тоді як життя не можна вкласти у рамки загальних закономірностей. Матерія - відсталий початок буття, хоча і чинить опір, але все таки підкоряється життю. Бергсон вважав, що людина досить успішно пристосувалася до світу матерії за допомогою інтелекту. Інтелекту принципово не доступний "життєвий порив". Його пізнання можливе тільки на підставі інтуїції. Інтуїцією, по Бергсону, називається рід інтелектуальної симпатії (співпереживання), за допомогою якої людина переноситься всередину предмета, щоб злитися з тим, що в ньому єдине. Інтуїція дозволяє проникнути в саму суть речей. Бергсон характеризує інтуїцію як основу Духу, у відомому сенсі, як саме життя. Завдання філософії, на його думку, полягає в тому, щоб допомогти людині опанувати інтуїції, що розсіюються (в процесі життя).Розум встановлює відносини між речами, виділяє властивості, потрібну функцію і пов’язує її з тою чи іншою властивістю, яка характерна для цілого ряду предметів. Інстинкт не вираховує і не аналізує, але саме завдяки йому хижак наздоганяє свою жертву, схоплюючи її в русі, а не викреслюючи і не прораховуючи траєкторію її шляху. Інстинкт здатний усвідомити сам себе. На цьому будується, наприклад, естетичне сприйняття, що найближче до філософії життя. Філософія має перестати бути наукою, щоб знати не відносно, а абсолютно. Традиційна наука спирається на порівняння і символічне позначення предмета і дає знання не тотожне предмету. Головним методом повинна стати інтуїція, безпосереднє знання.

77. А.Бергсон: «Два джерела моралі та релігії».Згідно вчення А. Бергсона про суспільство, мораль та релігію, викладеним у книзі "Два джерела моралі та релігії", людина за своєю природою приречена бути вільною, причому звільнитися від своєї свободи та випливаючої з неї відповідальності вона не може. Індивід та суспільство повинні самі обирати, чи бути їм лише закритими, або відкритими, статичними чи динамічними. Статична — система звичок, доведених до автоматизму навичок спілкування, жорстких ритуалів і норм, авторитарно підтримуваних в ім’я громадської дисципліни та порядку. Закрите суспільство, в якому домінує статична мораль, — це суспільство, що перебуває в еволюційному глухому куті, воно існує лише в ім’я самозбереження себе самого. За такої моралі люди обслуговують державу, обмежуючи себе у творчості, саморозвитку. Людей характеризує закритий стан душ, тяжіння до закритої моралі та статичної релігії.У динамічній моралі втілюються принципи людської свободи, любові, креативності, тривалості, втілюється первинна інтуїція життєвого пориву. На відміну від статичної моралі традиційного суспільства динамічна мораль — індивідуальна. Вона реалізується в конкретних особистостях, які стають носіями життєвої мудрості, ідеалів справедливості, любові та милосердя, залежно від того, якою мірою члени суспільства здатні вільно, на найглибиннішому рівні сприйняти і зростити в собі ці зразки й ідеали. І не як нав’язані ззовні, а як пережиті ними самими.Даючи відповідь на питання щодо природи морального обов'язку, А. Бергсон виводить два типи. Перший тип – соціальні обов'язки, які зумовлені самою природою та можуть бути представлені у вигляді кодексів, настанов. Другий тип обов'язків – це налаштованість особистості, пафос, емоційний порив, який підштовхує людину до відкриття нових смислів буття. Такі характеристики відповідають постатям Будди, Мойсея, Ісуса. Їх мораль – це наслідок особистісного пережитого пошуку істини.Соціальна еволюція людини залежить від творчої діяльності, зусиль та волі людей. Людині не задана жодна життєва програма, людина зобов'язана перебувати в процесі постійного творення, праці над собою. Без такої роботи Людина повертається у стан духовного варварства, хоча й перебуває в надзвичайно комфортних цивілізаційних умовах. Проте, що стосується мас, то Бергсон не вірить у їх творчу силу. Носієм відкритої моралі виступає особистість морального героя, який своєю емоційністю, спрямованістю назовні захоплює інших.Релігія, за Бергсоном, захищає людину від загрози, яка створюється інтелектом для людини і суспільства. У цьому сенсі як продукт природної еволюції статична релігія натуральна. Але крім неї є ще й динамічна релігія. Догми для останньої - лише кристалізації, моменти безперервного життєвого пориву. Така релігія не може не бути містицизмом, бо кінцевий її результат - «контакт і частковий збіг з тим творчим зусиллям, яке демонструє життя. Таке зусилля Божественне, щоб не сказати, що це - сам Бог. Небувалий за масштабами вплив людини на природу говорить про те, що людське тіло розростається. Цьому тілу не вистачає такої ж великої душі. Механіка потребує містики. Ця доповнюваність здатна вилікувати недуги сучасного суспільства. Неможливо, щоб містична ідея, що передбачає в якомусь сенсі геніальну і привілейовану людину, жевріла в одній душі.

78. М.Шелер: «Положення людини у космосі». Поривання, дух, феноменологічний аспект.Твір „Положення людини у космосі” М Шелера вважається першою працею власне з антропології. Тут ми спостерігаємо спробу пояснення і дослідження природи людини – починаючи з її біологічних показників, властивостей. Біологічно людина є значно вищою істотою порівняно з рослиною чи твариною, бо у першої наявна воля, навіть відчуття у людини – результат пильної уваги, а не просто подразнення. Людина наділення здатністю не просто звичною поведінкою, але розумною, осмисленою. Найбільш разюче людину від тварини відрізняє інтелект, в області якого тварина до людини ближча афективно (інстинктивно), ніж інтелектуально. Інтелектом постулюється здатність людини до вибору. Більше того, людина – це духовна істота. Дух – це царина ідеальних, ціннісних актів. З допомогою духу, людина може здійснити дистанціювання від зовнішнього світу. Дух – це чиста актуальність, діяльний центр.Певною мірою антропологічна позиція Шелера перегукується з феноменологічним вченням, наприклад у тому аспекті, що феноменологічно фізіологічна поведінка організму усвідомлена у тій же мірі, що і свідомі процеси людини. Шелер у даній праці сперечається з Гуссерлем, який говорив про те, що шляхом феноменологічної редукції людина повинна взяти у дужки, відкинути коефіцієнт існування речей у світі, таким чином досягнути сутності речі. Шелер говорить про відмінну від тварин здатніст людини проголосити всьому світу „ні”, тобто мається на увазі, що тут-буття (Da Sein) дається нам лише у сфері заперечення, опору, який виникає внаслідок активації життєвого пориву. Інакше ми живемо лише так-буттям (So Sein). Це „ні” передує будь-якій свідомості (на відміну від поглядів Гуссерля), будь-яким уявленням чи сприйняттям. Імпульс (життєве поривання) – необхідна умова всіх можливих сприйняттів. Аскетичний акт дереалізації – у знятті того життєвого поривання, відносно якого світ – це опір. Однак це зняття може здійснити лише дух. Лише дух у формі чистої волі може деактуалізувати той центр чуттєвого поривання, який ми розпізнаємо як диспут до справжнього буття дійсного. Дух – єдиний спосіб досягнути буття. Ідеація означає осягнення сутнісних форм побудови світу на одному прикладі відповідної сутнісної сфери. Здатність до відділення існування від сутності є основною ознакою людського духу.Шелер робить висновок, що людина – єдина істота, котра завдяки своїм запереченням, своїм „ні” стає аскетом життя, вічним протестантом проти лише дійсності, яка прагне до тут-буття навіть будучи у певних обставинах, умовах тощо. Тварина, на відміну від людини приймає дійсність, завжди каже „так”.