1.Криза класичного раціоналізму в кінці 19-початку 20 століття. Новітня наукова революція порушила "класичну" ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві XX ст. підірвали віру в історичний розум і прогресс.У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект дійсності. Вже А.Шопенгауер сутність світу вбачав не в розумному началі, а у "світовій волі", первинній по відношенню до уявлення й розуму.Ф.Ніцше витлумачував"світову волю" як "волю до влади" і став творцем "надлюдини", що втілює в собі цю волю, життєву силу і перебуває "по той бік добра і зла". Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви "філософії життя" і різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, О.Шпенглер, А.Бергсон та інші. В ньому реальність визначається як "життя", яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість. У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через "відчуття".Якщо "класична" філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони людської психіки. 3.Фрейд розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман створює свою "філософію несвідомого". Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання — відчуття, сприйняття, інтуїція. Проявляється тенденція до ірраціоналізму — приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму — у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей.При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, виникло протистояння сцієнтизму — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає сумніви в таких можливостях.Можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії: витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'яз ку з цим — теретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови; людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" вигляді. Відмова від класичних зразків філософського мислення не має однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії — неотомізмом та неоавгустинізмом.

2. Позитивізм і його основні філософські принципи. Позитиві́зм— парадигмальна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Позитивізм пройшов кілька етапів. Був представлений в Польщі, Англії, Росії, Італії, Франції. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт, який і запровадив термін "позитивізм", а також Г.Спенсер , Дж.Ст.Мілль. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. Згідно з пизитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. Справа науки - констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — ненаукові. Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, - це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Друга історична форма позитивізму — це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е.Мах та швейцарський філософ Р.Авенаріус. Вони звернули увагу на факт відносності наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Одне з центральних понять махізму — "досвід", який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, елементів. Махістська "критика досвіду" - це по суті "очищення" його від відношення до об'єктивної реальності, його суб'єктивізація. Завдання науки вбачається в тому, щоб групувати, пов'язувати, впорядковувати ці "елементи досвіду". Наукова теорія була зведена до сукупності спостережуваних фактів. Складовою частиною цієї концепції є теорія "принципової координації" Р.Авенаріуса, яка стверджує нерозривний зв'язок суб'єкта з об'єктом ("без суб'єкта немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта") і "реальним" визнає лише те, що ким-небудь спостерігається або принаймні може спостерігатися.Неопозитивізм має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Лукасевич, Дж. Остин, Бертран Рассел, Альфред Тарський,Людвіг Вітгенштейн .) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Курт Гедель та ін.).

3.Позитивізм О.Конта. Закон трьох стадій. Закон трьох стадій визначає ті етапи, що проходить людство у своєму розумовому розвитку. Ці стадії з необхідністю змінюють одна одну. Стадія теологічна або фіктивна; стадія метафізична або абстрактна; стадія наукова або позитивна. Людський розум по самій своїй природі у кожному зі своїх досліджень користується послідовно трьома методами мислення: методом теологічним, метафізичним і, позитивним. Теологічний стан людського розуму характеризується пануванням релігійного світогляду. Людський розум прагне до абсолютного знання, до пояснення різноманітних явищ втручанням надприродних факторів. Теологічна стадія розподіляється на три етапи: фетишизм, політеїзм і монотеїзм. Метафізичний стан людського розуму характеризується, як і теоло¬гічний, прагненням до абсолютного знання про світ. Але пояснення явищ світу досягається метафізичними «першосутностями» речей. Головна її помилка, як і теології, полягає в тому, що вона прагне знайти абсолютні начала. Значення теології було вичерпано у католицизмі XIII-XIV ст. З того часу і до XIX століття панувала метафізика. Позитивний стан людського розуму характеризується тим, що він відмовляється і від теологічних, і від метафізичних питань і спрямовує себе на дослідження позитивного знання, накопиченого окре-мими науками. Отже, лише на позитивній стадії людський розум, зрозу¬мівши неможливість досягнення абсолютного знання шукає і відкри¬ває їх діючі закони.Закон трьох стадій - універсальний, оскільки він підтверджує і розвиток людини (кожний з нас - «теолог у дитинстві, метафізик у юності й фізик у зрілості» ), і історію суспільства (перша стадія - військова, друга - перехідна, а третя -науково-промислова) і т. д.Філософія і наука.О. Конт визначає зміст слова «позитив¬не» як «реальне», «корисне», «достовір¬не», «точне» і «позитивне. Ці ознаки протиставлені «химеричному», «негід¬ному», «сумнівному», нечіткому і негативному. Уся метафізична стадія, тобто уся історія філософії, є «химеричною», негідною», «сумнівною», «смутною», «негативною». Тому потрібна рефо¬рма філософії, внаслідок якої вона предстане як «реальне», «корисне», «до¬говірне», «точне», «позитивне» знання. Уся «традиційна» філософія як «метафізична» повинна бути замінена безпосередньо спеціальними науками. Позитивна філософія строго спирається на факти. Факт розумієть¬ся, як те, що безпосередньо спостерігається чи переживається. Наука розглядає факти як такі, що співіснують і слідують один за одним. Наука лише описує дані досвіду, а не пояснює х. Філософія ж зберігається як така дисципліна, завдання якої зводиться До систематизації, об'єднання окремих наук і зведення їх до єдності.Класифікація наук розмежовує теоретичне і прикладне знання. Але він дослі¬джує лише теоретичні науки, які розпо¬діляються на абстрактні і конкретні. До конкретних або описових наук відно¬сяться такі, які займаються предметними комбінаціями різних явищ, наприклад, іхтіологія, мінералогія тощо. Під класифікацію підпадають абстрактні науки - лише природничі науки, які складають основу конкретних. Абстрактні науки прагнуть до відкриття за¬конів, на яких грунтуються різноманітні класи явищ. Лише ці науки досягли позитивної стадії. Основне правило класифікації - то принципи сходження від прос¬того до складного і від абстрактного до конкретного.У своїй системі класифікації О. Конт покладає у основу ті науки, які вивчають найзагальніші, притаманні усім тілам властивості; то є ма¬тематика, яка розпадається на аналіз (загальна арифметика), який досліджує абстрактні відношення величин, і на геометрію, яка дослі¬джує просторові величини і тому, за Контом, належить до природничих наук. За геометрією Конт покладає науку про рух тіл - механіку; за нею слідує наука про світові тіла і світові системи у їх зв'язку - астрономія; за нею - дослідження рухів навколоземних тіл і їх частин - фізика; за фізи¬кою - наука, яка досліджує зміни, визначені якісними властивостями ре¬човини - хімія. Потім біологія, яка досліджує інди¬відуальні життєві явища, що виникають на основі фізичних і хімічних властивостей відомих тіл. Над біологією, як остаточний член цілого - вчення про об'єднання багатьох живих індивідів у суспільстві і його зміни - соціологія, яка, як і саме поняття, започаткована О. Контом.

4.Позитивізм Г.Спенсера. Наука і філософія. Філософія є «знання, яке переходить межі звичайного знання. Наука займається співіснуванням і послідовністю явищ, групуючи їх спочатку в узагальнення простого або нижчого порядку та переходячи потім поступово до узагаль¬нень більш високих і широких. Тому філософія є таке знання, що має най¬вищий ступінь всезагальності, наука ж є лише сім'я наук і позначає лише сукупність знання. Філософія складається із загальних істин, законів, висновків наук. Якщо наука є лише частково об'єднане знання, то філософія - цілком об'єднане знання. Якщо філософія є наукове знання, то вищого рівня спільності. Класифікація наук. Продовжує зусилля О. Конта, намагаючись покращити і вдосконалити його систему. Згідно Г. Спенсеру, О. Конт до¬пустив двояку помилку: по-перше, він змішав загальне з абстрактним, а по-друге, не виокремив психологію як самостійну науку. Внаслідок змішування загального з абстрактним вияви¬лось, що науки, які посідають вищі місця у системі О. Конта, відрізняються більш загальним, а не абстрактним характером, а явища, які досліджуються ними, більш розповсюджені, але не більш абстрактні. Наприклад, астрономія конкретніша фізики, а фізика не абстрактніша хімії.Психологію ж, вважає Г. Спенсер, слід виокремити з біології і безпосередньо за нею поставити соціологію, оскільки соціальні факти більш за¬лежні від психічних, а не біологічних властивостей людей. Принцип класифікації - сходження від абстрактного до конкретного. Г. Спенсер замінює лінійний порядок наук розподілом їх на групи. Він виокрем¬лює три групи наук: абстрактні, абстрактно-конкретні та конкретні.Перша група охоплює абстрактні науки, тобто науки, що вивчають форми, у яких явища постають перед нами, - логіка, математика. Друга - абстрактно-конкретні науки, тобто науки, що вивчають самі яви¬ща у їх елементах - механіка, фізика, хімія і т. д. Третя - конкретні, тобто науки, що вивчають самі явища в цілому - астрономія, геологія, біологія, психологія, соціологія. Еволюція Філософія повинна виходити з найзагальніших істин, які формулюються у термінах: матерія, рух і сила. Звідси три основні принципи, вла¬стиві всім наукам: принцип незнищенності матерії, принцип неперервності руху та принцип постійності сили.Рух завжди направляється по лінії найбільшого притягнення і найменшого опору, а також має певну ритмічність або періодичність.Далі Г. Спенсер встановлює загальний закон - закон неперервного перерозподілу матерії і руху. Цей закон, що притаманний усім явищам досвіду і виражає єдність знання - законом еволюції. Еволюція має універсальний характер, що уможливлює розуміння будь-якого явища. Еволюція є перехід від незв'язності до зв'язності, інтеграція чи концентрація матерії, поєднання в одне ціле елементів, що зна¬ходились раніше у розсіяному стані. Наприклад, утворення хмари з суку¬пності окремих частинок водяної пари тощо. По-друге, еволюція є диференціація, перехід від однорідного до різнорідного. Наприклад, утворення різних тіл Сонячної системи з туманності тощо. По-третє, еволюція є зро¬стання впорядкованості, перехід від невизначеності до визначеності. Наприклад, порядкованість Сонячної системи тощо.Досягнення еволюцією своєї межі - рівноваги - є загальним законом, пануючим у всьому Всесвіті. Рівновага може порушуватися і тоді еволюція здійснює наступний цикл за вказаним зако-ном. Але, згідно Г. Спенсеру, окрім перетворень, що здійснює еволюція, є протилежні процеси, які пов'язані з розпадом. Якщо еволюція є процес, що завжди полягає в інтеграції матерії і розсіюванні руху, то розпад - погли¬нення руху і дезінтеграція матерії.

5. Класифікація наук в позитивізмі.О. Конт розмежовує теоретичне і прикладне знання. Але він дослі¬джує лише теоретичні науки, які розпо¬діляються на абстрактні і конкретні. До конкретних або описових наук відносяться такі, які займаються предметними комбінаціями різних явищ, наприклад, іхтіологія, мінералогія тощо. Під класифікацію підпадають абстрактні науки - лише природничі науки, які складають основу конкретних. Абстрактні науки прагнуть до відкриття за¬конів, на яких грунтуються різноманітні класи явищ. Лише ці науки досягли позитивної стадії.Основне правило класифікації - то принципи сходження від прос¬того до складного і від абстрактного до конкретного.У своїй системі класифікації О. Конт покладає у основу ті науки, які вивчають найзагальніші, притаманні усім тілам властивості; то є ма¬тематика, яка розпадається на аналіз (загальна арифметика), який досліджує абстрактні відношення величин, і на геометрію, яка дослі¬джує просторові величини і тому, за Контом, належить до природничих наук. За геометрією Конт покладає науку про рух тіл - механіку; за нею слідує наука про світові тіла і світові системи у їх зв'язку - астрономія; за нею - дослідження рухів навколоземних тіл і їх частин - фізика; за фізи¬кою - наука, яка досліджує зміни, визначені якісними властивостями ре¬човини - хімія. Потім біологія, яка досліджує інди¬відуальні життєві явища, що виникають на основі фізичних і хімічних властивостей відомих тіл. Над біологією, як остаточний член цілого - вчення про об'єднання багатьох живих індивідів у суспільстві і його зміни - соціологія, яка, як і саме поняття, започаткована О. Контом. О. Конт вважає, що людський розум схильний до того, щоб пізна¬вати спочатку абстрактне, а не конкретне, оскільки воно більш просте, а при дослідженні складного передбачається знання більш простих і абстра¬ктних властивостей. Тому О. Конт користується принципом сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Г. Спенсер продовжує зусилля О. Конта, нама¬гаючись покращити і вдосконалити його систему. Згідно Г. Спенсеру, О. Конт до¬пустив двояку помилку: по-перше, він змішав загальне з абстрактним, а по-друге, не виокремив психологію як самостійну науку. Внаслідок змішування загального з абстрактним вияви¬лось, що науки, які посідають вищі місця у системі О. Конта, відрізняються більш загальним, а не абстрактним характером, а явища, які досліджуються ними, більш розповсюджені, але не більш абстрактні. Наприклад, астроно¬мія конкретніша фізики, а фізика не абстрактніша хімії.Психологію ж, вважає Г. Спенсер, слід виокремити з біології і безпо¬середньо за нею поставити соціологію, оскільки соціальні факти більш за¬лежні від психічних, а не біологічних властивостей людей. Принцип класифікації - сходження від абстрактного до конкретного. Г. Спе¬нсер замінює лінійний порядок наук розподілом їх на групи. Він виокрем¬лює три групи наук: абстрактні, абстрактно-конкретні та конкретні.Перша група охоплює абстрактні науки, тобто науки, що вивча¬ють форми, у яких явища постають перед нами, - логіка, математика. Друга - абстрактно-конкретні науки, тобто науки, що вивчають самі яви¬ща у їх елементах - механіка, фізика, хімія і т. д. Третя - конкретні, тобто науки, що вивчають самі явища в цілому - астрономія, геологія, біологія, психологія, соціологія.

6. Принцип економії мислення. Місце і функції науки в світлі цього принципу. Наукова робота є ро¬бота економна. Е. Мах розповсюджує їх на процес пізнання та доходить висновку, згідно з яким «боротьба наукових ідей розглядається з виживанням найбільш пристосованих»1. Отже, наукове пізнання є біологічний процес.

Е. Мах формулює двоєдиний принцип теорії пізнання - біологічно-економний. Завдання наукового пізнання полягає у пристосуванні думок до фа¬ктів та пристосуванні одних думок до інших. Причому, пристосування думок до фактів - то спостереження фа¬ктів, а пристосування одних думок до інших - то побудова теорії.

Процес пізнання є корисний біологічний процес і в той же час є процес пристосування і більш економний для індивіда, ніж процес шкідливий. За Е. Махом, усі закони сформовані згідно принципу економії мислення, як принципу пізнання.Таким чином, згідно Е. Маху, метою наукового пізнання та засоба¬ми для її досягнення є те, щоб дати біологічно-економний опис навколиш¬нього середовища, тобто дати такий опис, у якому ми користуємося лише строго необхідними та найбільш доцільними уявленнями. Постає питання про сутність цієї реальності - навколишнього середовища.

7. Життєвий ряд і теорія пізнання Згідно Р. Авенаріусу, висловлювання за¬лежать від навколишнього середовища. Висловлювання містять досвід та суб'єк¬тивні домішки до нього. Середовище і «Я» знаходяться у певному відношенні одне до одного, а саме: висловлювання залежать від середови¬ща. Р. Авенаріус позначає:

Середовище - R(подразнення); Висловлювання - Е (досвід); Центральна нервова система - С.

Між середовищем і висловлюванням (R і Е) існує залежність, але залежність не причинна. Досвід (Е) як зміст висловлювань залежить від центральної нервової системи (С). Існуюча залежність між середовищем (R) і центра¬льною нервовою системою (С), а також між центральною нервовою сис¬темою (С) і висловлюваннями (Е) є функціональна.

Далі Р. Авенаріус виявляє характерні ознаки центральної нервової системи (С). Система С знаходиться у стані постійної зміни:

а) вона піддається зовнішньому подразненню (R) і реагує на це подразнення, тобто система С «працює», здійснюється витрата енергії;

б) з середовища система С отримує підживлення і відновлює свій життєвий стан.

Отже, витрата енергії, що здійснюється при реагуванні системи С, врівноважується відновленням енергії через посередництво живлення (S).

Зміни системи С Авенаріус виражає таким чином:

f(R) - подразнення, реакція системи С, здійснюється витрата енергії; f(S) - живлення, відповідна реакція системи С, здійснюється відно¬влення витраченої енергії. Якщо f(R) та f(S) рівні, то це означає, що система С знаходиться у стані рівноваги: f(R) = - f(S) або f(R) + f(S) = О

Такий стан рівноваги є ідеал життєвості системи С. Ідеал недосяжний. Схема зміни системи С виражається трьома фазами:

а) порушення рівноваги, тобто f(R) > f(S) або f(R) < f(S); б) процес, направлений на відновлення рівноваги; в) відновлення рівноваги.

Ці три фази Р. Авенаріус називає життєвий ряд. Якщо цей процес розглядати, як такий, що здійснюється у центра¬льній нервовій системі з фізіологічної точки зору, то це незалежний життєвий ряд. Якщо ж цей процес розглядати з психологічної точки зору, то це залежний життєвий ряд. З ним пов'язані проблеми пізнання.ТП Життєвий ряд представляє собою такий процес, через посередництво яко¬го досягається новий стан рівноваги після того, як попередній стан рівноваги було порушено постановкою проблеми. Залежний життєвий ряд має три стадії:

а) Порушення рівноваги. «Я» знаходиться у навколишньому сере¬довищі, що позначене як знайоме, звичне, зрозуміле, істинне. Але поряд із цими явищами «Я» знаходить дещо нове, незнайоме, незвичне, незрозуміле тощо, які по¬роджують невпевненість, тугу, сумніви,-порушується звичний спосіб життя.

б) Прагнення відновлення рівноваги. «Я» прагне зрозуміти нове, незнайоме, незвичне, незрозуміле, звівши до старого, знайомого, звичного. Це проявляється у діях або прагненні до дій, кропіткій підготовці умов для вирішення проблеми.

в) Відновлення рівноваги. Нове, незнайоме, незвичне, незрозуміле зведено до старого, знайомого, звичного, зрозумілого тощо. Виникає почуття перемоги, задоволення. Причому, будь-яке зведення, будь-яке пояснення є рішення проблеми.

Конкретні види життєвого ряду відрізняються між собою, але прин¬цип життєвого ряду такий самий; звідси - закон життєвого ряду, як неза¬лежного, так і залежного. Сутність діяльності центральної нервової сис¬теми і, наприклад, жаби і людини однакові.

8. Інтроекція і теорія принципової координації. Згідно Р. Авенаріусу, загальне первісне поняття про світ змінила філософія, тобто були створені різно¬манітні картини цього світу, які викри¬вили первісне поняття. Отже, первісне поняття про світ викривляється інтроекцією.Індивід (М ) знаходить середовище, людей, з їх вислов¬люваннями, які виражають їх почуття, думки тощо. Індивід (М) знаходить у середовищі будь-якого, іншого індивіда (Т), який живе у словесному спілкуванні з М. Індивід (М) вважає ру¬хи та звуки голосу іншого індивіда (Т), з одного боку, механічними, а з іншого - надає їм немеханічного значення.Індивід (М) знаходить даними у середовищі частини «речі» або «сприйняті речі», «речі, як дещо сприйняте», на протилежність «уявним думкам», або як «сприйняття».Індивід (М) безсвідомо вкладає в іншого індивіда (Т) сприйняття, мислення, почуттєвість, бажання, які він знаходив даними у досвіді. Таке вкладання сприйнять, мислення, почуттєвості, бажань індивіда (М) в іншого індивіда (Т) є інтроекція.Первісне поняття про світ, продовжує Р. Авенаріус, розколюється- ін¬дивід (М) знаходить, що по-перше існують «речі», а, по-друге - інші індивіди (Т), які сприймають речі.Індивід (М) створює для іншого індивіда (Т) внутрішній світ, протиставивши цьому світу (внутрішньому) світ досвіду, тобто світ зов¬нішній, емпіричний. Тепер виявляється, що інший індивід (Т) має перед со¬бою зовнішній світ, який він сприймає, і деякий внутрішній, що складається зі сприйнять, «об'єктивний» та «суб'єктивний», «об'єкт» та «суб'єкт» тощо.Інтроекція може здійснюватися не лише з боку індивіда (М) по від¬ношенню до іншого індивіда (Т), а й з боку іншого індивіда (Т) по відношенню до індивіда (М). Не лише індивід (М) вкладає сприйняття в середину іншого індивіда (Т), а інший індивід (Т) - в індиві¬да (М), але й вони сомі вкладають сприйняття в середину самих себе.

Отже, внаслідок інтроекції відбувається подвоєння світу.Для того щоб уникнути подвоєння світу, подолати інтроекцію, Р. Авенаріус створює вчення про емпіріокритичну принципову координа¬цію. Він виходить з того, що індивід, «Я» і навколишнє середовище у досвіді знаходяться у нерозривному зв'язку. Таку приналежність до досвіду й нерозривність по відношенню до досвіду він називає емпіріокритичною принциповою координацією.Але положення Р. Авенаріуса, згідно з яким існує нерозривний зв'язок між центральним і протилежним членами принципової координації, викликало заперечення. Адже був період, коли на Землі не існувало «Я», Центрального члена і, відповідно, його досвіду.У пошуках виходу з цієї ситуації Р. Авенаріус, створює вчення про потенційний центральний член. Тому, наприклад, Р. Віллі, один з учнів Р. Авенаріуса, вважав, що центральним членом могла бути і не людина. Світ тварин, потрібно розглядати як «співлюдей», а навколишнє середо¬вище - як «досвід» тварин. Але до вини¬кнення усього живого у земних умовах, існував потенційний центральний член, поняття якого виражає можливість виникнення і розвитку центральної нервової системи людини.

10. Виникнення і сутність прагматизму. Прагматизм — світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб. Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці Ч. Пірсом, головними представниками були Вільям Джеймс, Ф. Шіллер, та Джон Дьюї. Прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Пірс розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності. Перехід від сумніву до віри досягається завдяки таким методам: методу сліпої впертості; методу авторитету; апріорному методу; науковому методу. Суть методу сліпої впертості полягає в ігноруванні того, що вірування не спрацьовують, у впертому нав'язуванні їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Метод авторитету, який найбільш притаманний релігійним вченням, не врятував, на думку Пірса, жодну релігію від критики. Апріорний метод, який виходить із засад розуму, також не здатний привести до твердих вірувань у взаєминах із середовищем, та й самі філософи по-різному ставляться до нього. Справжнім методом Пірс вважає лише науковий. Тільки він, на думку Пірса, придатний для формування спільних вірувань. Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція — метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти. Пірс-суть прагматизму полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками. Істинність знання означає його здатність перетворюватись в успішні, ефективні дії. Відповідно, істинна ідея — працездатна ідея. Тому істинне знання — те знання, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним. В. Джем для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. На його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. Якщо ідея має практичне значення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність. У такий спосіб випробовуються і філософські теорії, їх істинність визначається життєвою значущістю, впливовістю на людей. Якщо для Пірса істинність ідеї фактично збігається з її практичністю, то для Джемса істинними є ідеї, що мають очікувані наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині. Джемс посилив аспект корисності істини. У його розумінні істина — синонім доцільності, корисності, успішності.

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.

11. Теорія сумніву-віри ч. Пірса.

Теорія сумніву-віри Ч.Пірса є передумовою і базою теорії прагматизму. В ній він відмовляється розглядати пізнання стосовно «зовнішньої» (об’єктивної) реальності і переносить увагу на внутрішню його специфіку. У зв’язку з цим Пірс говорить вже не про знання, а про віру (вірування), яку розуміє як готовність (і навіть звичку) діяти певним чином. Т.ч., пізнання тлумачиться як процес досягнення вірувань, призначення яких – спрямовувати наші дії. Вірування спричиняє звичну поведінку, доки не виникає якесь «утруднення»; це породжує «сумнів», що зумовлює неспокій, який людини всіляко намагається усунути. Сумнів вимагає позбавитись утруднення, стимулює дії для його усунення – таку ситуацію Пірс називає дослідженням. «Подразнення, спричинене сумнівом, викликає боротьбу, спрямовану на досягнення стану вірування… з сумнівом боротьба починається і з його припиненням закінчується. Отже, єдиною метою дослідження є встановлення вірування». «Можна припустити, -- продовжує Пірс, -- що цього нам недостатньо і що ми шукаємо не просто вірування, а істинного уявлення. Проте піддайте таку фантазію випробовуванню, і вона виявиться позбавленою ґрунту; варто досягти твердого вірування, і ми будемо цілком задоволені – незалежно від того, буде це вірування істинним чи помилковим. Найбільше, що можна стверджувати, - це те, що ми шукаємо вірування, про яке ми думали б що воно істинне».Рух йде не від незнання до знання, а від сумніву до твердої думки (мнения) і до сталого вірування, яке є основною функцією пізнаючого мислення.Мислення розглядається як пристосувальна діяльність організму; пристосувальна функція мислення протиставляється пізнаючій функції. Мислення спрямоване на регулювання стосунків між середовищем і організмом, спрямоване на вироблення реакцій щодо задоволення пристосувань, потреб. Людина живе у світі, тому виробляє типи звичок дій, які відповідають різним обставинам, що замінюють тваринні інстинкти – утворюють віру (вірування, нерелігійне переконання). Далі знову теорія сумніву-віри. Пізнавальна діяльність розглядається Пірсом як непізнавальна діяльність, яка направлена на забезпечення інтелектуального комфорту. Ця теорія заперечує наявність в людині пізнавального інтересу. Т.Ч., досягнення віри приводить за собою пасивність розуму, але забезпечує активність тіла, бо віра з точки зору прагматизма – це звичка діяти.

13. Вчення про істину в прагматизмі. Центр уваги в філософії переміщується від науково-теоретичного пізнання до повсякденної практичної діяльності; а в ній на перший план виступають дії індивідів, акти дій, їх підґрунтя, раціональні та емоційні елементи, які оцінюють з погляду корисності, ефективності, контрольованості. Найбільша увага – не абстрактним ідеям, а переконанням, віруванням, які розглядають як регулятори дії і поведінки. Проблема «прояснення думок і вірувань» - є стержневою для філософії прагматизму. Прагматизм цікавить філософія максимально наближена до конкретного, доступного до фактів, влади. Зміст знання визначається практичними наслідками. Віра – готовність діяти тим, чи іншим чином. Філософські суперечки вирішуються через співставлення практичних наслідків теорії. Реконструкція в філософії – відмова від вивчення основ буття і пізнання на користь відпрацювання методів вирішення різних проблематичних ситуацій життя. Пірс стверджував, що поняття істини має розумітися, по-перше, на основі способу дій, за допомогою якого ми знаходимо, обґрунтовуємо істину. По-друге, це обґрунтування істини повинне базуватися на згоді, до якої прийшли б всі компетентні люди в умовах вільного дослідження. Істину гарантує не емпіричний факт укладання згоди, а згода, до якої приходять компетентні дослідники. Це поняття істини поєднує прагматизм з центральними проблемами сучасної філософії науки та раціональним обґрунтуванням основних прав людини.Згідно з Джеймсом, істина – це те, що найкращим чином керує нами, найбільш пристосоване до будь-якої частини життя і дозволяє краще злитися зі всією сукупністю досвіду. Істина не окрема категорія, а різновид добра. Ідеї, будучи частиною нашого досвіду, стають істинами, настільки наскільки допомагають встановити зв'язок з іншими частинами досвіду, засвоїти його за допомогою концептуальних схем. Ідея істинна, якщо вона спрощує і економить наші зусилля. Мова йде про інструментальність істини, її значення в поліпшенні і полегшенні умов людського існування.Джеймс підкреслював, що зв'язок з фактами ніколи не втратить своєї важливості для інтелекту. Ідея стає вірною, тому що події роблять її істиною. Її істина по суті - становлення, процес верифікації. Тільки сумнівні ідеї не можна асимілювати, оцінити і перевірити. істина - це різновид блага, істинним називається все те, що являється благим в області переконань. Оскільки корисні практичні наслідки мають місце тільки в майбутньому, говорити про істинність ідеї до появи цих наслідків, з точки зору Джеймса, абсолютно безглуздо. Ідея сама по собі просто є, вона ані істинна, ані хибна. Вона може стати істинною лише в процесі її застосування або використання, в процесі її перевірки. У цьому сенсі перевірка виступає як фактор, що не лише виявляє, але й створює істинність ідеї.Об'єктивна істина Джеймсом рішуче заперечується. Це пов'язано з тим, що для Джеймса початком і кінцем усього його філософування залишається індивід з його особистим досвідом. Думка розглядається Джеймсом як "моя думка", і істина для нього завжди виступає як "моя" або "чия-небудь" істина.

14. Виникнення і сутність неокантіанства. Традиційно неокантіанство розуміється як ряд течій, що об’єднані прагненням до теоретичного обґрунтування методології наукового пізнання, що здійснюється через звернення до Канта та переосмислення його поглядів. Коло проблем неокантіанства: від філософського переосмислення сучасної фізіології до етичного соціалізму. Головним вектором розвитку неокантіанства стали пошуки, спрямовані на трансцендентальне обґрунтування філософії як логіки чистого пізнання. Виділяють такі напрями: "фізіологічний" (Ф. Л. Ланге, Г Гельмгольц), марбурзька школи (Г. Коген , П Наторп, Е. Кассірер), баденська школи (В. Віндельбанд, Е. Ласк, Г. Ріккерт). Новітні дослідження в області психології і фізіології людини, що говорять про успіхи природознавства в середині XX століття, дозволили представникам даного напрямку знову поставити питання про природу і суть чуттєвого і раціонального пізнання, про можливість або неможливість створення цілісної картини світу. Це спричинило за собою перегляд методологічних основ природознавства і послідовну критику матеріалізму, що поставило на перше місце розгляду неокантіанством проблеми переоцінки сутності метафізики і розробку методології пізнання "наук про дух".Головним об'єктом критики неокантіанства стало вчення І. Канта про об'єктивно існуючу, але непізнавану "річ в собі". Неокантіанство трактувало "річ в собі" як "граничне поняття досвіду", що, на думку представників цього напряму, мало усунути антиномічність кантівської філософії. Першопочатковою установкою неокантіанства стає положення про те, що предмет пізнання конституюється нашими уявленнями, а не навпаки. Представники даного напрямку обґрунтовували розуміння діяльності мислення, що визначає саме буття і культуру, тобто з позицій трансценденталізму. Раннє неокантіанство відстоювало думку, згідно з якою вчення І. Канта про апріорні форми пізнання підтверджується психофізіологічними дослідженнями людини, і світ не є таким, яким сприймається. Пізніше установка неокантіанства на критичну рефлексію метафізики привела до зміщення акцентів від дослідження психофізіологічних передумов пізнавального процесу до його трактування, як логіко-понятійного конструювання предмета. Марбурзька школа особливу увагу звертала на вивчення логічних підстав філософії І. Канта, відстоюючи першість "теоретичного" розуму над розумом "практичним", ставлячи в центр своїх інтересів метод інтерпретацій явищ культури, конституюваних у сферах моралі, мистецтва, права, релігії, науки. Неокантіанство традиційно виявляло великий інтерес до культури, що розуміється як сукупність духовних здібностей людини, які дають їй можливість сприймати світ, що володіє смислом. У кантіанстві культура ставала предметом "наук про дух", що вимагають для свого дослідження спеціальних пізнавальних методів. Марбурзька школа розглядала математику як зразок для соціогуманітарного знання, способи утворення понять в математиці зразком для утворення понять взагалі. Неокантіанство вважало, що "науки про дух" повинні, використовуючи спеціальні методи: по-перше, вивчати символічні форми, які безпосередньо створюють людську культуру, а, по-друге, дослідити ті інструменти, механізми, способи символізації, які визначають людське бачення світу. Вони виступають апріорними умовами взаємодії людини з дійсністю, а сама дійсність - це результат культурної символізації.

15. Марбургська школа неокантіанства. Визнаний класик марбурзької школи - Герман Коген (1842-1918). Серед його робіт назвемо такі, як «Теорія чистого досвіду Канта» (1871), «Вплив Канта на німецьку культуру» (1883), «Обгрунтування Кантом естетики» (1889), «Принцип нескінченно малих і його історія» (1883), « Система філософії »(3 томи). Готлоб Фреге охарактеризував останню роботу як не відрізняється «логічною ясністю».У концепції Когена величезне значення має наука, точніше, математична фізика. Він вважав, що роль філософії - у вивченні умов правомірності наукових положень. Для позитивіста немає нічого важливішого факту як абсолютної цінності: об'єктивні і факт, і відчуття. Коген у дусі Канта перевертає позитивістську логіку: підстава об'єктивності науки - апріорі. Не хаос чуттєвих спостережень, а той чи інший спосіб уніфікації фактів в рамках певних гіпотез, законів і теорій формує науку. Закони та теорії не витягуються з фактів. Ми предпосилаєтся їх фактами. Звідси висновок: будь-яка теорія апріорно. Філософія тому повинна досліджувати «чисті», тобто апріорні, елементи наукового пізнання. Іншими словами, найбільш важлива функція філософії - методологія науки, - згоден з Кантом Коген. Кант не просто витягнув дванадцять категорій з вивчення пізнавальних здібностей. Він обгрунтував їх, аналізуючи ньютоніанскую систему. Філософія повинна зберегти свою автентичність без псіхологістіческіх та позитивістських редукцій.Необхідно повернутися до Канту, але - без кантіанської помилок. Перш за все, Коген відмовляється від поняття «речі в собі», замінюючи його принципом самообмеження досвіду: ми завжди шукаємо ціле за допомогою загальних законів, а знаходимо лише часткове. Коген не бачить резону розрізняти чуттєвість і розум. Простір і час суть форми чуттєвості. Час - лише умова множинності феноменів, а простір - лише умова їх зовнішньої рядоположенності. Етику і естетику Коген робить трансцендентальним методом чистого розуму, що досліджує умови можливості почуття і моральної дії. Таким чином, є три складові «загальної теорії досвіду»: логіка, етика і естетика.

17. Баденська школа неокантіанства. 18. Методологія філософських досліджень Баденської школи. Якщо марбурзька школа в основному орієнтувалася на математичне природознавство, то для фрейбурзької (баденської) школи характерна орієнтація на соціальні науки. Виділяються два головних представника Баденської школи неокантіанства: Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт. Віндельбанд запропонував покласти в основу класифікації наук відмінність між науками не за предметом, а за методом. Питання полягає, не стільки в осягненні предмета історичного пізнання і в відмежуванні його від предмета природничих наук, скільки у встановленні логічних і формально-методологічних особливостей історичного пізнання. Віндельбанд відмовляється від поділу знання на науки про природу і науки про дух. Принципом поділу повинен стати "формальний характер пізнавальних цілей наук ". Одні науки відшукують загальні закони, інші - окремі факти, одні з них - науки про закони, інші - науки про події. Перші вчать тому, що завжди має місце, останні - тому, що одного разу було. Перший метод Віндельбанд називає «номотетичним» , другий – «ідіографічним». Один і той же предмет може служити об'єктом одночасно як номотетичного, так і ідіографічного дослідження, так як протилежність між загальним і одиничним відносна. Це розрізнення між номотетичним та ідіографічним методами і визначає різницю між природознавством та історією. У природознавстві мислення прагне перейти від індивідуального до розуміння загального зв'язку, у разі історії воно зупиняється на з'ясуванні індивідуального. Віндельбанд підкреслює, що все, що має значення для людини, відноситься до одиничного, якщо це справедливо у відношенні до індивідуального людського життя, то це важливо і для всього історичного процесу. У цілісне пізнання повинні однаковою мірою увійти обидва методи: і номотетичний, і ідіографічний. Вони не можуть бути зведеними до одного загального джерела. Ніяке підведення під загальні закони не може розкрити підстави одиничного, даного в часі явища. Тому в усьому історичному та індивідуальному, для нас залишається частка нез'ясованого - щось невимовне, невизначне.Як і Віндельбанд, Ріккерт зводить відмінність між науками до відмінності їхніх методів і вважає, що основних методів існує два. Будь-яке наукове поняття може мати своїм завданням або пізнання загальних, тотожних, повторюваних рис досліджуваного явища, або, навпаки, пізнання індивідуальних, одноразових та неповторних його особливостей. Природниче поняття спрямоване на загальне, історичне - на індивідуальне. Метод природознавства Ріккерт називає «генералізуючим» (узагальнюючий), метод історії – «індивідуалізуючим». Логічно ці два методи діаметрально протилежні і виключають одне одного. Наукове поняття, як стверджує Ріккерт, ніколи не може бути копією або відображенням предмета. У будь-якому понятті будь-якої науки відтворюються лише деякі сторони або властивості предмета, абстраговані або відібрані, почерпнуті з його дійсного змісту відповідно до того, чим керується ця наука, і в якій позначається характерний для неї пізнавальний інтерес. Дійсність предмета не може бути відтворена в понятті, оскільки вона невичерпна. Наука долає "екстенсивне" та "інтенсивне" різноманіття пізнаваної нею емпіричної дійсності тим, що вона "спрощує" це різноманіття. З багатоманіття змістів предметного світу наука виводить в свої поняття не всі його елементи, а лише сутнісні. Основна протилежність між природознавством та історією полягає у протилежності двох завдань і двох принципів відбору, відділенні суттєвого від несуттєвого. Для історії характерне зображення неповторних подій, а для природознавства - встановлення загальних принципів завжди сущого. Мова йде про розрізнення наук, що мають справу з поняттями, та наук, що мають справу з дійсністю.     Дійсність стосується індивідуального, і її не можна побудувати із загальних елементів. Хоча Ріккерт і визнає рівноправність природознавства та історії, одна онтологічно явно віддає перевагу історії. Одним із істотних завдань ріккертівськой методології є доведення того, що природознавство не є пізнанням дійсності. Шукаючи тільки загального, воно не може в силу своєї природи вийти з кола абстракцій, а предмет його дослідження - загальне - не має дійсного буття, оскільки виникає лише в результаті логічного абстрагування. У своїй критиці природознавства Ріккерт перегукується з ірраціоналізмом. Його особливість в антираціоналістичній критиці пізнання щодо природничих наук. Ріккерт підкреслює гносеологічні межі природознавства, його нібито неадекватність, віддаленість від справжньої дійсності. На противагу цьому роду пізнання Ріккерт висуває історію як таку науку, в якій предмет пізнання і метод пізнання найбільш відповідають один одному.

19. Вчення про цінності Ріккерта.Теорія пізнання Ріккерта переростає у вчення про цінності. Сфера теоретичного протиставляється реальному і розуміється "як світ теоретичних цінностей". Відповідно теорію пізнання Ріккерт трактує як "критику розуму", тобто науку, яка не займається буттям, а ставить питання про сенс, вона звертається не до дійсності, а до цінностей. Концепція Ріккерта заснована, отже, не тільки на розрізненні, але і на протиставленні цінностей і буття, що існує. Є два царства - дійсність і світ цінностей, який не володіє статусом дійсного існування, хоча він не менш обов'язковий, значущий для людини, ніж світ. існування. За Ріккерту, питання про протистояння і єдності двох "світів" з найдавніших часів і до наших днів утворює корінну, проблему і загадку для філософії, для всієї культури. Розглянемо трохи докладніше проблему відмінності "наук про природу" і "наук про культуру", як її ставить і вирішує Ріккерт. Перш за все, філософ за-кантовский визначає поняття "природа", бо нічого не означає світу тілесного або фізичного; мається на увазі "логічне поняття природи", тобто буття речей, оскільки воно визначається загальними законами. Відповідно предмет наук про культуру, поняття "історія" є "поняття одиничного биванія у всій його особливості та індивідуальності, яке і утворює противагу поняттю загального закону". Так "матеріальна протилежність" природи і культури виражається через "формальну противагу" природничо-наукового і історичного методів.Продукти природи - те, що вільно виростає з землі. Природа сама по собі існує поза відношенням до цінностей. "Цінні частини дійсності" Ріккерт називає благами - щоб відрізнити їх від цінностей у власному розумінні, які не представляють собою (природного) дійсності. Про цінності, згідно Ріккерту, не можна говорити, що вони існують або не існують, а тільки те, що вони значать або не мають значущості. Культура визначається Ріккертом як "сукупність об'єктів, пов'язаних з загальнозначущими цінностями" і жаданих заради цих цінностей. У співвіднесенні з цінностями глибше усвідомлюється специфіка методу наук про культуру. Вже говорилося, що їх метод Ріккерт вважає "індивідуалізує": науки про культуру як історичні науки "хочуть викладати дійсність, яка ніколи не буває загальної, але завжди індивідуальної, з точки зору її індивідуальності ..." Тому лише історичні дисципліни суть науки про справжньої дійсності, тоді як природознавство завжди узагальнює, а значить, огрубляет і спотворює неповторно індивідуальні явища дійсного світу.Однак Ріккерт робить тут важливі уточнення. Історія як наука звертається аж ніяк не до всякого індивідуальному факту або події. "З неозорої маси індивідуальних, тобто, різнорідних об'єктів історик зупиняє свою увагу спочатку лише на тих, які в своїй індивідуальній особливості або самі втілюють у собі культурні цінності, або стоять до них у деякому відношенні". Зрозуміло, при цьому виникає проблема об'єктивності історика. Ріккерт не вважає, що її рішення можливе завдяки тим чи іншим теоретичним закликам і методологічним вимогам. Разом з тим можна сподіватися на подолання суб'єктивізму в історичних дослідженнях, в "історичній освіті понять", якщо розмежувати: 1) суб'єктивну оцінку (вислів похвали або осуду) і 2) віднесення до цінностей, або об'єктивний процес виявлення в самій історії загальнозначущих чи претендують на общезначімость цінностей. Отже, в історії як науці теж практикується підведення під загальні поняття. Однак на відміну від природознавства в історичних дисциплінах не тільки можливо, але і необхідно не втрачати - у разі узагальнень, "віднесення до цінностей" - неповторну індивідуальність історичних фактів, подій, діянь.

Для Ріккерта значущість цінностей, віднесеної індивіда до цінностей суть найвищі прояви свободи людської особистості. Адже поряд зі світом дійсного, світом буття людина вільно і творчо творить світ належного, значущого. Підтвердженням сенсу, значення етичних цінностей стає "сама особистість, у всій складності її соціальної пов'язаності, цінність ж, в силу якої вона стає благом, є свобода всередині суспільства чи соціальна автономія". Устремління індивіда до свободи, до соціальної автономії вічно і нескінченно. І хоча "безперервно виникають нові поєднання", соціальна свобода залишається неповною і недосконалою.

20. Історико-філософська концепція Віндельбанда. 65. Віндельбанд «История философии» Для баденської школи характерне звернення до сфери культури та обґрунтування умов і можливостей історичного пізнання. Віндельбанд перш за все відомий як історик філософії, написав «Історію стародавньої філософії» та «Історію нової філософії» - всесторонні курси для вивчення історії філософії. В своїх роботах Віндельбанд розглядає філософію як наукову методологію, яка займається логічним аналізом структури знання і намагається створити методологію історичного знання. Віндельбанд прийшов до висновку, що розрізнення «наук про природу» та «наук про дух» визначається не предметом, а методом. Доцільніше говорити не про розрізнення наук, а про розрізнення методів, із яких один спрямований на виявлення загальних законів - номотетичний, а інший – на опис індивідуальних явищ - ідіографічний. Віндельбанд-філософ – мав власне розуміння філософії як всезагальної науки про цінності, а як історик філософії усвідомлював недоцільність цього визначення по відношенню до всього багатства явищ культури, що об’єднується під іменем філософії. Неможливо дати всезагального визначення філософії ні через специфіку метода, ні через своєрідність предмета, ні через відношення до інших областей культури, місце в суспільстві, соціальне значення. Історія філософії стикається зі складною проблемою, викликаною відсутністю єдиного предмета у окремих «філософій», в результаті чого вона може бути історією прогресу в осягненні цього предмета. Але філософія завжди давала усвідомлене вираження діяльності людського розуму, перетворюючи її продукти із першопочаткової форми поглядів, почуттів і прагнень в форму понять. Таким чином історія філософії - це процес розробки європейських народів і втіленя в наукових поняттях їхнього світогляду та відношення до життя. Історія філософії підтверджує, що історія є царством індивідуальностей, неповторюваних та відособлених одиниць. Віндельбанд був переконаним, що для розуміння інтелектуального буття сучасного йому європейського світу найголовнішим є досвід давньогрецької філософії та його інтерпретація. Факторами історико-філософського процесу є: 1)прагматичний фактор – умови людського існування відновлюють вічні і незмінні «загадки людського духу»; 2) культ-істор – філос. вчення визначається культ-істор.умовами і суспільними потребами; 3) індивідуально-психологічний – іст-філ.процес як індивідуальна творчість особистостей. Завдання іст-філ. дослідження: 1) встановити дані, які можна отримати про життя, інтелектуальний розвиток, вчення філософів з наявних в розпорядженні джерел; 2) відновити з цього матеріалу генетичний процес такою мірою, щоб для кожного філософа була виявлена залежність його вчення від попередників та ідей даної доби, його власної натури, освіти; 3) оцінити значення вчення стосовно загального результату історії філософії. Методи історії філософії: 1) наївний описовий – з іст.точністю викласти те, що навчали окремі філософи; 2) генетичний метод пояснення: - психологічне пояснення – зображення особистості та індивідуальної долі філософів як фактичні причини їх поглядів; - прагматичний прийом – пояснення вчення філософа у суперечностях і невирішених завданнях його попередників; - культурно-історичний погляд – бачить у філ..системах прогресуючий процес сукупного духовного розвитку людства (Віндельбанд, Куно Фішер); 3) умоглядний метод критики – характеризує різні фази філософського розвитку тим внеском, який він зробив у цю систему. Історія філософії мусить критично оцінювати внесок вчень у загальний розвиток філософії, світогляду. Критика має здійснюватись іманентно, керуючись принципами: формально-логічної послідовності та науковим значенням кожного погляду. Історія філософії – як історія проблем і понять. Проблеми: теоретичні (пізнання дійсності, аналіз пізнання. Окремі сфери дійсності – природа – космологічні проблеми та психологія, та історія. Дослідження пізнання здійснюється логікою, методологією, теорією пізнання).; практичні (філософія історії; ті, які виникли в процесі цілеспрямованої діяльності – психологія, етика, естетика, соціологія, філософія релігії). Періодизація: - філ..греків 600- 322р. до н.е.; - еллінсько-римська – смерть Аристотеля – кінець неоплатонізму; - Середньовіччя – Августин- Кузанський; - доба Відродження XV-XII; - Просвітництво – Локк- смерть Лессінга; - Нім.філ – Кант – Гегель; - філософія ХІХ ст. Віндельбанда справедливо можна назвати істориком філософії за створення ним цілісної теорії історико-філософського процесу.

21. Віндельбанд про предмет філософії. 63. Віндельбанд «О предмете философии»Заслугою Віндельбанда є спроба дати нове висвітлення і вирішення основним проблемам філософії, і перш за все проблемі її предмету. Заперечуючи традиційне уявлення про філософію як про науку про найзагальніші закони дійсності, Віндельбанд вказав новий шлях і новий предмет, обумовлений ходом розвитку культури. Культурна проблема кладе початок руху, лозунгом якого була «переоцінка всіх цінностей». Предмет філософії: філософія – критична наука про загальнообов’язкові цінності. Метод філософії – критицизм. Розрізняє судження і оцінки. Теоретичні судження встановлюються спеціальними науками. Оцінки становлять предмет філософії. Виділяє три види загальних оцінок: істинне/хибне, добре/зле, прекрасне/потворне, відповідно до яких існують три науки: логіка, етика, естетика. Предметом дана філософія робить сукупність всіх наук. Філософія досліджує ті підвалини, на які спирається цінність уявлень як істин, без відношення до їх походження та розвитку. Філософія стає загальним дослідженням цінностей. Філософія – критична наука (метод) про загальнообов’язкові цінності (предмет).Там, де емпірична свідомість відкриває в собі необхідність загальнозначущого, вона наштовхується на «нормативну свідомість». Нормативна свідомість – абсолютно незалежна від емпіричної свідомості. Ця «нормативна свідомість» являє собою систему норм, які будучи значимими об’єктивно, значимі і суб’єктивно. У відповідності з цими нормами визначається цінність реального. У повсякденній мові нормативна свідомість – це «розум», те що має бути значимим, піднятися над особистістю. Для нашого пізнання нормативна свідомість залишається ідеалом, тінню, якою ми не можемо заволодіти, а впевненість у реальному існуванні абсолютної нормативної свідомості – це особиста віра.Завдання філософії – виявити, що заслуговує значення істинного, доброго, прекрасного і виробити норми для наук, моралі, естетичного життя. Виявити в хаосі реально існуючих цінностей лише ті, які мусять бути загальнообов’язковими нормами, яким притаманна необхідність нормативної свідомості. Філософія – проникнення в нормативну свідомість і наукове дослідження, які елементи змісту та форми емпіричної свідомості набувають цінності нормативної свідомості. Філософія - наука про нормативну свідомість. Критична філософія є наукою про необхідні та загальнозначущі визначення цінностей. Універсальні цінності істини, краси, добра існують і проявляються як норми в усіх сферах мислення, волевиявлення та почування, оскільки укорінені в нормативній свідомості. Вони не мають реального існування, вони апріорні, трансцендентні. Нормативна свідомість – є системою норм для різних сфер культурного життя – най кого, етичного, естетичного. Історія філософії – це спроба вияву нормативної свідомості та оволодіння нею. Історичний процес – вияснення свідомістю цих норм. Історико-філософська наука має перед собою завдання: на емпіричному матеріалі, вивчити окремі філософські вчення, виявити і прослідкувати процес становлення цих норм та довести їх до свідомості індивіда та суспільства. Історія філософії має показати поступовий прогрес «наукового духу», який призначений вирішити це завдання.

22.Виникнення і сутність неогегельянства. Неогегельянство – течія західної філософії кін. 19 – 1-ї третини 20 ст., характерною особливістю якої було прагнення створити цілісний світогляд на основі оновленої інтерпретації філософії Гегеля. Неогегельянство було поширене майже у всіх країнах Європи та в США.

Зародився рух в Англії у 60х роках 19 ст., коли була опублікована книга Дж.Х.Стірлінга «Секрет Гегеля», який першим ознайомив англійців із гегелівською філософією. Засновником цієї школи вважається Т.Х.Грін (1836-1882). Його роботу продовжили Джон і Едвард Керди. Дійсним же засновником, главою англійського неогегельянства став Френсіс Бредлі (1846-1924). Основні моменти цього руху: 1)прагнення трактувати діалектику в дусі примирення протиріч, а гегелівського світогляду в цілому – як релігійного, як «теоретичного» християнства (Е.Керд); 2)звернення до гегельянства з метою подолання англ. позитивізму (Дж.Керд); діалектичний метод тут виступав як засіб заперечення чуттєвості, уречевленості для досягнення істинної, тобто позаемпіричної реальності (Бредлі); 3)тенденція подолання крайнощів «абсолютного ідеалізму Бредлі», прагнення відстояти права індивідуальності, її свободи; ця тенденція проявилася в поміркованому персоналізмі Бозанкета та «раціональному персоналізмі» Мак-Таггарта, які прагнули поєднати гегелівське вчення про абсолют з обґрунтуванням метафізичних цінностей особистості (дух складається з окремих кінцевих духів або індивідуальних Я); 4)спроба інтерпретації Гегеля в дусі релятивізму («абсолютного історизму»), намічена вже в Холдейна, який прагнув трактувати діалектичний метод Гегеля як «феноменологічний» спосіб визначення в поняттях ступенів людського досвіду, і послідовно здійснена Коллінгвудом. У Нідерландах неогегельянство пов’язане з іменем Г.Болланда, який одним з перших в Європі проголосив кінець неокантіанського періоду розвитку філософії та відмовився від протиставлення Гегеля Канту, розглядаючи їх як початок та завершення класичного періоду мислення, зокрема гегелівську логіку – як завершення кантівської критики розуму.

В Італії неогегельянство виникло на межі 19-10 ст., представники – Бенедето Кроче, Джовані Джентіле. Перший етап характеризувався спільними виступами Кроче і Джентіле проти марксистського матеріалізму, позитивізму, під гаслом «оновлення ідеалізму» і реставрації гегелівської концепції держави. Другий етап відзначився політичним розколом італ. неогегельянства (Кроче – проти фашизму, Джентіле – один з ідеологів фашизму).У Німеччинні неогегельянство формується як окрема течія нім. філософії.Представники: Р.Кронер, Йонас Кон, А.Ліберт, Г.Глокнер. Характерним для німецького неогегельянства є поступова втрата логічності та раціональності, ірраціоналізація діалектики.Початком неогегельянства у Франції вважають появу твору Ж.Валя «Нещастя свідомості у філософії Гегеля» у 1929р. Представники: Ж.Валь, О.Кожев, Ж.Іпполіт. Продовжується ірраціоналізація Гегеля; домінувало бажання повязати Гегеля з екзистенціалізмом.У США неогегельянство представлене сентлуїстською школою на чолі з У.Т.Харрісом. Російський неогегельянець – І.О.Ільїн, який намагався поєднати релігійно-філософську традицію (Соловйов) та феноменологічну (Гуссерль) традиції.

24. Раціоналізм і ірраціоналізм. Раціональне і ірраціональне.Раціоналізм як система виникає у Декарта. Раціоналізм - установка, за якою наші знання складаються в основному або винятково з апріорного знання, ідей, які у нас уже є вроджені. Він поставив розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки умовиводів інтелекту. Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте, потребує правильного застосування, тобто методу. Декарт говорив про домінантну роль дедуктивного методу пізнання.Гуссерль здійснив спробу відновити раціоналізм, однак можна сказати, що ця спроба була невдалою, оскільки, борючись з психологізмом, він не зміг його уникнути.Засновником ірраціоналізму вважають Кьєркегора, однак ірраціоналізм як система виникає у Шопенгауера, згодом її продовжують Ніцше, Гартман, Дільтей, Зіммель, Шпенглер, Бергсон та інші. Вчення Шопенгауера визначають як песимістичне. Воно починається з переосмислення ідей Канта, однак поправка робиться наступним чином: явище (явление) замінюється уявленням. Уявлення – все, що є предметом пізнання. Всі явища природи – уявлення суб’єкта. виходячи з цього світ постає як уявлення, як воля (внутрішня сутність всіх явищ природи і людини). Шопенгауер пропонує 4 види здатності уявлення: мислення (поняття), споглядання (чисті споглядальні уявлення), чуттєво-уявна (чуттєві споглядання) і самостійна (суб’єкт як предмет самосвідомості). Відповідно визначаються 4 апріорно-установлені види закону підстави: пізнання (логіка), буття (метафізика), причини (фізика) і мотивації (етика). Воля не підкоряється нічому, воля – річ у собі – духовна першооснова всього сущого. Весь матеріальний світ – прояв, вияв волі, воля рухає ним, вона носить у собі невгасиме джерело боротьби. Вчення про волю з’явиться також у Ніцше. Однак у другого воно має дещо інший характер, зокрема, на противагу відмові від волі та веденню аскетичного способі життя у Шопенгауера, Ніцше говорить про необхідність утвердження волі до влади. Супроводжує ідею волюнтаризму ідея переоцінки цінностей, нігілізму.Ірраціоналістичною можна назвати і філософську систему Бергсона, котрий у центрі свого вчення поставив інтуїцію як спосіб пізнання, з допомогою якої людина отримує достовірніші знання, ніж з допомогою інтелекту, розуму. Бергсонівская інтуїція спрямована на осягнення умов реального досвіду: необхідно взяти досвід в його витоках, де, відхиляючись в напрямку нашої користі, він стає чисто людським досвідом. Згідно Бергсона філософії слід було б зробити зусилля, щоб вийти за межі людських умов. Також вкрай важливим вважав Бергсон те, що «питання, що стосуються суб'єкта й об'єкта, їхнього розходження і їх з'єднання, повинні бути поставлені швидше в залежності від часу, ніж від простору.

25. Три стадії одиничного (С. К’єркегор)У центр своїх філософських роздумів К'єркегор ставить проблему буття одиничного - єдиного і єдину людину. Щоб пояснити особливість своєї філософії, К'єркегор послідовно описує і аналізує три "сфери існування" людини - естетичну, етичну, релігійну.Сфери існування К'єркегора не мають нічого спільного з тріадою Гегеля. Для Гегеля досягнення вищого, третього рівня буття людини - рівня духу, можливого через послідовне проходження рівня ідеї та рівня природи, свідчить про спіралеподібний саморозвиток і самопізнання світового духу. Рух буття на думку К'єркегора, навпаки, здійснюється лінійно, а не спіралеподібно: вища стадія розвитку людини - стадія віри, не має нічого спільного з першою стадією - естетичною. Віра не доповнює естетичний і етичний початок життя, але підноситься над ними, протистоячи їм обом.Отже, життя людини в цілому, як вважає К'єркегор, покоїться на тих чи інших правилах поведінки, на тих або інших нормах і принципах ставлення до життя, тобто на етиці. Але етика різна і К'єркегор розрізняє три типи життя, які не зводяться один до одного, що виражаються в трьох протилежних стадіях (рівнях) життя. По суті, К'єркегор говорить про три різні етики.Історично перша стадія, на якій протікає життя людини, це естетична. Вона описується К'єркегором у двотомній роботі "Або-або"(Или-или) 1843 року. К'єркегор на відміну від попередньої традиції від Платона до Канта і Гегеля розуміє естетику як чуттєвість взагалі, керуючись, мабуть, лише етимологічним аспектом слова. "На цій стадії людина обуріваємая насолодами, одержима пристрастями. Це етика більшості, що будується на принципі:" зривай день ". Крайнім вираженням естетичного буття є еротика. Прагнення постійно шукати чуттєвої насолоди розкладає зсередини естетичну людину. Вона стає полоненим власних устремлінь. Неминуче наступає пересичення і відчуття безглуздості існування, що супроводжується відчаєм ". Приклади: Фойербах, Дон Жуан, Фауст тощо.В конспекті Решетника: естетична стадія: чуттєвий спосіб життєдіяльності – еротизм, ціннім, випадковість – нема ніякої мети – реальне втілення: поет-романтик, гуляка, сексуальний маніяк – нема ціннісних моральних настанов – нема релігії. Уявлення про вибір: меланхолія естетичного стану або подолання цього стану і перехід на наступну стадію.Другою стадією життя людини є етична. Етична стадія протилежна естетичній. Основою етичної етики є усвідомлення відповідальності й обов'язку кожної людини перед іншою людиною, перед людством. На цьому рівні життя культивуються сталість і звичка, а основною вимогою стає вимога стати самим собою. Приклад: Сократ.В конспекті Решетника: етична – строга загальна відмінність між добром і злом – етичне існування розвивається, на цій стадії тяжкі страждання, людина ніколи не може бути морально досконалою, вона є гріховною – розуміння цього – перехід на останню стадію. У своїй роботі "Насолода і обов'язок" (поняття, відповідно корелюють з естетичним і етичним началами життя), К'єркегор писав: "Естетичним початком може назватися те, завдяки чому людина є безпосередньо тим, що вона є; етичним ж - те, завдяки чому вона стає тим, чим стає ".Дихотомія "естетичне-етичне", що отримала повне висвітлення в роботі 1843 року з назвою "Або-або" ("Enten-eller"), і негативне ставлення до обох початків буття самого автора свідчить, що є ще один варіант вибору життєвого шляху. Це - етика релігійна.Релігійний рівень життя людини є вищий, богоподібний. Релігійна етика, що цементує справжнє буття людини, не знімає попередні дві - естетичну і етичну, навпаки, є прямим протиставленням як першої, так і другої.Фізіологічною підставою першої, естетичної норми життя (етики) є почуття, другий, етичної - розум, третьої, релігійної - серце. Наскільки несумірними і не зводимими одна до одної є фізіологічні підстави трьох принципів життя - почуттів, розуму і серця, настільки не співвідносимі і не співмірні самі три образи життя - естетичний, етичний, релігійний. Думка К'єркегора, незважаючи на популярність в ті часи гегелівського методу, тече в напрямку, протилежному гегельянству: мова про синтез перших двох начал буття релігійної етикою не йде і йти не може. Релігійна етика не має нічого спільного з першими двома, вона протистоїть їм, вперше з часу Августина, виводячи людину до істинного джерела буття - віри. Одиничне буття не може спочивати не на чому іншому, крім віри. Конспект Решетника: релігійна: одиничний обирає себе як винуватого, гріховного. Через розкаяння утверджує себе. Приклади: Іов, Авраам тощо