Зміст і форми атестації

Професійна діяльність працівника, який атестується, визначає зміст і прийнятий процес атестації - її форми та процедури. Зміст відповідає на запитання, що повинно розглядатися в процесі атестації і якому рівню якості (якій нормі) відповідати, а форми та процедури - як саме це треба розглядати.

Таким чином, зміст атестації визначається сферою діяльності та посадою педпрацівника - педагогічною або управлінською, а його нормативи - вимогами тарифно-кваліфікаційних характеристик або іншими законодавчими актами за посадами й категоріями. Природно, що за відсутності нормативної бази щодо вимог до рівня професійної компетентності проводити атестацію стає неможливо.

Це свідчить, що змістовна сторона є логічним початком атестації та повинна бути дуже конкретно закладена в нормах як предмет розгляду й оцінки результатів діяльності тих, хто атестується.

Форми атестації можуть бути такими:

• аналітична (письмова) робота, що освітлює з позицій того, хто атестується, питання з числа нормованих або таких, що входять у компетенцію за професією, і вказаних у тарифно-кваліфікаційних характеристиках (ТКХ). Завдання розробляються наперед і вільно доступні педагогам;

• дослідницька робота з проблем, рішення яких відповідає вимогам ТКХ і іншим нормативним актам до вмінь педагогічних працівників, що атестуються, за посадами та категоріями;

• самоаналіз або аналіз діяльності педпрацівника за певний проміжок часу (3–5 років) з питань, що вказуються або враховуються в ТКХ. Матеріалами для оцінки можуть використовуватися дані моніторингових досліджень результатів діяльності того, хто атестується;

• реферативне освітлення та співбесіда педагога, який атестується, з експертами за раніше узгодженими питаннями, які містяться в ТКХ;

• інші самостійні форми або ті, що представляють комбінації із указаних.

Процедура атестації як встановлений порядок ведення або розгляду справ включає дві групи: ведення процесу атестації та розгляд його результатів.

Методологія атестації як вчення про структуру діяльності у процесі атестації припускає оцінку результатів реалізації того, хто атестується, усіх складових змісту його діяльності, а також організацію та виконання дій із самооцінювання й використання одержаних оцінок.

Процес атестації як сукупність послідовних дій є певним набором різних процедур. Процедури оцінювання здійснюються за допомогою раніше встановлених критеріїв, орієнтованих як на процес реалізації даного змісту діяльності, так і на одержуваний працівником і його організацією (установою) результат.

Конкретний набір необхідних процедур визначається прийнятою моделлю атестації й формами представлення її змісту. Іншими словами, у кожному конкретному випадку може використовуватися свій варіативний набір процедур.

Можливі такі процедури у процесі проведення атестації

1. Визначення завдання, узгодження форми представлення матеріалів і процедури захисту.

2. Експертна оцінка результатів діяльності тих, хто атестується:

• а) за даними моніторингових випробувань, якщо вони відображають вплив діяльності того, хто атестується;

• б) за статистичними та звітними даними різних контрольних або дослідницьких дій, пов’язаних із роботою педпрацівника;

• в) шляхом анкетування або тестового контролю членів установи, пов’язаних із роботою того, хто атестується;

• г) шляхом безпосереднього спостереження за діяльністю педагогічного працівника й оцінки її результатів за матеріалами самоаналізу;

• ґ) з використанням комбінацій вказаних процедур.

3. Захист атестаційних робіт може відбуватися з використанням різних форм за бажанням педпрацівника, який атестується:

• а) у формі доповіді за наслідками діяльності, розкритими в роботі, звіті;

• б) у формі співбесіди або відповіді на запитання експертів;

• в) шляхом складання іспиту або заліку за встановленими раніше та відомими педпрацівникові питаннями;

• г) оцінка тільки представлених матеріалів без безпосереднього спілкування експертів із тим, хто атестується.

4. Розгляд результатів атестації атестаційною комісією:

• а) за матеріалами експертної комісії у присутності педпрацівника, який атестується, або без нього (відповідно до п. 8.8. Типового положення про атестацію педагогічних працівників);

• б) з виступами педпрацівників, які атестуються, і експертів незалежно від попередніх результатів експертної оцінки (наприклад, захист атестаційної роботи);

• в) з виступом педпрацівника тільки при негативних відгуках експертів.

5. Прийняття рішення атестаційною комісією за розглянутими матеріалами атестації працівника.

Необхідно підкреслити необхідність і важливість розробки критеріїв кількісної оцінки результатів діяльності того, хто атестується. Поза сумнівом, це дуже складне завдання, вирішити яке можна за допомогою технологій кваліметрії.

Атестація педагогічних працівників – це визначення їхньої відповідності займаній посаді, рівню кваліфікації, залежно від якого та стажу педагогічної роботи їм встановлюються категорія та відповідний посадовий оклад (ставка заробітної плати) у межах схеми посадових окладів.

методика саморозвитку професійної культури вчителя

Майстерність педагога доцільно розглядати як найвищий рівень педагогічної діяльності, як вияв творчої активності особистості вчителя. Педагогічна майстерність - це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлективній основі. До таких важливих властивостей належать гуманістична спрямованість діяльності вчителя, його професійна компетентність, педагогічні здібності і педагогічна техніка; педагогічна майстерність у структурі особистості - це система, здатна до самоорганізації.

 Концепція педагогічної освіти України визначила своєю метою «формування вчителя, який здатний розвивати особистість дитини і зорієнтований на особистісний та професійний саморозвиток і готовий працювати творчо в закладах осві­ти різного типу». Тому особливого значення в наш час набуває проблема самоосвіти вчителів, спрямована саме на їхній професійний саморозвиток.  

Поняття «професійний саморозвиток» є центральним у педагогічній психоло­гії і визначається як складний інволюційно-еволюційний поступ, у ході якого відбуваються прогресивні й регресив­ні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині. Зокрема за Л.С. Виготським, «розвиток є не­перервним процесом саморуху, що характеризується пе­редусім постійним виникненням утворенням нового, чого не було на попередніх етапах». [1]

Професійний розвиток педагогічного працівника - це свідомий, цілеспрямований процес підвищення рівня своєї професійної компетентності й розвитку професійно значущих якостей відповідно до зовнішніх соціальних вимог, умов професійної діяльності та власної програми розвитку.

Не існує меж професійного саморозвитку, оскільки цей процес динамічний, діалектичний і зумовлений новими цілями й вимогами, які з'являються відповідно до змін стандартів професійної діяльності, ідеальних уявлень про сенс, зміст, форми і методи професійної діяльності.

         У психолого-педагогічній літературі виділяють два напрями саморозвитку особистості - самовиховання (виховання  волі, якостей, рис характеру, певної поведінки) та самоосвіта (розумове виховання, інтелектуальне зростання, нако­пичення знань). Самоосвітня діяльність учителя передбачає не лише накопичення нової інформації, а й системне осмислення цієї інформації, її ін­теграцію з наявними знаннями. Потреби в самоосвіті у кожного педагога свої, специфічні, оскільки на них впливають різні фактори, а саме: особистість учителя, його інтереси, наукова і педагогічна підготовка, загальноосвітній і культурний рівень; власна педагогічна робота і її результати, оцінка його роботи іншими суб'єктами навчального процесу. [2]

        Сучасній школі потрібен, по-перше, вчитель-професіонал, який є творчою особистістю, здатною до самонавчання упродовж життя, самовдосконалення і саморозвитку; по-друге, вчитель-дослідник, який постійно шукає, аналізує, апробує найраціональніші шляхи, умови, методи, засоби, форми ефективного вирішення конкретних завдань виховання, освіти і навчання.

формування громадянської компетентності учнів

Як стверджують сучасні вітчизняні дослідники, громадянська компетентність

передбачає такі здатності:

– орієнтуватися у проблемах сучасного суспільно-політичного життя в Україні, знати

процедури участі в діяльності політичних інститутів демократичної держави, органів

місцевого самоврядування;

– застосовувати процедури й технології захисту власних інтересів, прав і свобод своїх

та інших громадян; виконувати громадянський обов’язок у межах місцевої громади та

держави загалом;

– застосовувати способи і стратегії взаємодії з органами державної влади на користь

собі й громадянському суспільству;

– використовувати способи діяльності й моделі поведінки, що відповідають чинному

законодавству України, задовольняють власні інтереси особи та захищають права людини й

громадянина;

– робити свідомий вибір, застосовувати демократичні технології прийняття

індивідуальних та колективних рішень, враховуючи інтереси й потреби громадян,

представників певної спільноти, суспільства та держави[3, c. 89].

Враховуючи положення О. Пометун про те, що складовими структури громадянської

компетентності школяра є три компоненти: ціннісний (ставлення, ціннісні орієнтації,

переживання і т. ін.), діяльнісний (уміння і навички) та процесуальний або особистісно-творчий (стосується сфери самореалізації), вважаємо, що кожен із цих компонентів може

бути представлений як інтегрована якість особистості.

З дидактичного (навчального) погляду громадянська компетентність може бути

подана як перелік напрямів її набуття учнями, які мають забезпечуватися у навчально-виховному процесі школи. Кожен із компонентів структури компетентності співвідноситься

з певними напрямами її набуття. Для ефективної роботи у сфері громадянського виховання необхідні такі ресурси:

– створення програм із громадянського виховання;

– науково-методичне забезпечення процесу громадянського виховання у позакласній

роботі;

– методична підготовка педагогічних працівників, включаючи адміністраторів шкіл;

– методичне забезпечення закладів освіти та місцевих органів управління освітою;

– залучення представників місцевої громади, депутатів органів місцевого

самоврядування, батьків до процесу позашкільної виховної діяльності;

– залучення до виховного процесу спеціалістів (психологів, представників

правоохоронних органів, лікарів, наркологів, представників громадських організацій та ін.);

– фінансування проектів позакласної роботи з громадянського виховання на

регіональному та загальнодержавному рівнях;

– технічне забезпечення організації позакласної роботи(комп’ютер, Інтернет, ксерокс,

принтер тощо) [1].

Особливої уваги потребує теоретичне обґрунтування та практичне врахування у

безпосередньому процесі громадянської освіти, виховання та соціалізації змісту понять

«громадянська компетенція» і « громадянська компетентність». Вони є, вочевидь, досить

близькими і взаємопов’язаними між собою за змістом, але не тотожні. Громадянська

компетентність передбачає, насамперед, здатність особи розуміти соціальні процеси і

впливати на їх перебіг. Громадянська компетенція— це, передусім, відповідність діяча тому

громадському статусу, який він має, адекватне виконання громадських і соціальних ролей,

суспільних обов’язків і повноважень.

Таким чином, у статті розглянуто сучасні наукові підходи до розкриття сутності

громадянської компетентності молодших школярів та шляхи їх формування у навчально-виховному процесі початкової школи. Подальші наукові пошуки в цьому напрямі будуть

стосуватися інших видів ключових компетентностей початкової освіти.

Програма вивчення класного колективу і складання характеристики

Позакласна і позашкільна виховна робота є невід'ємною складовою всієї системи освіти та виховання молодого покоління. Треба розрізняти поняття "позакласна виховна робота" і "позашкільна виховна робота".

Позакласна виховна робота — це здійснення в позаурочний час різноманітної діяльності учнів під керівництвом учителів-вихователів школи, спрямованої на задоволення інтересів і запитів вихованців, розвиток їхніх інтелектуальних можливостей.

Позашкільна виховна робота — це також здійснення в позаурочний час діяльності школярів у позашкільних дитячих виховних закладах під керівництвом педагогічних працівників цих закладів. Вона теж спрямована на розвиток інтелектуальних можливостей вихованців, задоволення їхніх інтересів і потреб.

Організатором підготовки і проведення позакласних виховних заходів є класний керівник разом з іншими педагогічними працівниками школи. Він же одночасно є й ініціатором залучення учнів свого класу до участі в роботі гуртків, секцій та ін., які діють у позашкільних виховних закладах.

У процесі підготовки і проведення класних годин необхідно дотримуватися таких правил:

• проводити класні години систематично;

• не влаштовувати на класних годинах педагогічних "розборок" випадків життєдіяльності учнів, що накопичилися впродовж певного часу;

• виносити на розгляд питання, які цікавлять учнів, сприяють задоволенню їхніх інтересів;

• складати план проведення класної години;

• добирати для класної години цікавий матеріал, який спонукав би учнів до вільного висловлювання своїх думок;

• забезпечувати мажорний тон у спілкуванні учнів на класній годині;

• заохочувати учнів до вільного висловлювання своїх думок, не дорікати їм за помилковість суджень;

• враховувати особливості соціально-психічного розвитку дітей певного віку;

• створювати умови для психічного і соціального розвитку школярів у процесі вільного спілкування;

• навчати учнів ставити запитання, слухати відповіді, спілкуватися, виховувати у них терпимість і толерантність;

• поважати думки всіх вихованців, з розумінням ставитись до нестандартних і незручних думок і суджень;

• залучати всіх учнів до розмови, не залишати поза увагою несміливих;

• вивчати інтереси учнів для визначення наступних тем класних годин;

• не обмежувати проведення класних годин стінами класної кімнати. Проводити їх у музеях, на природі, за місцем праці батьків та ін.

класний керівник, у своїй роботі спираюся на наступні принципи:

·        відкритість - спільне планування (класний керівник + учні + батьки);

·        привабливість майбутньої справи - ​​захопити учнів кінцевим результатом;

·        діяльність - активна участь у заходах всіх рівнів;

·         свобода участі - враховується думка учнів та батьків у виборі завдання у позакласному заході;

·        зворотній зв'язок - обговорення кожного позакласного заходу (рефлексія);

·         співтворчість (співпраця + творчість) - право вибору партнера по виконуваній справі;

·          успішність - відзначати реальний успіх виконаної справи.

Свою діяльність по формуванню класного колективу я умовно розбила на декілька стадій, які взаємозв'язані між собою . Стадії формування класного колективу:

 1.Вивчення класу, постановка цілей і завдань виховної роботи.      

 2. Організація класного самоврядування, створення класних традицій, встановлення правильних взаємин із загальношкільним колективом.     

 3. Встановлення сприятливого психологічного мікроклімату в класі.

Вважаю, що на першій стадії формування класного колективу, коли діти вперше перейшли в середню ланку, керівні функції належать класному керівникові. Саме на ньому лежить основне завдання по формуванню сприятливих умов для розвитку кожної дитини, він заохочує дружбу дітей, запобігає загостренням в їх стосунках, підбирає і пропонує дітям види спільної діяльності.

Свою діяльність я почала з того, що 1 вересня в День знань я організувала екскурсію по школі і по класах, в яких вони вчитимуться надалі. Друге, що я зробила для формування класного колективу, - це провела роботу по організації класного самоврядування. На початку навчального року були проведені вибори класного самоврядування. В їх основу був покладений вибір учнів. Кожен учень спочатку висловив свою думку про те, в якому секторі він хоче працювати, потім в якому  з секторів міг би працювати його однокласник. Після розподілу кожен сектор вибрав представника в актив класу, якому я передала деякі елементарні функції керівництва колективом (розподіл чергування по школі, збір щоденників, допомога класному керівникові у виставлянні оцінок, об'єднання в групи при підготовці до заходів і конкурсів).

критерії діагностики розвитку особистості учня Відповідно до пріоритетних завдань експериментальної роботи були визначені основні показники для моніторингу розвитку особистості учнів, розроблено методичний інструментарій, що включає комплекс надійних, достовірних та валідних методик, які відповідають віковим особливостям дитини і не суперечать принципам функціонування школи.

Діагностика розвитку особистості учнів здійснювалася за показниками:

• стан здоров’я дітей;

• пам’ять;

• увага;

• творча уява;

• ставлення до школи;

• ціннісні орієнтації;

• рівень тривожності та емоційна стабільність;

• самооцінка;

• мікроклімат в групах та соціальний статус учнів.

На кожного учня заведені карти індивідуального розвитку, що дозволяє простежувати процес розвитку особистості протягом усіх років навчання в школі.

На основі даних діагностики та результатів спостережень вчителів складалися характеристики учнів та проводилися розвиваюча і корекційна робота.

http://www.legkie.com/test-post-3/#comment-1161