2.Соціалізація та її значення.
Живі організми складають природну ієрархію. Чим складніший організм, тим довше доводиться йому пристосовуватися до навколишнього середовища. Тому природа подбала про те, щоб виділити спеціальний період часу, у плині якого живі істоти навчаються і пристосовуються до навколишнього світу. Комахи вже народжуються готовими до нормального функціонування у своїй екологічній ніші. Вищим організмам доводиться сутужніше. У птахів період пристосування триває один сезон, у тигрів, слонів і мавп -кілька років, у людини – він самий затягнутий. Від народження людське немовля є безпорадним та безпомічним організмом. Новонароджений нічого не знає, майже нічого не вміє, і не може прожити більше кількох годин без допомоги інших людей. На відміну від інших живих істот, людське немовля має навчатися фактично усім формам своєї наступної поведінки. Тим чи іншим шляхом воно повинно трансформуватися у особу, що може ефективно брати участь у суспільному житті. Третину свого життя людина навчається жити у суспільстві. А останнім часом фахівці прийшли до думки, що людина навчається і переучується все життя. Отже, ми стаємо людьми тільки у ході взаємодії з тими, хто вже став людьми раніше. Сукупність процесів, через які відбувається ця трансформація, – тобто наше олюднювання, – дістала назву „соціалізація”.
Соціалізація - це процес соціальної взаємодії, через який людина, опановуючи культуру, стає особистістю.
Первинна і вторинна соціалізація.
Соціалізація відбувається упродовж усього життя – від моменту народження до смерті. На кожній стадії життєвого шляху людина зустрічає нові або змінені обставини, як персональні так і соціальні, і мусить навчатися, пристосовуватися до них. Соціалізація, яка відбувається в дитинстві та юності, називається первинною, а подальша — вторинною.
Первинна соціалізація - це соціалізація, яка триває від народження до того періоду, коли складається особистість як відносно самостійна система внутрішньої регуляції соціальної поведінки людини. Тобто, до того часу, коли її визнають соціально відповідальною, а тому й дієздатною у правовому відношенні. Здебільшого це період 18-22 років.
Найважливіша фаза соціалізації відбувається у дитинстві, починаючи від народження, коли закладаються емоційні основи майбутньої особистості. Більшість учених вказували на дитинство як на вирішальний фактор для розвитку особистості. Вважається, що у дитинстві на 70% формується людська особистість. Приклади свідчать, що ізоляція в дитячому віці викликає незворотні процеси в розвитку.
Вторинна соціалізація спрямована на синтез існуючих елементів індивіда та додавання нових. Вона більше базується на реалізмі, ніж на ідеалізмі. Дітей вчать бути чесними і не брехати. Пізніше вони навчаються тому, що так звані „маленькі невинні неправди” також є прийнятною поведінкою.
Під час нашого руху по життєвому шляху від дитинства до похилого віку, ми час від часу опановуємо нові ролі та втрачаємо старі. Такі зміни соціологи називають рольовим переходом. У перехідні періоди людина звичайно переживає непевність щодо того, що її очікує далі, та відчуває деяку напругу між її самістю та роллю. Але вона навчається рольовим вимогам, приймає або перевизначає їх так, щоб досягнути комфортної відповідності між самістю та новою роллю. Іншими словами, людина корегує цінності, вірування, поведінку та свій „образ себе”.
Деякі рольові переходи потребують того, що має назву ресоціалізації — навчання новим формам поведінки, що йдуть всупереч тим формам, які були опановані раніше. Часто ресоціалізація здійснюється в тотальних інститутах - місце проживання і роботи, де значна кількість перебуваючи в однакових умовах людей, ізольованих від широкої спільноти на тривалий термін, спільно дотримуються закритого, офіційно схваленого циклу життя. Прикладами таких інститутів є в’язниці, психіатричні лікарні, монастирі, школи-інтернати, трудові табори, тощо. Для людини такий інститут перетворюється на цілий світ, і персоналу простіше домагатися зміни підопічного або його послуху. Процеси ресоціалізації і тотальні інститути досить ґрунтовно описані у працях Ірвіна Гоффмана.
Оригінальну теорію соціалізації запропонував наприкінці 1970-х pp. американський психолог Роджер Гоулд. Він розглядає соціалізацію дорослих не як продовження дитячої соціалізації, а як процес викорінювання психологічних ознак дитинства. Дорослі, на думку Р. Гоулда, звільняються, перш за все, від міфів дитинства – шляхом логічного мислення та споглядання реального життя. Дорослі усвідомлюють, що їх батьки недосконалі і не всемогутні, що навколишньому світу немає діла до їх бажань та жахів, а також що будь-який авторитет можна заперечувати. Успішна соціалізація дорослого, за Р. Гоулдом – це швидке подолання дитячих уявлень про всемогутність авторитету та про те, що оточуючі повинні задовольняти його потреби. Тут формується більш реалістичне бачення світу, здоровий критицизм і недовіра до авторитетів та усвідомлення того, що усі люди мають свої переваги та свої вади. У цьому процесі людина стає толерантнішою та досягає того чи іншого ступеню внутрішньої свободи. Агенти соціалізації.
Агенти соціалізації — це соціальні суб’єкти, які соціалізують індивіда.
Найважливішими серед них є: 1) сім’я, 2) групи однолітків, 3) заклади освіти та 4) засоби масової інформації.
5.Системний підхід
Він забезпечує можливість розробляти цілісні інтеграційні моделі, виявляти основні функції, елементи, компоненти, їх зв'язки і відношення, системотвірні фактори та умови функціонування у статичному і динамічному аспектах. Взаємозв'язок фактів і явищ педагогічного процесу, взаємодія ситуацій, компонентів навчання і виховання об'єктивно вимагає всебічного аналізу всієї системи. Аналітичну діяльність учителя потрібно конструювати як динамічну систему. Формування системного мислення сприяє умінню варіативно будувати і коригувати професійну діяльність, віднаходити оптимальні поєднання педагогічних засобів, форм і методів роботи. Системний самоаналіз навчально-виховного процесу є основою регулювання власної педагогічної діяльності, збільшує доцільність професійних дій, зменшує елемент стихійності.
6.Особистісно-діяльнісний підхід у професійній підготовці – це багатомірна, багатоаспектна, багаторівнева ступінчата відкрита структура, що відображає змістовну та процесуальну повноту професійної підготовки студентів, спрямована на розвиток та саморозвиток дитини як автора своєї діяльності. Це загальний спосіб педагогічної діяльності, спрямований на інтенсифікацію особистісно-професійної сфери у спільній діяльності педагога і вихованця через самопізнання, самоорганізацію, самопобудову, самозміну, самоздійснення, через взаємодію і взаємовплив суб’єкт – суб’єктних стосунків: викладачі – студенти – діти – студенти - викладачі; це умова особистісного розвитку суб’єктів навчального-виховного процесу.
Особистісно-діяльнісний підхід у підготовці студентів університету до професійної діяльності передбачає взаємну обумовленість становлення діяльності і особистості у педагогічному процесі через його особистісний і діяльнісний аспекти.
Домінантою в цьому підході є педагогічна самореалізація як цінність, як мета, як процес, як система, як результат відповідних професійній підготовці студентів видів діяльності, як коннектор, що пов’язує структурні елементи особистісно-діяльнісного підходу в єдине ціле. Педагогічна самореалізація як сплав професійної і особистісної її одиниць передбачає такий підхід у професійній підготовці, що зосереджує увагу студентів переважно на особистості дитини, її самобутності, унікальності, неповторності, суб’єктності через блок самотрансценденції, який надає можливість становлення особистості дитини як автора діяльності Він передбачає одночасний розвиток та саморозвиток педагога і вихованця, педагога і студента.
9..Якості учителя, необхідні для формування педагогічної культури
Виділимо наступні якості вчителя, необхідні для формування його педагогічної культури:
Ціннісні орієнтації особистості вчителі. Відомо, що знання, уміння і навички без включення їх у систему суспільно-значимих цінностей людини, його моральних відносин здатні "розтрощити духовні". Утворена людина, у якої відсутні належні моральні підвалини, найчастіше використовує придбані знання в сугубо прагматичних, особистих цілях учитель без моральності й ідеалів ніколи не стане носієм культури.
Моральні якості невід'ємні від гуманістичної спрямованості особистості вчителя, визначення пізнання іншої людини, відношення до людини як до найбільшої цінності, лише за умови оточення відповідальності перед майбутнім і любові до дітей починається формування педагогічної культури. Досить актуальні слова Н. А. Бердяєва про те, що "остаточно втрачає свідомість цінності людського життя, неповага до особистості досягає дивовижних розмірів... обожнюванням голої людської волі, звільненої від усякої святині - із цим ніяких цінностей створити не можна". Тому однією з ведучих якостей особистості, що необхідна для розвитку педагогічної культури є "комунікативне ядро особистості ", що припускає готовність людини до повноцінного між особистісного спілкування;
Педагогічна культура невіддільна від культури зовнішнього вигляду, культури мови, естетичної культури, різнобічних інтересів і духовних потреб педагога. У цьому зв'язку показниками сформованості педагогічної культури є інтереси і духовні потреби вчителя;
Без прагнення до постійного самовдосконалення, що у свою чергу визначається усвідомленням своїх недоліків і умінням у свою чергу їх виправити, здатністю вчителя до самоконтролю і самоаналізу, побудовою проблеми дій по самовихованню, учитель не може характеризуватися як носій високої культури. Він має право учити доти, поки учиться сам - це заповідь повинна стати професійним кредо сучасного вчителя. Тому прагнення до постійного самовдосконалення є однією з основних якостей особистості педагога високої педагогічної культури.
8.Культура в найбільш загальній формі ‑ це суспільно напрацьована, сукупна здатність живої колективної діяльності до перетворення світу відповідно до законів природи, суспільних потреб та мети суспільної життєдіяльності. Культура визначається як «сукупність практичних, матеріальних, духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини та втілюються в результатах продуктивної діяльності» [2]. Поняття професійної культури запропонував для наукового обігу і дав йому визначення Й. Ісаєв: «Професійна культура ‑ спосіб творчої самореалізації особистості викладача в різноманітних видах педагогічної діяльності та спілкування, спрямованих на освоєння, передачу та створення педагогічних цінностей і технологій» [4; с. 34]. Систему формування професійної культури Й. Ісаєв розглядає в єдності взаємодіючих структурних і функціональних компонентів. Розглядаючи професійну культуру як систему, Й. Ісаєв підкреслює, що це явище є системним утворенням, яке об’єднує в собі ряд структурно-функціональних компонентів, що має власну організацію, вибірково взаємодіючи з довкіллям, і що володіє інтегративними властивостями цілого, незвідного до властивостей окремих частин [4]. Професійна культура як системне утворення становить собою єдність педагогічних цінностей, технологій, сутнісних сил особистості соціального педагога, спрямованих на творчу самореалізацію в різноманітних видах соціально-педагогічної діяльності
10.Я-концепція"- складна динамічна система уявлень людини про саму себе (1). Виходячи з того, що даний психічний феномен є прижиттєвим утворенням людини, ми вважаємо, що формування позитивної "Я-концепції" майбутнього вчителя є одним із пріорітетніших завдань порівняно навіть з традиційним розвитком професійних здібностей, вдосконаленням методичної підготовки, збагаченням фахової інформаційної обізнаності тощо.
Під "Я-концепцією" майбутнього вчителя ми розуміємо складну динамічну систему уявлень студента про себе як особистість і суб'єкта навчально-професійної діяльності, яка включає в себе взаємопов'язані й взаємозумовлені компоненти:
"Образ-Я", що розкриває неповторність самосприйняття через фіксацію студентом певної соціально-рольової позиції й установок щодо себе;
"Ставлення-Я", яке визначається самооцінкою професійно-педагогічних здібностей і особистісних якостей і може спричинювати певні емоційно-ціннісні прояви;
"Вчинок-Я", спрямований на самопізнання і самовдосконалення власного "Я" або прояв певної захисної дії у випадку "посягання" на цінність і цілісність сформованого уявлення про себе.