1. 1. Роль мови в суспільному житті.

Мова — найважливіший засіб спілкування між людьми. Мова - ще єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ об'єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок. Мова - явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування - людське суспільство. Мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми. Це одна з найголовніших соціально-практичних функцій мови. Вона є важливою для кожної людини, для існування суспільства і для життя самої мови. Усе життя людини - це її спілкування з оточенням і взаємний вплив один на одного. Спілкування, стосунки з іншими людьми - життєва доконечна потреба, а водночас і найбільша розкіш, яка дає щастя. Неможливість спілкуватися означає важку і гнітючу самотність.

2. 2. Походження української мови.

Усі мови світу вчені класифікують за двома ознаками, походженням (генеалогією) й типом, будовою (типологією)- Отже, є дві основні класифікації мов: генеалогічна й типологічна. За генеалогічною класифікацією українська мова належить до сім'ї індоєвропейської. Є ще угро-фінська, тюркська, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайська, тібетська та інші сім'ї мов. Окрему сім'ю становить японська мова.

До індоєвропейської сім'ї належить кілька груп мов: слов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська та ін.

Слов'янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської, південнослов'янської. До східнослов'янської підгрупи належать мови: українська, російська, білоруська; до західнослов'янської — польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицька (Німеччина); до південнослов'янської — болгарська, сербохорватська, словенська, македонська, старослов'янська.

Усі слов'янські мови мають одне джерело: праслов'янську або спільнослов'янську основу, яка існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н. е. і до V століття н. е. З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності сформувалися й усі слов'янські мови. Процес цей був тривалим і неоднаковим для всіх народів. Кожна із слов'янських мов зберегла багато спільних рис, зокрема основні закономірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й своїх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби. Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов'янських племен, що населяли територію сучасної України — полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усномовної та писемної культури Київської держави, доки витворилася давньоукраїнська літературна мова. Історія її формування та становлення охопила кілька віків і залишила нащадкам багато писемних пам'яток світського та релігійного характеру: літописи, повчання, сказання, «Слово...», збірники, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали, послання, трактати, поезію та художню прозу. Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський, побутовий. Це історичні думи та пісні, казки, легенди, перекази, оповіді, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки.

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і багатоманіття живого мовлення на терені етнічної України.

З часів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка нова українська літературна мова мала підґрунтям народнорозмовну основу. Основоположником ЇЇ став Тарас Шевченко. Він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень, з усної твор­ чості та мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх. Оскільки творчість Т. Шевченка була передовою, револю­ ційною, близькою для народу, виражала його болі, страждання, надії на краще життя, вона швидко поширилася серед українців, а отже, й поширила зібрані та сформовані ним норми літературної української мови. Після Т. Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно збагачували її, пристрасно відстоювали право на життя такі талановиті письменники і діячі української культури XIX— початку XX століття, якЄ. Гребінка, Л. Глібов, Марко Вовчок, П. Куліш, О. Кониський, П. Чубинський, Панас Мирний, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Костомаров, А. Кримський, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський.

4.3 Літературна мова. Поняття норма.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності: державні й громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут. Вона характеризується уніфі ковані стю, стандартизованістю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, зумовлені специфікою функціонування літературної мови в кожній з форм. Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом вони можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства у кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування в мові старого й нового. У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (Н. в. міст, Р. в. моста і мосту).

3. У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови. Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх. 5. Стильові різновиди української мови.

Стиль (з лат. в Шов) у мові - це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Розмовний стиль - найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і некодифіковану. Риси його: неодноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма - діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль - це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей - вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т. ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль - це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.

Публіцистичний стиль призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т. ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення* Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль - це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності.

4. 6. Сучасна українська орфоепія. Основні норми літературної вимови голосних і приголосних звуків.

Орфоепія - це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.

Предметом вивчення орфоепії є:

o звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не загалом, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);

o правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);

o правильна вимова звукосполучень;

o правильна вимова окремих слів та їхніх форм.

Вимова голосних звуків Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, гарантійний, витяг, видавець, мудрість.

В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

1. Голосні /а/, [і], [у] - в усіх позиціях вимовляються виразно: [знати] - знати, [пунктуал'н'іс'т'] - пунктуальність, [зв'ітувати] -звітувати.

2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом із постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: [тоУму] - тому, [зо^л'а] - зозуля, [п^лубка] -голубка.

3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:

[ Пам'ятайте І

Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці нена-[ голошеного [о]: [мажоритарна] -мажоритарна. Грубо порушує вимовну норму той, хто говорить: [ди°рёктар] - і директор, [харавМ] -хоровий._]

Вимова приголосних звуків

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ] - народ, [наказ] - наказ, [чи^смдуж] -чимдуж, [надто] - надто, [дов'ідка] - довідка.

Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко] - легко, [н'Іхт'і] - нігті, [к'іхт'і] - кігті.

2. Глухі приголосні перед дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко: [прбз'ба] - орфографічно просьба, [вогзал] - вокзал, [бород'ба] -боротьба.

3. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобойу] - орфографічно з тобою, [сказати] - сказати.

4. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу мовлення): [розписка] і [роспйска] - розписка, [бе^мзпомн^елк6виї] і [бе^Испоми*лк6виї] - безпомилковий.

5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених) та задньоязикові [г], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються твердо: [с'ім] - сім, [вели'ч] - велич, [пйше^иш] - пишеш, [позичте"] -позичте, [с'м'іх] - сміх.

Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [в'італ'ниї] - вітальний, [б'іограф'ійа] - біографія, [ш'іс'т'] - шість, [х'ід] -хід, [к'ілограм] - кілограм.

Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [роздор'іж':а] -роздоріжжя, [р'іч'.у] - річчю.

6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [т]. Приголосний звук [г] вимовляється у власне українських словах,

а також зукраїнізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів із літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [т], подано в "Українському орфографічному словнику", яким варто послуговуватися, оскільки звук [т] вживається не лише віповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш уживані слова: ґазда, ґаздувати, ґанок, грати, ґатунок, ґречний, ґніт, ґрічно, ґречність, ґрунтовий, ґрунт, ґрунтозахисний, ґрунтдво-кліматйчний, ґрунтообробний, ґрунтознавство, ґудзик, ґрунтуватися, ґрасувати (розчищати).

7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]: [дзв6ни*к] - орфографічно дзвоник, [при^ссуджувати] - присуджувати, [в'ідр'адже^ин':а] - відрядження, [нагор6дже^ин':а] - нагородження.

Роздільна вимова цих звуків [д]-[з], [д]-[ж] є порушенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса і кореня: [в'щ-зи^евати] - орфографічно відзивати, [п'ідзв'ітниї] - підзвітний, [п'ід-же^ину] - піджену.

8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м'якими приголосними та перед [і]вимовляються м'яко: [маїбут'н'е] -орфографічно майбутнє, [п'іс'н'а] - пісня, [горд'іс'т'] - гордість.

Вимова звукосполучень 1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:

o -ться вимовляється як |ц':а|: [ли^естуйец':а] - орфографічно листується, [учац':а] -учаться, [гн^,і'вайуц':а] - гніваються, [обури^ец':а] - обуриться;

o -шся вимовляється як [с':я]: [з'в'іт^йес':а] - звітуєшся, [в'ітайес':а] - вітаєшся, [розписуйес':а] - розписуєшся;

o -жся вимовляється як |з'с'а|: [зваз'с'а] - зважся, [не^ивр'із'с'а] -

не вріжся;

o -чся вимовляється як |и':а|: [не^имор6ц':а] - не морочся;

o -жці вимовляється як [з'ц'і]: [кри'вор'і'з'ц'і] - криворіжці, [запор'і'з'ц'і] - запоріжці.

2. Групи приголосних, що з'являються у словах унаслідок словотворення, спрощуються: проїзд + н(ий) -► [пройізнйї] - проїзний, контраст + н(ий) -> [контрасниї] - контрастний, баласт + н(ий) -► [баласниї] - баластний.

Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: [ш'існад'ц'ат'] -шістнадцять, [ш'іс:6т] - шістсот,[ш'ізде^ис'ат] - шістдесят, [пре^изи^еден'с^,киї] - президентський, [агёнство] - агентство, [інте"л^,іген^,с'киї] -інтелігентський.

Увага!

У словах [пе^истлйвиї], [хвастлйвиї]. [ви^спускнйТ] спрощення не відбувається у вимові й не передається на письмі. Також ніколи не спрощується звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здружити^сс'а] -здружитися, [здр£°ни^вц'а] - здравниця, [сприймати] - сприймати, І [спрац'увати^вс'а] -спрацюватися, [страїкувати] - страйкувати, [страховії?] - страховий.

Вимова слів іншомовного походження

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система, дипломатичний, цивільний, риторика, шифр, ратифікація, режим.

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.

Правильно Неправильно

[іде"ал'но] - ідеально идеально

[ідейа] - ідея идея

2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у] (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]): корупція, документ, популяризація.

3. Ненаголошені [и], [е] після приголосного вимовляються з наближенням до [е], [и]: [те^инден^,ц'ійа] - тенденція, [пе^ир^,іоди^езац'ійа] -періодизація, [се^ирти^сф'ікат] - сертифікат.

5. 7. Графіка сучасної української літературної мови.

Графіка - це система усіх писемних та друкованих знаків, за допомоги яких передається усне мовлення.

Основу графіки української мови становлять літери (букви).

Літера - "писемний або друкований графічний знак у складі алфавіту для позначення на письмі звуків, їхніх варіантів та деяких сполучень"⁶

Сукупність літер, розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом (абеткою, азбукою).

Українська абетка складається з 33 літер, за допомоги яких позначається 38 фонем (звуків).

Літери бувають друковані й писані, великі й малі. Кожна літера абетки має свою назву.

6. 8. Принципи сучасного українського правопису. Найважливіші відомості з його історії.

Правопис (орфографія) є системою загальноприйнятих правил, що визначають способи відтворення мови на письмі. Без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдиний правопис сприяє усталенню мовних норм, а отже, й піднесенню мовної та взагалі національної культури. У більш як тисячолітній історії українського правопису виділяють чотири періоди. Перший період (XI XVI ст.) пов'язаний з пристосованою до особливостей староукраїнської мови орографічною традицією відомих просвітників та проповідників християнства Кирила й Мефодія. Другий період (XVI XVII ст.) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов'янської орфографії. Третій період (XVII початок XIX ст.) започатковано виданою 1619 р. «Граматикою» українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Орфографічні норми Смотрицького здобули загальноукраїнське визнання. Четвертий період починається з першої чверті XIX ст., коли відбувалося формування нової української літературної мови на народній основі. Власно кажучи, саме цей період нам найбільше і цікавий, тому що саме в той час починається та розвивається формування сучасного українського правопису.

7. 9. Позначення м’якості приголосних на письмі. Найважливіші правила вживання м’якого знака.

Позначення м'якості приголосних

Знаком (ь) позначається м'якість попереднього приголосного звука.

Ь пишеться:

1. Після м'яких д, т, з, с, дз, ц, л, н у кінці слова та складу: вісь, ґедзь, кінь, мідь, наморозь, палець, суть, швець; близько, восьмий, ганьба, Грицько, дядько, кільце, молотьба.

2. Після м'яких приголосних у середині складу перед о: дьоготь, дзьоб, льон, сьомий, трьох, тьохкати.

3. У суфіксах -зький, -ський, -цький; -зькість, -ськість, -цькість; -зько, -сько, -цько; -зькому, -ському, -цько-му; -зьки, -ськи, -цьки: близький, вузький, волинський, донецький; близькість, людськість; близько, військо, багацько; по-французькому (по-фрацузьки), по-українському (по-українськи), по-німецькому (по-німецьки).

4. У зменшено-пестливих суфіксах -енька, -ень-ко, -онька, -онько; -енький, -есенький, -ісінький, -юсінький: рученька, батенько, голівонька, соколонько; гарненький, малесенький, свіжісінький, тонюсінький.

5. Відповідно до вимови після л перед приголосним: альбатрос, фільм, дельфін.

6. Після м'якого л перед наступним приголосним: їдальня, кільце, ковальський, пальці,рибальство, сільський, спільник.

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

Не ставиться м'який знак після л у групах -лц-, -лч-, коли вони походять із -лк-: балка — балці; галка — галці, галченя; монголка — монголці; Наталка — Наталці, Наталчин; рибалка — рибалці, рибалчин; спілка — спілці, спілчанський, але: Галька — і Гальці, Гальчин.

7. У родовому відмінку множини іменників жіночого роду м'якої групи І відміни й середнього роду на -нн(я), -ц(е) II відміни: друкарень, їдалень, крамниць, матриць, пісень, робітниць, стаєнь; бажань, знань, кілець, місць, сердець і серць.

8. У дієслівних формах дійсного та наказового способу: будить, будять, здається, косить, косять, коситься, робить, роблять, робиться.

9. На позначення роздільної вимови після м'яких приголосних перед я, ю, є, ї в російських прізвищах: Третьяк, Ільїн, Саласьєв.

10.У словах іншомовного походження після д, т, з, с, л, н перед я, ю, є, ї та йо: конферансьє, монпансьє, ательє, бульйон, віньєтка, Ньютон, Лавуазье.

Ь не пишеться:

1. Після губних б, п, в, м, ф: любов, Пилип, висип, торф.

2. Після р у кінці складу або слова: вірте, кобзар, лікар, перевір, секретар, тепер, школяр, Харків.

3. Після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксами -ств(о), -ськ(ий): інженер, інший, кінчик, менший, тонший, Уманщина; волинський, освітянський, селянський; громадянство, селянство. Але: бриньчати, доньчин, няньчин, няньчити та ін., бо м'який знак між приголосними наявний у твірних іменниках: бренькіт, донька, нянька.

4. Після м'яких приголосних, крім л, якщо за ними йдуть інші м'які приголосні: вінця, кінцівка, користю, ланцюжок, радість, світ, свято, слід, сміх, сніг, сніп, сьогодні, танцювати, щастя. Але: різьбяр (і різьбар), тьмяний і похідні від них.

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

Коли ь уживається у формі називного відмінка іменника, то він зберігається й у всіх інших відмінках; коли ж у називному відмінку його нема, то й в інших відмінках він не пишеться; Галька — Гальці, дівчинонька — дівчиноньці, письмо — на письмі.

5. Після л в іменникових суфіксах -алн(о), -илн(о):

-держално, пужално, ціпилно та ін., але в зменшених формах ь пишеться: держальце, пужальце й под.

6. Між подовженими м'якими приголосними: буття, волосся, галуззя, гіллястий, життя, каміння, ллється, приладдя, сіллю.

7. Після д, н, т перед суфіксами -ченк(о), -чук, -чишин: безбатченко, Панченко, Федченко; Радчук, Степанчук; Гринчишин, Федчишин, але після л пишеться ь: Михальченко, Михальчук.

8. Після ц у кінці слів — іменників чоловічого роду іншомовного походження: Галац, кварц, палац, паяц, Суец, шприц, а також у деяких вигуках: бац, буц, гоц, клац.

9. В іменах: Наталя, Касян, Омелян, Тетяна, Оляна; в українських прізвищах: Касяненко, Третяк, Дяченко.

10. Апостроф - орфограма небуквена, це - графічний знак, який не позначає звука. Ним передають на письмі роздільну вимову губних приголосних та р і к (у прізвищах та іменах) перед наступними я, ю, є, ї. І. Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:

1. Після літер б, /і, в, Му ф, що позначають губні тверді приголосні звуки, якщо перед ними немає приголосного (крім р), який належав би до кореня: солов "їний, сім 'я, м 'ята, п 'ятниця, зв 'язати, верб 'я, торф 'яний.

2. Післяр у кінці складу: довір'я, сузір 'я, матір'ю, пір'їна.

3. Після префіксів, що закінчуються буквою на позначення приголосного звука: без 'ядерний, об 'єднаний, з 'єднати, під 'їжджати, роз яснити.

4. Після к у словах Лук'ян, Лук'янівка, Лук'яненко, Лук'янчук.

5. У складних словах, перша частина яких закінчується на приголосний: двох 'ярусний, nie 'яблука.

II. Апостроф не ставиться:

1. Після бу Пу в, Му фу що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний, морквяний, медвяний (але: черв 'як, верб 'я).

2. Після буквир, що позначає м'який приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.

11. Більшість префіксів, що вживаються в українській мові, мають правописні особливості. їх пишуть за певними орфографічними правилами, й вони є орфограмами.

1. Перед буквами, що позначають голосні та дзвінкі й сонорні приголосні звуки, пишеться префікс з-: згаяти, зорати, зв 'язати, зробити.

2. У словах, корінь яких починається звуками [к], [п], /т/, [х]₉ [фі, вимовляється і пишеться префіксс-: сказати, спитати, стерпіти, схвалити, сфотографувати.

3. Якщо корінь слова починається двома чи трьома приголосними, то вживається префікс зі- (варіант префікса з-): зібраний, зітхнути, зізнання, зірвати.

4. Префікси роз-, без-, воз-, через- завжди пишуться з літерою з: розвиднілось, безсистемний, возвеличити, черезплічник.

5. Префікси пре-, при-, прі- різняться значенням:

а) префікс пре- в українській мові виражає збільшену міру ознаки, якості й своїм значенням близький до слова дуже: предобрий, премудро, пречудово;

б) префікс при- має значення приєднання, наближення: приписати, прилетіти, приклеїти; частковості дії: присісти, причинити; результату дії: приборкати, прив 'язати;

в) префікс прі- вживається у кількох словах: прізвище, прізвисько, прірва.

6. У префіксах від-, під-, над-, об-, між- кінцевий приголосний не змінюється: відзначати, обстеження, міжрайонний, підходити, надрізати.

12. Значну частину словникового складу сучасної української літературної мови становлять слова іншомовного походження. Правописні особливості їх визначаються орфографічними нормами української літературної мови.

Основні орфограми у словах іншомовного походження

Літери и-і-ї, е – с

директор, мозаїка, символ феєрія, тріумф, декан,

Подвоєні літери

брутто, нетто, тонна, вілла

Апостроф

інтерв 'ю, кар 'єра прем 'єра

Знак м'якшення

віньєтка, сти-льальбом

Орфограми и-і-ї

И

1. У загальних назвах після букв д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р перед літерами, що позначають приголосні звуки: диплом, стимул, позиція, силует, цифра, режим, ширма, риф (правило дев'ятки).

2. . У власних назвах:

а) у географічних назвах з кінцевими -ида,-ика: Фло-рида, Америка, Мексика;

б) у географічних назвах після букв, що позначають шиплячі, і після букви ц: Вашингтон, Алжир, Лейп-циг, Чикаго, Чилі;

в) у географічних назвах із звукосполученнями -ри:

Рим, Париж, Крит, Рига.

г) в окремих словах згідно з традиційною вимовою:

Ватикан, Бразилія, Сирія,

Аргентина, Братислава.

3. У деяких словах відпо-відно до вимови: лиман,спирт, химера, кипарис,миля.

І

1. На початку слова у загальних і власних назвах: ідея, інститут; Іспанія, Індія.

2. Усередині слів після букв, що позначають приголосні звуки, перед буквами на позначення голосних та перед є, й: матеріал, аудієнція, фіалка, (але: диякон, християнство)

3. У кінці невідмінюваних слів після приголосних:

таксі, мерсі, поні.

4. Після літер, що не вхо-дять до правила дев'ятки, перед буквами на позначення приголосних звуків: бізнес, академік, хімія, література.

5. У власних назвах після букв на позначення приголосних звуків перед наступними буквами на позначення приголосних і в кінці слова: Лісабон

Орфограма – апостроф

Ставиться	Не ставиться
Перед я, ю, е, ї 1. Після літер, що позначають губні приголосні звуки [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш], задньоязикові [г], [к], [х] та після р: іитерв 'ю, прем 'єра, мит 'як, бар 'єр, Х'юстон, Руж 'є, Монтеск 'є. 2. Після префікса, що закінчується літерою на позначення приголосного звука: суб'єкт, ін 'єкція, ад 'ютант.	1. Після губних [б], [п], [в], |м], Іф], шиплячих [ж], [ч], [ш], задньоязикових [г], [к], [х] та після р, якщо букви я, ю, є позначають м'якість попереднього приголосного: бюро, бюджет, пюре, фюзеляж, Рєпін, Лого. 2* Перед йо: серйозний, курйоз.

Орфограма - знак м'якшеня

Пишеться	Не пишеться
1. Після літер, що позначають м'які приголосні звуки [д'], [т'] [з'] [с'] [л'] [н'] перед я, ю, €, ї, йо: конферансьє, ательє, більярд, досьє, мільярд, бульйон, Віньї. 2. Після л перед наступним приголосним (відповідно до вимови): фільм, Нельсон, альбом. 3. У кінці слів після літери л (відповідно до м'якої вимови приголосного): магістраль, автомагістраль, стиль.	1" Перед я, ю, якщо вони пом'якшують попередній приголосний і позначають звуки [а], [у]: маляр, малярія, нюанс. Але: залп. Але: метал, бал.

Подвоєння букв

Відбувається	Не відбувається
В окремих загальних назвах: брутто, нетто, манна, ванна, вілла, бонна, пенні, панна, тонна, білль, мулла, дурра, мірра. У власних назвах та їх похідних: Голландія, Марокко, Міллер, Діккенс, Руссо, марокканець. За збігу однакових приголосних префікса і кореня, коли в мові вживається непрефіксальне слово: ірреальний (є реальний), імміграція (еміграція), ірраціональний (єраціональний).	У загальних назвах: група, клас, колектив, граматика, інтермецо, сума, грип, бароко.