1)Візантійський канон та його інтерпретація в Київській Русі.

Українці гордяться тим, що джерело їхньої культури не варварський (на ті часи) Рим, але власне високо культурна, глибоко християнізована Візантія. Візантійська культура була велика й глибока, на ввесь тодішній світ славнозвісна, і тому нема нічого дивного, що кн. Володимир так прагнув її прийняти, і охрестив Україну року 988-го в візантійську Православну Віру. Що кн. Володимир Святий прийняв саме візантійську Православну Віру, у тому була його глибока історична мудрість і Божа опіка над нами, — тим ми зберегли себе, як слов`янську націю, набувши собі відповідну нам по духові Східню Віру й культуру, найкращу на той час у світі. Візантійський вплив на Україну був надзвичайно сильний, і з часом захопив у нас увесь народ, усі його класи, тоді як пізніший західній вплив захоплював у нас головно саму інтелігенцію, мало поширюючись серед народу, бо він не відповідав його духові. І вплив цей був дуже давній.3 Візантійські політичні концепції впливали на політичне мислення середньовічної Європи аж до XII ст.; своїми символами влади — скіпетром, короною, державою, золотою висячою печаттю — західна Європа завдячує Візантії. Не лише мозаїка в соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у Римі, в соборах св. Марка у Венеції (XIII ст.) та в Торчелло під Венецією (XII ст.), в норманських церквах Палермо чи його околиць (XII ст.) — все це було наслідуванням візантійського мистецтва, а деякі з цих мозаїчних композицій були виконані візантійськими майстрами. Візантійський вплив міцно охопив усю нашу культуру, як церковну, так і світську. Увесь церковний побут, усі церковні Богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, — усе це було занесено з Візантії в Україну, і тут міцно сприйняте. І все церковне візантійське життя так само переноситься й до нас. Увесь сонм Святих сприйняли ми з Візантії. Скрізь по Україні поспішно будуються святі Храми, а будують їх князі, бояри й багатші люди, — за прикладом Візантії. Спосіб управління державою, а власне самодержавіє, монархія, цей спосіб прийшов, в Україну з Візантії, і його добре наслідували перші українські князі, особливо Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і ін. І доки Україна належно наслідувала в цьому Візантію, вона була велика, могутня й єдина; а як тільки перейшла до нас т. звана удільна західня система, Україна обезсиліла й упала. Візантійські впливи доходили до православного слов’янського світу двома шляхами (хоч і не тільки ними) — через церковну ієрархію, світську й монашу (обидві довший час були переважно грецькими, навіть у Східній Європі), та через двори державних правителів. Отож, наслідували Візантію насамперед у тих аспектах культури, в яких були зацікавлені Церква, держава чи вищі верстви слов’янського суспільства — у письмі, літературній мові, літературі (духовній і світській), у богословських та світських науках, мистецтві (церковному й двірському), в культі правителя, державній ідеології, праві й елементах витонченого способу життя. Про міру культурного впливу Візантії на православних слов’ян найпоказовіше свідчить літературна мова й література. Церковнослов’янську літературну мову як знаряддя для поширення слова Господнього серед слов’ян виплекали між другою половиною IX та початком X ст. два покоління візантійських і слов’янських місіонерів. Вона ж стала знаряддям для перекладів з грецької.

2)

 Періодизація та загальна характеристика української культури 19 ст.

            Згідно концепції української історіографії процес культурно-національного відродження тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Всю добу культурно-

 національного відродження ділять на три основні періоди: 1) шляхетський або дворянський (1780-1840 рр.); 2) народницький (1840-1880); 3) модерністський (1890-1914).

            Перший період мав вузьку соціальну базу серед дворянської інтелігенції.(1825 р. книга «Історія Русі» - укр..народ має право на свою мову, природні права; 1805р. у Харкові створений унів., 1809 р. «Енеїда» Котляревського). В другому періоді виступає вже демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить завдання «служіння народові». У цей час виробляється концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. (Т.Г.Шевченко, романтизм-гостра реакція на класицизм, худ.твір оцінювався завдяки ідейній спрямованості. Інтелект дає неповне знання про світ. Інтуїція-повне, але короткотривале знання(більш довершене ніж інтелект.,володують митці,худ.тощо). Модерн (той самий модернізм)експериментує тільки в межах форми, але не відкидає традиції. Леся Українка через образи передавала всі свої бачення.)

На третьому етапі український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації.

 Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати

 інтереси національної культури. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-

 католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

 Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств –

 дворян, міщан, духовенства, селян з 30-40 рр. ХІХ ст розпочала цю подвижницьку працю.

 Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, рослин його здобутки, відбувалося українське відродження.

            Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення число практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Найвизначнішим твором цієї доби була “Історія русів.

На початок ХІХ ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та османського.. Українське архітектурне мистецтво першої половини ХІХ ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель. Кращим представником українського малярства першої половини ХІХ ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства (“Циганка-ворожка”, “Катерина”, “Селянська родина” та інші

 На першу половину ХІХ ст. припадає також становлення української національної музики.

 Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість. З’являються перші нотні збірки народних

 пісень – “Голос “українських пісень, виданих М.Максимовичем” (1834), “Українські мелодії” та

 інші. Найвидатнішою постаттю в тогочасній українській літературі поряд з Т.Шевченком був

 Пантелеймон Куліш (1819-1897) Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П.Куліш стає

 визнаним лідером українського письменства після смерті Т.Шевченка, береться продовжити його роботу. Прислужився П.Куліш українській культурі і як літературний критик та перекладач (йому належить переклад “Біблії”, творів Шекспіра тощо).

Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної

школи, основоположниками якої стали М.Позен та П.Забіла Ціну епоху в розвитку української музичної культури складає творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90-х рр Лисенко створює найбільш відомі опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба” та інші, пройняті духом народної пісні. Отже, українська культура ХІХ ст. розвивалася у складних соціальних, економічних і політичних умовах. Але, незважаючи на це, вона виступала рушійною силою в боротьбі народу за соціальну свободу й національне визволення.

Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що перебували у складі Австрійської монархії.

Білет №11