1.Педагогыка як наука про навчання.Предмет і завдання

Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості людини. Предметом педагогіки є дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів, теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання, вивчення передового педагогічного досвіду і створення на цій основі педагогічної теорії, розробка педагогічної техніки. Народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється у домінуючих серед нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання

Особистість – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського. суспільно значущого та індивідуального – неповторного. Розвиток людини – це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів, серед яких цілеспрямоване виховання і навчання відіграє провідну роль

Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить в результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку. Можна виділити три види формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, самовиховання.

Виховання в розвитку і формування особистості людини виконує такі функції:- організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;- підбирає зміст для розвитку і формування особистості;- усуває впливи, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості;- ізолює особистість від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Основними напрямами всебічного розвитку особистості є:- моральне виховання – формування в учнів моральних понять, поглядів, виховання моральних почуттів, вироблення моральної поведінки;- розумове виховання – озброєння учнів знаннями, формування наукового світогляду, формування умінь і навичок;- трудове виховання – ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва, практична і психологічна підготовка до праці, підготовка до свідомого вибору професії;- естетичне виховання – формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних смаків, розвиток творчих здібностей;- фізичне виховання – виховання здорової зміни, підготовка до захисту Батьківщини, до фізичної праці.

2.Стадії розвитку педагогіки:народна духовна світська

народна педагогіка охоплює емпіричні педагогічні знання без вказівки на їх походження, то етнопедагогіка пов'язана з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Отже, педагогіка виконує різноманітні завдання як на загальнодержавному, так і на галузевому й регіональному рівнях, спрямовані на забезпечення навчання, виховання і розвитку підростаючого покоління. Етнопедагогіка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей певного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи поєднання народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою; аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання. Етнопедагогіка є складовою народознавства й водночас — педагогіки народознавства.

Народознавство — у вузькому значенні (етнографія)є наукою про походження й розселення народу, його культуру, побут, традиції, звичаї, обряди; у широкому значенні — сукупністю сучасних наук про певний народ, його культуру, історію, духовність.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педагогіки, який вивчає шляхи та засоби практичного засвоєння учнями культурно-історичних надбань минулих поколінь: традицій, звичаїв, обрядів свого народу.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань, що передбачає пріоритет релігії у вихованні й навчанні особистості.

Значний внесок у розвиток духовної педагогіки зробили християнські теологи, філософи та церковні діячі Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блаженний) Аврелій, Фома Аквінський (1225— 1274). Вплив духовної педагогіки на вітчизняну педагогічну думку виявляється в акценті на етичні орієнтації, що базуються на принципах свободи й унікальності особистості, альтруїстичних цінностях, увазі до внутрішнього світу особистості, вихованні моральних чеснот.

Вагомий внесок у розвиток світської педагогічної думки зробили давньогрецькі філософи. Так, Демокрит вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено від народження. Учень Платона Аристотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відкидаючи при цьому ідеї першопоштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про виховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

До надбань світської педагогіки належить і доробок Я.-А. Коменського. У своїй головній книзі «Велика дидактика», яка містить засади світської педагогіки, Коменський з позиції гуманізму трактує основні педагогічні категорії — «виховання», «навчання» й «освіта» — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й залежать від особливостей дитини. У численних його працях окреслено всі найважливіші питання педагогічної науки, яку він розглядав як науку про виховання дитини. Запропоновані Я.-А. Коменським принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям багатьох педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.

Значний внесок у розвиток світської педагогіки зробив німецький педагог Йоган-Фрідріх Гербарт (1776— 1841). Йому належать ідеї чотириступеневої структури уроку, поєднання навчання з вихованням. Для втілення у життя своїх ідей Гербарт створив систему вправ, спрямованих на розвиток дитини.